— Похолодає.

— Ви так гадаєте?

— Так — бабине літо скінчилося. Тепер по моїй спині можна складати прогноз погоди, із цим завданням вона справляється чудово. — Вона помовчала. — Здається, це жакет Білла Мак-Ґоверна?

— Так і є, — погодився Ральф, міркуючи, чи запитає вона, чи відомо про це Біллу. Але місіс Перрін тільки наказала йому застебнутися.

— Ти ж не хочеш стати кандидатом у туберкульозники? — суворо запитала вона, а стиснуті губи додали: «Як і в божевільні».

— Звісно, ні, — запевнив її Ральф. Він відставив каструлю вбік, потягнувся до гудзиків, потім зупинився. На лівій руці була рукавиця, але він не помічав її до останнього моменту.

— Краще зняти рукавицю, — мовила місіс Перрін, блиснувши очима.

— Згоден, — покірно сказав Ральф. Він скинув рукавицю й застебнув жакет Мак-Ґоверна.

— Моя пропозиція залишається в силі, Робертсе.

— Прошу?

— Щодо лагодження сорочки. Якщо тільки ти зможеш розстатися з нею на кілька днів. — Вона помовчала. — Сподіваюся, у тебе є інша, щоб носити, поки я полагоджу цю?

— Звичайно, — відповів Ральф. — І навіть кілька.

— Сорочки варто міняти щодня. Робертсе, у тебе на підборідді соус. — Після цієї тиради місіс Перрін пішла.

Те, що було потім, Ральф зробив не розуміючи і не думаючи, корячись інстинкту, як і у випадку з різким жестом, коли він намагався відігнати лікаря № 3.

Він підняв ліву руку й згорнув долоню трубочкою навколо рота. Потім різко, із присвистом, вдихнув.

Результат виявився разючим. «Олівець» сірого світла вирвався з аури місіс Перрін, мов голка дикобраза. Він раптово розтягнувся, ринувшись назад, тоді як сама жінка рухалася вперед, минув вистелену листям галявину й кинувся в трубочку, складену пальцями Ральфа. Зробивши ще один вдих, Ральф відчув проникнення цього потоку як входження чистої енергії. Несподівано він відчув, що засвітився як неонова вивіска над будинком кінотеатру. Його аж розпирало від сили, — відчуття, що в будь-який момент він може вибухнути, пробігло по його грудях, шлунку, скотилося по ногах до кінчиків пальців, одночасно кинувшись у голову, загрожуючи розірвати череп, наче тонке бетонне покриття протиракетного бункера.

Ральф бачив промені світла, сірі, як наелектризований туман, що паруючими потоками виходили від його пальців. Лякаюче і водночас радісне відчуття сили опромінило його думки, але тільки на мить.

Потім прийшли каяття совісті й страх.

«Що ти робиш, Ральфе? Чим би це не було, воно не належить тобі. Хіба став би ти красти гроші з її сумочки, поки ніхто не бачить?»

Ральф відчував, як палає його обличчя. Він опустив руку й закрив рота. Коли губи й зуби зімкнулися, він чітко почув — і відчув, — як щось хруснуло всередині. Звук, як від надкушування стебла свіжого ревеню.

Місіс Перрін зупинилася, і Ральф з тривогою відзначив, як вона ледь обернулася й оглянулася довкола. «Я не хотів, — подумки пояснив він. — Слово честі, місіс Перрін, я не хотів — адже я тільки починаю осягати все це».

— Робертсе?

— Так?

— Ти що-небудь чув? Схоже на пістолетний постріл?

Ральф відчув, як запалали вуха, коли він похитав головою:

— Ні… У мене слух уже не той…

— Швидше за все, на Канзас-стріт вистрілила вихлопна труба, — мовила жінка, не звертаючи уваги на слабкі виправдання Ральфа. — Але все одно серце в мене стрибнуло в п’яти.

Вона знову пішла своєю дивною ковзкою ходою шахової королеви, потім зупинилася й оглянулася ще раз. Аура її стала блідішою, але Ральф легко бачив очі місіс Перрін — пронизливі, як у яструба.

— Ти змінився, Робертсе, — сказала вона. — Помолодшав.

Ральф, який сподівався чого завгодно («Негайно віддай мені те, що вкрав, Робертсе»), зміг лише пробурмотіти у відповідь:

— Ви гадаєте… Як мило… Я зрозумів…

Вона лише махнула рукою:

— Можливо, це тільки освітлення. І я раджу тобі, Робертсе, не бруднити цей жакет. Я завжди вважала містера Мак-Ґоверна людиною, яка справно стежить за своїми речами.

— Краще б він стежив за своїми головними уборами, — заперечив Ральф.

Пронизливі очі, що вже відверталися, знову полоснули Ральфа:

— Що?

— Панама, — пояснив Ральф. — Білл загубив її десь.

Місіс Перрін подумала секунду, потім знову гумкнула:

— Іди додому, Робертсе. Якщо ти й далі будеш сидіти на вулиці, обов’язково занедужаєш. — І заковзала далі без видимої втрати, завданої бездумною крадіжкою Ральфа.

«Крадіжка? Певен, що це абсолютно неточне пояснення, Ральфе. Те, що ти зробив, радше…»

— Вампіризм, — похмуро вимовив Ральф, відставивши каструлю з бобами подалі й повільно потираючи руки. Він почував себе присоромленим… Винним… І його розпирало зовсім не від енергії.

«Замість крові ти вкрав у неї трохи життєвої енергії, але вампір залишається вампіром, Ральфе».

Правильно. Несподівано йому здалося, що це відбувається з ним не вперше.

«Ти змінився, Робертсе. Помолодшав».

Ось що сьогодні сказала місіс Перрін, але ж йому постійно кажуть це починаючи з кінця літа. Основна причина того, що друзі не особливо наполягали на його візиті до лікаря, полягала в тому, що він не скидався на хворого. Він скаржився на безсоння, однак зовні мав цілком здоровий вигляд. «Гадаю, стільниковий мед сотворив диво», — зауважив Джон Лейдекер, коли вони в неділю виходили з бібліотеки, — тепер здавалося, що це було ще в кам’яному віці. А коли Ральф поцікавився, що саме Лейдекер має на увазі, той згадав про безсоння Ральфа. «Ви маєте вигляд у тисячу разів кращий, ніж під час нашої першої зустрічі».

І Лейдекер був не єдиний. Усі ці дні Ральф почував себе загнаним у кут, замученим і розбитим… Але навколишні твердили, який чудовий у нього вигляд, яким відпочилим він здається, як він помолодшав.

Елен… Мак-Ґоверн… Навіть Фей Чепін тижнів зо два тому сказав щось подібне, хоча Ральф і не міг пригадати його слів…

— Ні, можу, — розгублено пробурмотів він. — Він запитав, чи не користуюся я кремом від зморщок. Крем від зморщок. Боже праведний! Невже він і тоді крав помаленьку, забирав в інших їхню життєву силу?

Крав, навіть не здогадуючись при цьому?

— Мабуть, — так само тихо пробурмотів він. — Та ж я вампір! О Господи!

«Але чи правильне це визначення? — несподівано подумав він. — Може, у світі аур крадіїв життєвої енергії називають «центуріонами»?» Перед його внутрішнім зором постало біле, божевільне обличчя Еда Діпно, — так повертається примара, щоб обвинуватити свого вбивцю, і Ральф, жахнувшись, обхопив коліна руками й уткнувся в них обличчям.

О сьомій двадцять до будинку Луїзи під’їхав «Лінкольн» випуску сімдесятих років. Ральф — останню годину він мився, голився й намагався хоч трохи заспокоїтися — стояв на ганку й спостерігав, як Луїза вибирається із заднього сидіння авта. Вона попрощалася, і легкий вітерець доніс до нього задерикуватий молодий сміх.

«Лінкольн» від’їхав, і Луїза пішла до будинку. Пройшовши половину доріжки, вона зупинилася й обернулася. Млосно довгу мить вони розглядали один одного, стоячи пообіч Гарріс-авеню, і чудово бачили, незважаючи на темряву, що згущувалася, і двісті ярдів, які розділяли їх. Один одному в цій темряві вони потай здавалися палаючими смолоскипами. Луїза спрямувала на нього палець. Рух дуже нагадував жест, яким вона вистрілила в лікаря № З, але Ральф не злякався.

«Намір, — подумав він. — Усе залежить від наміру. У цьому світі є кілька помилок… Але як тільки тобі стає зрозумілий твій шлях, можливість помилок, швидше за все, зводиться до нуля».

Вузенький блискучий сірий промінчик сили зринув на кінчику пальців Луїзи і полетів крізь тіні Гарріс-авеню. Авто, що саме проїжджало, безперешкодно промчало крізь нього. Вікна машини спалахнули, на долю секунди передні фари загорілися яскравіше… І все.

Ральф теж підняв палець, і з нього почав розростатися блакитний потік. Два промінчики зустрілися посеред Гарріс-авеню й переплелися, як гілки жимолості. Піднімаючись угору, цей поросячий хвостик бліднув. Потім Ральф зігнув палець, і його частина любовного вузлика, що з’явився посередині Гарріс-авеню, зникла, а за мить розчинився і промінчик Луїзи.