«Тернистий і довгий шлях в Едем, любий… І стеж за золотаво-зеленими слідами чоловіків у білому, поки ти в дорозі».

Розповісти кому-небудь. Викласти все. Так. І він зобов’язаний зробити це до того, як Джон Лейдекер прослухає плівку із записом телефонної розмови і вимагатиме пояснень. Насамперед бажаючи знати, чому Ральф збрехав і що насправді йому відомо про смерть Мей Лочер.

Розповісти кому-небудь. Викласти все.

Але Керолайн мертва, Лейдекер ще недостатньо близький йому, Елен у Центрі допомоги жінкам, а Луїза Чесс могла проговоритися своїм подружкам. Хто ж залишається?

Відповідь стала очевидною, як тільки Ральф розклав усе по поличках, однак він і далі відчував внутрішній опір при думці, що має розповісти Мак-Ґоверну про те, що відбувається з ним останнім часом. Він пригадав той день, коли застав Білла на лавці в парку і той оплакував старого друга й ментора Боба Полгерста. Ральф намагався розповісти Біллові про аури, але той, здавалося, не чув його, Мак-Ґоверн був занадто зайнятий, граючи свою звичайну сценку з приводу того, як погано бути старим.

Ральф подумав про іронічно підняту брову. Про незмінний цинізм. Про неодмінне сумовито витягнуте обличчя. Про натяки, які частенько змушували Ральфа посміхатися, але викликали й комплекс неповноцінності. А ще ставлення Мак-Ґоверна до Луїзи: поблажливо безсердечне.

Одначе все було трохи інакше, і Ральф знав це. Білл Мак-Ґоверн був здатний на добрий учинок і — що, мабуть, більше важливо в цьому випадку, — на розуміння. Вони знали одне одного років двадцять, а десять прожили в одному домі. Мак-Ґоверн був одним із тих, хто виносив труну Керолайн, і якщо Ральф не міг поговорити про все з Біллом, то з ким же йому тоді говорити?

Відповіді, здавалося, не було.

Туманні кола довкруж ліхтарів зникли, коли почало прояснятися небо на сході, і до дев’ятої ранку встановився теплий і ясний день — мабуть, почалося бабине літо. Ральф зійшов униз невдовзі після закінчення передачі «Доброго ранку, Америко», зважившись розповісти Мак-Ґоверну про те, що з ним відбувається (принаймні, про те, у чому насмілиться зізнатися), поки не передумав. Однак зупинившись біля дверей квартири на першому поверсі, він почув шум душу й спів Вільяма Д. Мак-Ґоверна. Той наспівував «Я залишив своє серце в Сан-Франциско».

Ральф вийшов на ґанок, засунувши руки в кишені. У світі немає нічого, абсолютно нічого, відзначив він, що могло б зрівнятися з жовтневим сонцем. Із ним відступають нічні тривоги. Безсумнівно, вони повернуться, але наразі Ральф почував себе чудово, незважаючи на втому й задуру в голові. День видався просто чудовий, мабуть, аж до травня навряд чи випаде ще один такий же чудовий день. Ральф вирішив, що потрібно бути цілковитим ідіотом, щоб не скористатися нагодою.

Прогулянка до розвилки по Гарріс-авеню й назад займе не більше півгодини, нехай хвилин сорок п’ять, якщо з ким-небудь поспілкуватися по дорозі, а до того часу Білл уже прийме душ, поголиться, причешеться й одягнеться. I наставить вуха, якщо Ральфові пощастить.

Ральф дійшов до майданчика для пікніків, не зізнаючись собі в тому, що прагне зустріти старого Дора. Якщо вони зустрінуться, то зможуть трохи поговорити про поезію — наприклад про Стівена Добінса, або пофілософствувати. Цю частину розмови можна почати з пояснення Дорренса щодо «справ лонґ-таймерів» і довідатися, чому він вважає, що Ральфу не слід «втручатися».

Одначе Дорренса не було на майданчику для пікніків; там сидів лише Дон Візі, який прагнув пояснити Ральфові, чому Білл Клінтон так зле виконує свою роботу президента і чому для Сполучених Штатів Америки було б краще, якби американці вибрали замість Клінтона цього фінансового генія Росса Перо. Ральф (який голосував за Клінтона і вважав, що той чудово працює) послухав із ввічливості, потім сказав, що в нього візит до перукаря. Це було єдине, що він зміг придумати як відмовку.

— І ще ось що! — кричав йому вслід Дон. — Його пихата дружина! Вона ж лесбіянка! Я знав це. І знаєш звідки? Я завжди дивився на її туфлі. У них туфлі — щось на кшталт таємного коду! Вони носять туфлі з квадратним носаком і…

— Бувай, Доне! — крикнув Ральф і поквапився. Він пройшов близько півкілометра, перш ніж запала тиша.

Ральф був саме навпроти будинку Мей Лочер, коли це сталося. Він завмер на місці, дивлячись на Гарріс-авеню великими і круглими від подиву й недовіри очима. Права рука стиснула горло, а рот широко відкрився. Він був схожий на людину, з якою стався серцевий напад, але, незважаючи на те що із серцем у нього все було гаразд — принаймні, поки що, — він почував себе так, начебто з ним справді стався якийсь приступ. Нічого з того, що він бачив цієї осені, не підготувало його до цього. Ральф не думав, що до цього взагалі можна підготуватися.

Другий світ — таємничий світ аур — знову став видимий, і цього разу його було настільки багато, що Ральф навіть і уявити собі не міг… Настільки багато, що, подумав він, чи не вмирають люди від перенасичення сприйняття. Гарріс-авеню перетворилася на феєрично палахкотливу країну див зі сферами, конусами й півмісяцями всіх кольорів веселки, які перехрещувалися одне з одним. Дерева, яким залишалося ще близько тижня до цілковитої трансформації, палали немов смолоскипи в очах і голові Ральфа. Небо неможливо було описати; воно оглушливо дзвеніло синявою. Телефонна лінія у західній частині Деррі все ще була наземною, і Ральф зачаровано дивився на дроти, навряд чи завважуючи, що він затамував подих і йому необхідно негайно зробити вдих, щоб не знепритомніти. Тріпотливі жовті спіралі хвилями котилися по чорних дротах, нагадавши Ральфові жердини при вході в перукарню у ті часи, коли він був ще дитиною. Майже щомиті це джмелеподібне обертання переривалося гострим вертикальним червоним імпульсом або зеленим спалахом, який, здавалося, миттєво розтікався в обидва боки, затьмарюючи жовті кола, перш ніж розсіятися.

«Ти дивишся на людські розмови, — подумав він. — Тобі це відомо, Ральфе? Тітонька Седі з Далласа розмовляє зі своїм улюбленим племінником з Деррі; фермер з Гейвена вичитує дилера, у якого він купив трактор; священик намагається допомогти парафіянинові, що потрапив у біду. Усе це голоси, і здається, що яскраві імпульси й спалахи виходять від людей, охоплених сильними емоціями — любов’ю або ненавистю, радістю або ревнощами».

Ральфові здавалося, що все, що він бачить і відчуває, — це ще далеко не все; що насправді на нього чекає цілий світ, схований за звичайним сприйняттям. Доволі багатогранний і блискучий, щоб перетворити бачене зараз на жалюгідний блідий знімок, тьмяну подобу спостережуваного. І якщо існує ще щось, — як же йому винести все й не збожеволіти? Навіть якщо він заплющить очі, це не допоможе: звідкись йому було відомо, що його «бачення» речей бере початок у ставленні до зору як до основного фактора сприйняття. Але було, крім усього іншого, щось більше, ніж просто «бачення». Щоб довести це самому собі, Ральф заплющив очі… І однаково продовжував бачити Гарріс-авеню. Начебто його повіки стали прозорими. Єдиною відмінністю було те, що всі кольори змінилися, створюючи світ, що нагадує негатив кольорової фотографії. Дерева, уже не жовті чи жовтогарячі, стали яскравими, неприродно зеленими. Гарріс-авеню, наново залита асфальтом у червні, перетворилася на чудову білу дорогу, а небо здавалося дивним червоним озером. Ральф розплющив очі, майже впевнений, що аури зникнуть, але цього не сталося, світ і далі кричав і обертався у кольорі, русі й глибоких резонуючих звуках.

«Коли ж я почав бачити їх? — згадував Ральф, відновляючи свій шлях до будинку. — Коли ж почали з’являтися лисі лікарі-карлики?»

Однак не видно було ніяких лікарів — ні лисих, ні жодних інших, не з’являлися ангели, не зринали й дияволи. Тільки…

— Дивися під ноги, Робертсе! Невже не бачиш, куди йдеш?

Слова, різкі й трохи тривожні, здавалося, володіли фізичною тканиною, — однаково що провести рукою по дубових панелях, якими обшиті стіни стародавнього абатства. Зупинившись, Ральф побачив місіс Перрін. Вона відступила з тротуару на проїзну частину, щоб він не збив її з ніг, і тепер стояла по щиколотку в опалому листі з важкою сумкою в руці, грізно дивлячись на Ральфа з-під густих брів. Аура, що оточувала її, була твердого, не-жартувати-зі-мною сірого кольору форми випускника Вест-Пойнта.