— Чи ти п’яний, Робертсе? — уривчасто запитала вона, і несподіване буяння фарб і відчуттів зникло зі світу, і знову це була лише Гарріс-авеню посеред прекрасного, сонячного осіннього ранку.

— П’яний? Я? Зовсім ні. Тверезий як скло, слово честі.

Ральф простягнув їй руку. Місіс Перрін було за вісімдесят, але вигляд вона мала набагато молодший. Глянула на його руку так, начебто Ральф ховав у долоні іграшкового свищика. «Мене не обдуриш, Робертсе», — промовляли її холодні сірі очі. — Мене не обдуриш». Вона знову ступила на тротуар без допомоги Ральфа.

— Вибачте, місіс Перрін. Я не бачив, куди йду.

— Звичайно, не бачив. Ти витав у хмарах, розкривши рота, ось що ти робив. Ти схожий на сільського ідіота.

— Вибачте, — повторив він, а тоді прикусив язика, щоб не розсміятися.

— Гм-м-м. — Місіс Перрін повільно оглянула його з голови до ніг, як причепливий сержант оглядає шеренгу новобранців. — Та в тебе сорочка розірвана під пахвою, Робертсе.

Ральф підняв ліву руку. Справді, його улюблена картата сорочка порвалася. Крізь дірку виднілася пов’язка із засохлою цяткою крові, та ще й клаптик волосся з-під пахви. Він поспішно опустив руку, відчуваючи, як кров приливає до скронь.

— Гм-м-м, — знову гумкнула місіс Перрін, висловивши цим усе, що вона хотіла б сказати про Ральфа Робертса, не вимовивши при цьому жодного голосного звука. — Принеси її до мене додому, якщо хочеш. Як і все інше, що треба зашити. Знаєш, я ще можу тримати голку в руках.

— Не сумніваюся, місіс Перрін.

Цього разу поважна леді окинула його поглядом, який, здавалося, промовляв: «Ти цілковитий ідіот, Ральфе Робертсе, але цього я поправити не в змозі».

— Тільки не вдень, — додала вона. — Удень я допомагаю готувати їжу в притулку для бездомних, а потім беру участь у роздачі о п’ятій вечора. Це богоугодна справа.

— Так, я впевнений, що…

— У раю не буде бездомних, Робертсе. Можеш розраховувати на це. І ніяких розірваних сорочок, я знаю. Але поки ми тут, треба упокоритися й допомагати, така наша доля. — «І я прекрасно із цим справляюся», — проголосив вираз обличчя місіс Перрін. — Принось усе, що треба полагодити, зранку або ввечері, Робертсе. Без зайвих церемоній, але не приходь до мене після восьмої тридцяти. Я лягаю спати рівно о дев’ятій.

— Дуже мило з вашого боку, місіс Перрін, — мовив Ральф і знову прикусив язика. Він боявся, що зайдеться сміхом або вмре.

— Зовсім ні. Це християнський обов’язок. До того ж Керолайн була мені подругою.

— Спасибі, — сказав Ральф. — Жахливо те, що сталося з Мей Лочер, правда?

— Ні, — відрізала місіс Перрін. — Це милість Божа. — І вона пішла далі, перш ніж Ральф устиг вимовити хоч слово. Її спина була така пряма, що Ральфові стало боляче дивитися.

Ральф трохи пройшов уперед, але більше не зміг стримуватися. Він притулився чолом до телеграфного стовпа, затулив рота руками й розсміявся якомога тихіше — сміявся, поки сльози не покотилися в нього по щоках. Коли приступ (саме таке було його відчуття — щось на кшталт істеричного припадку) минув, Ральф огледівся довкола. Він не побачив нічого, що було б недоступне для сприйняття інших людей, і йому полегшало. «Але воно повернеться, Ральфе. І ти це прекрасно знаєш».

Так, він знав, але це буде пізніше. А поки що йому необхідно поговорити.

Коли Ральф нарешті повернувся зі своєї незвичайної прогулянки, Мак-Ґоверн, сидячи на веранді, переглядав ранкову газету. Уже звертаючи на доріжку, що веде до будинку, Ральф прийняв раптове рішення. Він багато чого розповість Біллові, але не все. Він опустить те, наскільки двоє незнайомців, що вийшли з будинку Мей Лочер, скидалися на інопланетян, як їх зображують у бульварній пресі.

Коли Ральф піднявся на ґанок, Мак-Ґоверн відірвався від газети.

— Привіт, Ральфе.

— Вітаю, Білле. Можна мені про дещо поговорити з тобою?

— Звичайно. — Мак-Ґоверн акуратно склав газету. — Учора нарешті мого старого друга Боба Полгерста поклали в лікарню.

— Так? Мені здавалося, це слід було зробити раніше.

— Я теж так гадав. Усі так вважали. Він обвів нас навколо пальця. Здавалося, йому легшає — принаймні, у випадку з пневмонією, — але потім стан погіршився. Учора близько полудня у Боба зупинилося дихання, і його племінниця подумала, що він помре раніше ніж приїде «швидка». Однак цього не сталося, і тепер його стан знову стабілізувався. — Мак-Ґоверн подивився на вулицю й зітхнув. — Уночі померла Мей Лочер, а Боб і далі чіпляється за життя. Що це за світ, га?

— І не кажи.

— Про що ти хочеш поговорити? Ти нарешті вирішив освідчитися Луїзі? Хочеш отримати батьківську пораду?

— Мені потрібна порада, але не з приводу мого особистого життя.

— Розповідай, — мовив Мак-Ґоверн.

І Ральф почав розповідати, відчуваючи не лише вдячність, але й величезне полегшення, зустрівши мовчазну увагу Мак-Ґоверна. Він коротенько змалював ситуацію, вже відому Мак-Ґоверну, — інцидент між Едом і водієм пікапа влітку дев’яносто другого року; те, наскільки слова Еда збігалися з тим, що він казав того дня, коли побив Елен. Поки Ральф говорив, він усе дужче переконувався в тому, що всі дивні події, які відбувалися з ним останнім часом, якимось чином взаємозалежні, він майже бачив цей зв’язок. Він розповів Мак-Ґоверну про аури, хоча й не згадав про безмовний катаклізм, пережитий менше ніж півгодини тому, — так далеко Ральф наразі не хотів заходити. Мак-Ґоверн уже знав про напад Чарлі Пікерінґа й про те, як урятувався його сусід, скориставшись балончиком, отриманим від Елен та її подруги, — але тепер Ральф повідав йому ще дещо, що приховав недільного вечора: він розповів про те, яким магічним чином балончик опинився в кишені його куртки. Ось лише чарівником, як він підозрює, виявився старий Дор.

— Боже праведний! — вигукнув Мак-Ґоверн. — Скільки ж ти пережив, Ральфе!

— Чимало.

— І як багато ти розповів Джонні Лейдекеру?

«Дуже мало», — хотів було відповісти Ральф, але потім зрозумів, що навіть це буде перебільшенням.

— Майже нічого. Є й ще дещо, про що я змовчав. Щось більш… Більш істотне. Пов’язане з подіями на нашій вулиці. — Він показав рукою на будинок Мей Лочер, перед яким стояли два біло-блакитних «форди»-фургони з написом «ПОЛІЦІЯ ШТАТУ МЕН». Швидше за все, це ті люди, про яких говорив Лейдекер.

— Мей? — Мак-Ґоверн трохи подався вперед. — Тобі відомо щось і про Мей?

— Мені так здається. — Обережно добираючи слова, Ральф розповів Мак-Ґоверну про те, як він прокинувся, пройшов у вітальню й побачив двох незнайомців, що виходять із будинку Мей Лочер. Він описав свої успішні пошуки бінокля й те, як помітив ножиці в руці одного з чоловіків. Він не згадував при цьому про кошмар, який йому наснився, і тим паче про враження, що ці двоє, швидше за все, пройшли крізь двері — це позбавило б його решток довіри, яку, цілком можливо, Білл іще мав до нього. Закінчив Ральф згадкою про свій анонімний дзвінок у поліцейський відділок, а потім заклопотано глянув на Мак-Ґоверна.

Мак-Ґоверн труснув головою, мов бажаючи отямитися.

— Аури, пророкування, містичні зломщики з ножицями… Ти багато чого пережив.

— І що ти з цього приводу думаєш, Білле?

Мак-Ґоверн помовчав. Поки Ральф говорив, він згорнув газету трубочкою й тепер поплескував нею по нозі. Ральф хотів було поставити своє питання більш відверто: «Ти вважаєш, що я збожеволів, Білле?» — але передумав. Невже він справді сподівався, що на таке питання можна дістати щиру відповідь… Принаймні, не прийнявши попередньо заспокійливе? Що на таке питання Білл міг відповісти: «О так, я вважаю, що ти так само божевільний, як і клоп, Ральфі, то чому б нам не зателефонувати в Джуніпер-Гілл і не поцікавитися, чи є в них вільне ліжко для тебе?» Навряд чи… А оскільки будь-яка відповідь Білла не буде цілком щирою, то краще помовчати.

— Я не знаю, що й думати, — нарешті промовив Білл. — Поки що. А які вони були?

— Їхні обличчя дуже важко описати, — відповів Ральф. Голос його звучав так само твердо, як і вчора під час дзвінка в поліцію.