Першим імпульсом Ральфа було бажання кинутися на вулицю, поки Джо Вайзер не встиг виїхати. Попросити Джо бути дуже обережним, розповісти йому, що коли сьогодні ввечері він буде виймати речі з кишені штанів, то не знайде дешевого гребінця — невелика втрата, люди постійно гублять гребінці, — однак цього разу втрата просто величезна, тому що під колесами машини може виявитися й сам фармацевт.

«Слухай мене, Джо, слухай уважно. Тобі необхідно бути дуже обережним, тому що із Зони Гіперреальності надійшло багато новин, і всі вони виходять від темних сил».

Однак могли виникнути й проблеми. Найбільша з них полягала в тому, що Джо Вайзер, який так люб’язно організував Ральфові прийом до акупунктуриста, міг подумати, що старий збожеволів. І крім того, як людина може захистити себе від істоти, яку вона навіть не бачить?

Тому Ральф опустив жалюзі… Але перед тим востаннє глянув на чоловіка, який повідомив йому, що зазвичай його звуть Джо Вайзер, тому що тепер він став старший і мудріший. Аури залишалися на місці, тому Ральф побачив, що яскрава, оранжево-жовта «мотузочка» Вайзера ціла й тягнеться вгору від його маківки. Виходить, з фармацевтом наразі все гаразд.

Принаймні в цю мить.

Ральф провів Луїзу на кухню й зварив каву — чорну і дуже солодку.

— Це ж він убив собаку? — запитала Луїза, обома руками підносячи чашку до губ. — Розалі вбила лиса тварюка.

— Так. Але не думаю, що саме ввечері. Насправді він вчинив це ще вранці.

— Чому? Чому?

— Тому що йому таке під силу, — похмуро відповів Ральф. — Це єдина причина, якою керується чудовисько. Просто тому, що йому таке під силу.

Луїза дивилася на Ральфа довгим, оцінюючим поглядом, потім в очах її з’явився вираз полегшення.

— Ти це з’ясував? Я повинна була б здогадатися в ту ж хвилину, коли побачила тебе сьогодні ввечері. І я здогадалася б, якби мій розум не був зайнятий тисячею інших думок.

— З’ясував? Ну, до цього мені ще дуже далеко, але кілька ідей усе ж з’явилося. Луїзо, ти поїдеш зі мною в лікарню?

— Звичайно. Хочеш побачити Білла?

— Не зовсім упевнений, кого саме мені хочеться побачити. Може, й Білла, а може, і його друга, Боба Полгерста. Можливо, навіть і Джиммі Вандермеєра — ти його знаєш?

— Джиммі Вандермеєра? Звичайно, знаю! А ще краще я знала його дружину. Вона грала з нами в покер. Померла від серцевого нападу, так несподівано… — Луїза замовкла, уп’явшись у Ральфа темними іспанськими очима. — Джиммі в лікарні? О Боже, у нього рак? Хвороба загострилася?

— Так, він лежить у сусідстві з приятелем Білла. — Ральф переказав Луїзі ранкову розмову з Феєм і повідомив про записку, залишену на столику майданчика для пікніків. Він сказав і про дивний зв’язок між палатами та їхніми мешканцями — Полгерст, Джиммі Вандермеєр, Керолайн — і запитав, чи не вважає Луїза це простим збігом.

— Ні, у цьому я впевнена. — Вона глянула на годинника. — Ходімо, час відвідувань закінчується о пів на десяту. Так що нам треба поквапитися.

Тепер, коли вони звернули на Госпітл-драйв («Знову ти забув увімкнути вогні повороту, любий», — прокоментувала б Керолайн), Ральф глянув на Луїзу, що вчепилася в сумочку, — аури її він не бачив і тому не знав, як вона себе почуває.

Луїза кивнула:

— Нормально. Не дуже добре, але нормально. Не хвилюйся за мене.

«Але я хвилююся, Луїзо, — подумав Ральф. — Дуже. І до речі, ти бачила, як лікар № 3 дістав гребінця із задньої кишені штанів Джо Вайзера?»

Дурне питання. Звичайно ж, бачила. Лисий карлик хотів, щоб вона побачила. Хотів, щоб вони обоє помітили. Питання полягало в тому, яке значення Луїза надавала вчинку виродка.

«Що тобі відомо насправді, Луїзо? До яких висновків ти вже прийшла? Мені цікаво, але запитувати я боюся».

За півкілометра від основної дороги виднілася присадкувата цегляна споруда — Центр допомоги жінкам. Безліч ліхтарів (Ральф був упевнений, що це нововведення) освітлювали газон, двоє чоловіків походжали туди-сюди, їхні фігури відкидали гротескно подовжені тіні… Швидше за все, охоронці. Ще одне нововведення, ще одна соломинка в цьому диявольському світі.

Ральф звернув ліворуч (не забувши увімкнути габарити) і акуратно в’їхав на підйом, що вів у багаторівневий лікарняний гараж. Угорі дорогу перекривав жовтогарячий шлагбаум. «ЗУПИНІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, І КУПІТЬ КВИТОК» — промовляв напис на табличці. Ральф пам’ятав часи, коли в таких місцях ще працювали люди, роблячи їх менш моторошними. «Здавалося, такі дні ніколи не минуть, друже мій», — подумав Ральф, опускаючи скло й кидаючи дріб’язок в автомат.

— Ральфе?

— М-м-м? — Він намагався не зачепити припарковані по обидва боки машини. Ральф знав, що проходи досить широкі — розумів це, — але нутром почував абсолютно інше. «Ото б Керолайн насміялася з мене», — з почуттям збентеженого замилування подумав Ральф.

— Ми приїхали сюди у справах чи просто так?

— Хвилиночку, зараз припаркую цю штуковину.

Він проминув кілька ніш, достатньо великих, щоб припаркувати «олдс», але жодна з них не мала достатньої вільної зони, щоби Ральф міг почуватися впевненим. На третьому рівні він нарешті відшукав троє вільних місць підряд (на них при бажанні можна було розмістити цілий танк), поставив машину посередині й, заглушивши двигун, повернувся до Луїзи.

Згори й знизу лунало гурчання двигунів, але де саме, неможливо було визначити через луну. Жовтогаряче світло — нахабне, що проникало в усі закутки і стало настільки звичним у подібних місцях, — шаром отруйної фарби лягало на їхні обличчя. Луїза не відводила очей. Повіки її припухли від сліз, пролитих за Розалі, але погляд залишався спокійним і впевненим. Ральф був уражений, наскільки змінилася жінка відтоді, коли сьогодні вранці він зустрів її ридаючою на лавочці в парку.

«Луїзо, — подумав він, — якби тебе зараз побачили твій син і невістка, вони з криком утекли б. І не тому, що в тебе моторошний вигляд, а тому, що жінки, яку вони вирішили спровадити в Ріверв’ю Естейт, більше не існує».

— Ну ж бо? — злегка посміхнувшись, підштовхнула вона його. — Будеш говорити чи волієш тільки дивитися?

Ральф, зазвичай обережний у висловлюваннях, бездумно випалив перше, що спало на думку:

— Я волію з’їсти тебе, як морозиво.

Луїза посміхнулася:

— Пізніше ми перевіримо, який у тебе апетит на морозиво, Ральфе. А поки що поясни, чому ти привіз мене сюди. І не говори, що не знаєш, тому що я впевнена у зворотньому.

Ральф заплющив очі, зробив глибокий вдих і глянув на Луїзу:

— Гадаю, тут ми знайдемо двох лисих приятелів. Тих, які відвідували Мей Лочер. Якщо хтось і може пояснити, що відбувається, то тільки вони.

— А чому ти вирішив, що зустрінеш їх тут?

— Тут у них є робота… Двоє чоловіків — Джиммі Вандермеєр і друг Білла — вмирають пліч-о-пліч. Мені варто було б зрозуміти, хто вони такі й що вони роблять, у ту ж секунду, коли хлопці зі «швидкої допомоги» винесли на носилках місіс Лочер, прикриту простирадлом. І я б зрозумів, якби не ця клята втома. Досить було одного погляду на ножиці. Але замість цього я тягнув до сьогоднішнього дня, та й то мені допомогла фраза, яку зронила племінниця містера Полгерста.

— І що ж вона сказала?

— Що смерть дурна. Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину, давно б звільнили за професійну непридатність. Це змусило мене згадати міф, прочитаний у початковій школі, коли я ще не міг належно оцінити різноманітних богів, богинь і значення троянського коня. Це притча про трьох сестер — грецьких сестер або, можливо… Чорт, не запитуй мене; я й вогні повороту забуваю увімкнути. Загалом, ці сестри відповідали за плин людського життя. Одна з них плела нитку, друга вирішувала, якої довжини та нитка буде… Ти ще не здогадуєшся, Луїзо?

— Звичайно! — нервово вигукнула жінка. — «Мотузочки» від повітряних кульок!

Ральф кивнув:

— Так. «Мотузочки». Не пам’ятаю, як звали перших двох сестер, але я ніколи не забував ім’я третьої — Атропос. Згідно з легендою, її робота полягає в перерізанні нитки, яку перша сестра пряде, а друга відміряє. З нею можна сперечатися, благати, але це нічого не міняє. Коли вона вирішує, що настав час відрізати, вона ріже.