— Не смій казати мені «не треба»! — закричала вона йому просто в обличчя. — Не смій! НЕ СМІЙ!

«Поквапся, — прошептав внутрішній голос. — Нема коли стояти й дискутувати; десь це вже почало відбуватись, а Вісник Смерті, можливо, стукає не лише для тебе».

— Мені треба йти. — Ральф відвернувся і рушив до дверей. Через хвилювання він не помітив певних обставин у дусі Шерлока Холмса: мусила б загавкати собака, — Розалі завжди висловлювала своє незадоволення, коли в домі підвищували голос, — а вона мовчала. Вона зникла зі свого звичного місця біля дверей… а самі двері були прочинені.

У цей момент Ральф найменше думав про Розалі. Ноги його по коліно немов занурилися в липку патоку. Ральфові здавалося, що він не зможе дістатися навіть до ґанку, не те що до «Червоного яблука». Серце шалено гупало в грудях, в очах горіло.

— Ні! — скрикнула Луїза. — Ні, Ральфе, будь ласка! Не залишай мене саму!

Вона побігла за ним, чіпляючись за його руку. Луїза все ще тримала щітку для фарбування, і червоні краплі, немов кров, покропили сорочку Ральфа.

Луїза плакала, а вираз абсолютного, невимовного суму на її обличчі мало не розбив Ральфові серце. Він не хотів ось так залишати її, не був упевнений, що зможе залишити Луїзу в такому стані.

Обернувшись, Ральф узяв її за плечі:

— Луїзо, я мушу йти.

— Ти не спав, — бурмотала вона. — Я знала, і я відчувала, що це означає щось погане, але це неважливо, ми поїдемо звідси, ми можемо поїхати просто зараз, у цю ж хвилину. Ми лише візьмемо Розалі й зубні щітки і поїдемо…

Ральф стиснув її плечі, і Луїза замовкла, дивлячись на нього крізь сльози. Її губи тремтіли.

— Луїзо, послухай мене. Я мушу це зробити.

— Я втратила Пола, я не можу втратити й тебе! — схлипнула жінка. — Я цього не переживу! О, Ральфе, я цього не переживу!

«Переживеш, — подумав Ральф. — Шот-таймери набагато міцніші, ніж здаються. Вони повинні бути такими».

Ральф відчув, як двійко сльозинок скотилися по його щоках. Він підозрював, що до них спричинилася радше втома, ніж горе. Якби лише він міг переконати Луїзу, що від її слів нічого не зміниться, буде лише гірше…

Ральф відсторонив від себе жінку. Шрам на руці болів дужче, ніж будь-коли, а відчуття, що час невблаганно збігає, переповнювало його.

— Якщо хочеш, можеш пройти зі мною, та лише частину шляху, — сказав він. — Можливо, ти навіть допоможеш мені зробити те, що я мушу зробити. Я вже прожив своє життя, Луїзо, і дуже гарне. Але вона взагалі ще нічого не встигла побачити, і хай мені чорт, якщо я дозволю цьому мерзотникові забрати її лише через те, що йому не терпиться звести зі мною рахунки.

— Який мерзотник, Ральфе? Про що ти говориш?

— Я кажу про Наталі Діпно. Вона повинна вмерти сьогодні вранці, але я не допущу цього.

— Наталі! Ральфе, чому цей хтось хоче вбити Наталі?

Вона здавалася дуже здивованою, дуже «нашою Луїзою»… Але чи не таїлося щось іще під її простуватістю? Щось обережне й розважливе? Ральф відповів на своє питання позитивно. Йому навіть здалося, що Луїза й наполовину не так здивована, як намагається показати. Багато років вона в такий спосіб водила за носа Білла Мак-Ґоверна — та і його теж, — а тепер розігрувалася інша (і більш талановита) варіація старого трюку.

Насправді Луїза просто намагалася втримати його тут. Вона щиро любила Наталі, але для Луїзи вибір між чоловіком і маленькою дівчинкою, що живе по сусідству, зовсім не був вибором. Вона не враховувала ні віку, ні питання чесності в такій ситуації. Ральф був її чоловіком, а для Луїзи це єдине, що мало значення.

— Не спрацює, — беззлобно мовив Ральф. Він відсторонився від неї й знову рушив до дверей. — Я пообіцяв, і тепер у мене майже не залишилося часу.

— Тоді поруш обіцянку! — крикнула вона, і жах та лють, що пролунали у голосі Луїзи, вразили Ральфа. — Я мало пам’ятаю про той час, але пригадую, що ми були вплутані в якісь події, що нас мало не вбили, і з причин, не зовсім нам зрозумілих. Тому розірви угоду, Ральфе! Розбий краще її, ніж моє серце!

— А як же дитина? Як же Елен, якщо на те пішло? Наталі — єдине, заради чого вона живе. Невже Елен не заслуговує від мене нічого кращого, ніж порушена обіцянка?

— Мене не хвилює, на що заслуговує вона! На що заслуговує будь-яка людина! — крикнула Луїза, а потім її обличчя зморщилося. — Ні, думаю, мене це хвилює. Але як же ми, Ральфе? Невже «ми» не береться до уваги? — Її очі, темні, чарівні, іспанські очі благально дивилися на нього. Якщо він довго дивитиметься в них, так легко буде розридатися, — тому Ральф відвів погляд.

— Я однаково зроблю це, люба. Наталі повинна мати те, що ми з тобою вже прожили, — ще сімдесят років, днів і ночей.

Луїза безпомічно дивилася на чоловіка, але більше не намагалася зупинити його. Вона залилася слізьми.

— Дурний, старий упертюх!

— Звичайно, — погодився він, піднімаючи обличчя Луїзи за підборіддя. — Але я дурний, старий упертюх, що тримає своє слово. Ходімо зі мною. Я не проти.

— Добре, Ральфе. — Луїза ледь чула свій голос, усередині в неї все похололо. Її аура майже повністю стала червоною. — Що це буде? Що має статися з нею?

— Її мусить збити зелений «форд-седан». Якщо я не займу її місце, дівчатко розмажуть по Гарріс-авеню… А Елен буде дивитись, як це відбувається.

Поки вони йшли до «Червоного яблука» (спершу Луїза відставала, потім бігла навздогін, але перестала, зрозумівши, що такий трюк не зупинить його), Ральф розповів їй ту дещицю, яку зміг. У Луїзи теж збереглися деякі спогади про перебування під поваленим грозою деревом — спогади, які до сьогоднішнього ранку вона вважала сном, — але її не було поруч під час останньої сутички Ральфа з Атропосом. Ральф розповів їй про це зараз — про випадкову смерть Наталі, обіцяну Атропосом, якщо Ральф і далі заважатиме його планам. Він повідомив їй, як вирвав у Клото й Лахесіса обіцянку, що в цьому випадку Атропоса переграють і Наталі буде врятована.

— Я здогадувався, що… рішення було ухвалене… майже на вершині цієї божевільної… вежі… про яку вони весь час торочили. Можливо… на самісінькому вершечку. — Ральф задихався, серце його билося частіше, ніж будь-коли, але він вважав, що спричинилися до цього, швидше за все, швидка ходьба й спекотний день; страх трохи попустив його. У цьому йому допомогла розмова з Луїзою.

Тепер Ральф уже бачив «Червоне яблуко». За півкварталу від магазину на автобусній зупинці, немов генерал, що інспектує війська, стояла місіс Перрін. Поруч був навіс зупинки — затінок, однак місіс Перрін уперто ігнорувала його. Навіть на яскравому сонячному світлі Ральф бачив, що аура старенької й далі того ж сірого відтінку форми курсантів Вест-Пойнту, як і в жовтневий вечір 1993 року. Ні Елен, ні Наталі ще не було видно.

— Звичайно, я знала, хто це, — пізніше розповідала Естер Перрін репортерові з «Деррі ньюс». — Невже я здаюся вам настільки некомпетентною, хлопче? Чи ви гадаєте, що в мене старечий маразм? Я знала Ральфа Робертса більше двадцяти років. Хороша людина. Звичайно, виліплений не з того тіста, що його перша дружина — Керолайн із родини Саттервейтів з Банґора, — але однаково дуже хороша людина. І водія зеленого «форда» я теж упізнала одразу. Шість років Піт Саллівен приносив мені пошту, і він чудово працював. Новий листоноша, хлопчик Моррісонів, завжди кидає газети просто на квіткові клумби або на ґанок. Піт їхав з матір’ю, у нього лише учнівські права, це я розумію. Сподіваюся, він не дуже постраждає через це, бо Пітер хороший хлопець, а в нещасному випадку не було його провини.

Я все бачила і можу присягнути. Здається, ви вважаєте мене балакухою. І не перечте, по вашому обличчю я можу читати як по нотах. Однак це неважливо — я сказала майже все, що повинна була сказати. Я відразу ж упізнала Ральфа, але є щось, що буде звучати неправдоподібно, якщо ви вставите це у свою статтю… Хоча навряд чи про це напишете. Він з’явився нізвідки й урятував це маля.