«Атропос… Атропос… Атропос».
«Мені це ім’я відоме».
«Невже, Ральфе?»
«Так. У нього ще є іржавий скальпель і жахливе, огидне житло. Це він називав мене Шотті, і ще він забрав… забрав…»
«Забрав що, Ральфе?»
Ральф звик до таких мовчазних дискусій; здавалося, вони приходили до нього по якомусь розумовому радіо, на піратській частоті, яка працює лише в ранні ранкові години, поки він, лежачи поруч сплячої дружини, чекав сходу сонця.
«Забрав що? Ти пам’ятаєш?»
Ральф не чекав на пояснення — питання, що задають цим голосом, майже завжди залишалися без відповіді, але цього разу, зовсім несподівано, відповідь прийшла:
«Панаму Білла Мак-Ґоверна, звичайно. Атропос украв панаму Білла, а якось я так розлютив його, що він навіть відкусив шматок від її полів».
«А хто він? Хто такий Атропос?»
На це запитання в Ральфа чіткої відповіді не було. Він знав лише, що Атропос повинен зробити щось із Елен, у якої тепер є кепка з емблемою «Бостон Ред сокс», котра так подобалася їй, і що в Атропоса є іржавий скальпель.
«Скоро, — подумав Ральф Робертс, лежачи в темряві й прислухаючись до тихого постукування хронометра Вісника Смерті у стінах. — Скоро я про все дізнаюся».
11.
На третій тиждень жахливої червневої спеки Ральф знову почав бачити аури.
12.
Коли червень перейшов у липень, Ральф почав частенько плакати без будь-якого серйозного приводу. Дивно — якби він відчував розчарування або депресію… Але іноді він просто дивився на щось — наприклад, на птаха, що самотньо ширяє в небі, — і серце його починало тріпотіти від сумного передчуття втрати.
«Майже все закінчилось», — сказав внутрішній голос, який більше не належав Керолайн, Біллу чи йому самому, ще молодому. Голос був незнайомий, хоча зовсім не недобрий чи лиховісний.
«Саме тому ти й сумний, Ральфе. Цілком нормально відчувати смуток, коли все закінчується».
«Нічого не закінчується, — закричав Ральф у відповідь. — Чому це раптом? Під час останнього огляду доктор Пікард сказав, що я здоровий як бик! Я почуваю себе чудово! Ніколи мені не було краще!»
Тиша від внутрішнього голосу. Але тиша знаюча.
13.
— Добре, — одного спекотного дня, майже наприкінці липня, уголос вимовив Ральф. Він сидів на лавочці неподалік від того місця, де до урагану 1985 року стояла водонапірна башта Деррі. Біля підніжжя пагорба, біля водойми, сидів хлопець (судячи з бінокля й величезної кількості книжок, що лежали поруч на траві, серйозний спостерігач за водоплавною птицею) і робив акуратні позначки в журналі. — Добре, скажи мені, чому майже все скінчено. Скажи мені тільки це.
Одразу ж відповіді не було. Ральф міг і почекати, він навіть бажав цього. Він багато пройшов, день був спекотний, і Ральф утомився. Щоранку він прокидався близько пів на четверту. Знову почав робити тривалі прогулянки, але без жодної надії, що вони допоможуть йому спати довше, — йому здавалося, що він чинить паломництво, відвідуючи всі свої найулюбленіші куточки в Деррі. Прощаючись з усім.
«Тому що час обіцянки майже збіг, — відповів внутрішній голос, а шрам на руці знову занив глибоким теплом. — Обіцянки, яка була дана тобі, і того, що ти пообіцяв у відповідь».
— І що це за обіцянка? — бадьоро поцікавився Ральф. — Будь ласка, якщо я дав обіцянку, то чому я не можу згадати, яку саме?
Серйозний орнітолог почув голос Ральфа й подивився на вершину пагорба. Він побачив літнього чоловіка, що сидів на лавочці й, мабуть, розмовляв сам із собою. Куточки рота орнітолога опустилися з відразою, і він подумав: «Сподіваюсь, я помру раніше, ніж дійду до такого». Він повернувся до птахів і знову взявся до своїх записів.
Глибоко всередині голови Ральфа Робертса раптом — спалахнуло — виникло дивне відчуття, і хоча він навіть не поворухнувся, та відчув, як із надзвичайною швидкістю піднявся вгору… Набагато швидше й вище, ніж будь-коли раніше.
«Зовсім ні, — вимовив голос. — Одного разу ти піднявся набагато вище, Ральфе, — і Луїза теж. Але ти піднімешся й туди. Скоро ти будеш готовий».
Орнітолог, який жив, сам не знаючи того, у центрі чудової золотавої аури, уважно оглядівся довкола, можливо, бажаючи переконатися, що божевільний старий не скрадається до нього з ножем. Але побачене змусило стиснуту в ниточку лінію його рота розслабитися. Очі хлопця розширилися. Ральф побачив раптовий промінчик кольору індиго, що вирвався з аури орнітолога, і зрозумів, що спостерігає за плином струму.
«Що з ним? Що він побачив?»
Але Ральф помилявся. Справа була не в тому, що побачив спостерігач за птахами, а в тому, чого він не побачив. Він не побачив Ральфа, бо той піднявся доволі високо і зник із цього рівня.
«Якби вони були зараз тут, у цьому місці, я обов’язково побачив би їх».
«Кого, Ральфе? Кого?»
«Клото, Лахесіса. І Атропоса».
Моментально всі фрагменти в його голові почали складатися, немов кубик-загадка, значно складніший від звичайного.
Ральф прошептав:
— О Боже. О Боже. О Боже.
14.
За шість днів Ральф прокинувся о третій п’ятнадцять і зрозумів, що час виконання обіцянки прийшов.
15.
— Я сходжу в «Червоне яблуко», куплю морозива, — сказав Ральф. Було близько десятої ранку. Серце прискорено билося, думки плуталися під безперервне біле дзижчання страху, який переповнював його. Ніколи в житті Ральф не відчував такої відрази до морозива, однак це був хоч якийсь привід піти в «Червоне яблуко»; був перший тиждень серпня, у прогнозі погоди повідомили, що вдень температура підніметься до дев’яноста ступенів за Фаренгейтом, але до вечора обіцяли грозу.
Ральф подумав, що йому нема необхідності хвилюватися з приводу грози.
Біля кухонних дверей на старих газетах лежала книжкова полиця. Луїза перефарбовувала її в червоне. Вона піднялася з колін, приклала долоні до попереку й прогнулася. Ральф почув хрускіт хребців.
— Я піду з тобою. До вечора від фарби в мене розболиться голова, якщо я хоч трохи не подихаю свіжим повітрям. Не розумію, з чого це я вирішила зайнятися фарбуванням у такий спекотний день?
Бракувало ще, щоб у «Червоне яблуко» його супроводжувала Луїза.
— Не варто, люба. Я принесу твоє улюблене кокосове морозиво. Я навіть не беру з собою Розалі; чому б тобі просто не посидіти на задньому ганку?
— Будь-яке морозиво, поки ти донесеш його з магазину, розтане по дорозі, — заперечила Луїза. — Ходімо разом, поки на нашому боці ще є…
Вона замовкла. Посмішка випарувалася з її обличчя. Натомість з’явився вираз розпачу, а сіра аура, яка лише злегка потемніла за роки, коли Ральф не міг бачити її, спалахнула червонуватими вуглинками.
— Ральфе, що сталося? Що ти задумав насправді?
— Нічого, — відповів він, але шрам на руці світився, а постукування лунало звідусіль і дуже голосно. Воно повідомляло, що йому треба поквапитися. Варто виконати обіцянку.
— Ти обманюєш мене. Уже два чи три місяці діється щось негарне. Дурепа, я знала, що щось відбувається, але не могла змусити себе подивитися правді в очі. Тому що боялася. І мій страх виправданий, адже так? Я права.
— Луїзо.
Раптом вона рушила до нього, дуже швидко, майже стрибнула, застарілий біль у спині не сповільнив її рухів, і перш ніж Ральф устиг зупинити дружину, Луїза схопила його праву руку й оголила її, уважно вдивляючись.
Шрам гостро палахкотав червоним світлом. Ральф сподівався, що це лише ауральне світіння і Луїза не в змозі бачити його. Одначе коли вона глянула на нього, в її очах застиг жах. Жах і ще щось. Ральфові це здалося впізнаванням.
— Боже мій, — прошептала Луїза. — Чоловіки в парку. У них ще були такі кумедні імена… Клозес і Лашес,[66] щось на кшталт цього… І один із них розрізав тобі руку. О, Ральфе! Боже мій, що ти повинен зробити?
— Луїзо, не треба…
