Раптом поплавок зникає під водою. Я різко підсікаю і відчуваю, що волосінь напнулась, мов струна, врізаючись у зап'ястя. Невидима риба так сильно смикає, що натягаються навіть канати, якими прив'язано човен. Коротка волосінь теж, наче струна, розрізає воду зліва направо і навпаки. Човен погойдується, а я силкуюсь підтягнути до себе невидиму здобич, що чинить шалений опір. Правою рукою вчепився в переднє сидіння, а на ліву намотую волосінь. Нелегко впоратися з таким «противником». Риба ще раз рвонула і зненацька метнулася під човен.

Ногою підсовую до себе гарпун, що лежить у передній частині човна.

Риба, мабуть, велика. Може, на гачок попала піраруку?

Попускаю трохи волосінь, нагинаючись по гарпун. Зап'ястя болить, так міцно врізалася волосінь. у шкіру. Риба злякалась, видно, не на жарт, бо шалено кидається з боку на бік з гачком у роті чи, може, в шлунку.

Наді мною пролітають десятки барвистих папуг. Я люблю милуватися ними, але тепер мені не до них. Риба ніби притомилася. Вже не так різко сіпає. Таки пощастило підтягнути її до себе. Зубами пересуваю волосінь на зап'ясті трохи вище.

У цю мить велика риба викинулася з води біля самого човна. Вона плоска і сіра.

«А хай тобі чорт!» — лаюсь я зі злості і щосили стромляю гострий кінець гарпуна в її тіло.

Гарпун пройшов наскрізь, і риба перестала опиратись. Мене охопила неймовірна лють. Це плоска риба, араїя, з колючим хвостом. Якщо у воді наступити на неї, вона шпигоне, мов скорпіон. Араїєю назвали цю рибу кабоклу. Шорсткою шкірою араїї дикі індіанські племена середньої Бразілії користуються замість наждаку при обробці дерев'яних виробів.

Поволі підтягаю мертву рибину до човна. Огидне створіння! Правда, для того, хто колекціонує риб, араїя була б цінною знахідкою. А для мене вона лише втрата гачка. Я висмикую з неї гарпун і перерізаю волосінь біля самого її рота.

Мертва рибина попливла за течією, а разом з нею попливла і моя надія на смачну вечерю.

Змотую обривок волосіні, шпурляю гарпун на дно човна і вилізаю на берег.

Вода в казанку вже закипає. Я дістаю.із мішка три шматки в'яленого м'яса піраруку. Промивши його в струмку, дрібно нарізаю і разом з цибулею кидаю в окріп. Ну, що ж, хоч і не з свіжої риби, але все-таки юшка.

Потім накладаю карбіду в світильник, заливаю його водою і запалюю. З шипінням розгоряється ліхтар, і галявину, що поринула в темряву, заливає біле світло. Незабаром нічний відпочинок.

Прокидаюсь уранці від галасу мавп, що цілою зграєю мчать по деревах наді мною. На покрівлю падає сухе гілля і листя. Мавп я не бачу, тільки чую.

Надворі вже розвиднілось. Я потягаюсь у гамаку. Як приємно розім'яти кістки після нічного сну.

Раптом чую, що біля кліток щось шкрябає… Відкидаю сітку, яка звисає майже до землі, беру рушницю і, босий, виходжу з-під навісу. За клітками в опалому листі копошиться велетенська ящірка, шукаючи собі на сніданок комах. Побачивши мене, вона шмигнула в гущавину.

Варю сніданок і весь час думаю, куди б сьогодні піти. Цей берег уже весь сходив. Хоч намагаюсь поводитись тихо, та все-таки то постріли, то інші шуми лякають тварин.

Сьогодні перепливу на другий берег, причалю десь вище стоянки і пройду в глиб нетрів. Покриті пралісом гори в тому місці підходять майже до самого струмка. Ідеальне місце для полювання! Там ще, певно, не ступала людська нога, не лунав постріл. Іноді кабоклу заходять далеко в джунглі, але тільки в ті райони, де ростуть каучукові дерева. А тут їх немає.

Безмежні простори Бразілії вкриті густим пралісом. Величезні території не заселені людьми, вони непрохідні. А наукові експедиції бувають тут так рідко, що бразільцям ще на тисячу років буде що досліджувати і відкривати.

Течія в струмку з кожним днем стає бистріша. З усіх сил налягаю на весла, щоб хоч потроху просуватися вперед. Весло часто стукає об борт човна. Якби десь поблизу було селище, там здалека почули б, що по річці пливе човен.

Густа зелень височить обабіч струмка, наче могутній мур якогось старовинного замку. З гущавини вилітають птахи, але вони лякаються плюскоту весел і відразу ж ховаються в хащах.

Перед човном час від часу з води викидається риба. В гущавині верещать мавпи. На одній гілці, що нависає над струмком, я побачив тукана. З дванадцятиметрової висоти він байдуже блимає на мене. Я не цікавлюсь птахами, тому тукану не загрожує небезпека.

Раптом наді мною пролетів «діамант джунглів» — колібрі. Пташка сіла на гілку перед звисаючим корінням орхідеї і встромила дзьобик у корінь, щоб випити з нього солодкий нектар. Потім пурхнула і примостилася біля іншого кореня. Дуже гарні оці мініатюрні пташки колібрі! Я люблю їх, хоча часто плутаю з комахами. І не дивно, адже декотрі види колібрі завбільшки з наперсток, правда, це без дзьобика і хвостика.

Пташка, що літає переді мною, — королівська: колібрі. В цих місцях водиться багато різних видів колібрі. Стріляти в пташок — марна річ, бо їх відразу розриває дробом. Я пропливаю човном під гілкою, де сидить чудо-пташка, і стукаю веслом об борт. Колібрі» наче стріла, блискавично зникає в гущавині.

Згодом минаю розкішну гірлянду орхідеї, що обвиває корінням дерево і його гілки, висмоктуючи з них сік.

Тут я вирішую причалити. Рослинність у цьому місці не дуже густа. Коли ніс човна стукається об берег, я хапаюсь за ліану і, тримаючись за неї, вистрибую на берег з канатом, щоб прив'язати до якогось дерева човен.

На березі ростуть молоденькі невисокі пальми урукурі. До однієї з них я і прив'язую човна. Тепер течія не віднесе його. Беру рушницю, теркадо та рюкзак і рушаю в хащі.

Іду по рудому опалому листі, ноги глибоко вгрузають у нього. Ліс попереду стає густіший, і я незабаром опиняюсь майже в цілковитій темряві. Згодом очі звикають до напівмороку настільки, що навіть бачу густу сітку павутиння перед собою, його доводиться обривати на кожному кроці.

Кращого місця для полювання й бажати не треба. Джунглі принишкли, не чутно навіть шелесту листя у верхів'ях дерев. Сторонні звуки теж не долинають сюди крізь товстелезну зелену стелю. І якоюсь дивною здається навіть думка, що серед цієї незвичайно урочистої тиші ходять і повзають сотні звірів і тварин.

Через кожні шість-вісім кроків зламую гілку ліани і кладу її на землю обламаним кінцем в одному напрямі, щоб, вертаючись назад, краще орієнтуватись. Правда, роблю це дуже рідко, бо не хочу зчиняти зайвого шуму, який лякає звірів.

Навколо мене літають різнобарвні метелики: маленькі, сірі, блакитні, навіть величезні сині морфо. Шкода, їх крила вже побиті часом, і тому колекціонувати таких комах нецікаво.

Вулканічна місцевість стає гористою. Найближчу гору я вже спостерігав із скелястого плато. Тоді я бачив її крізь синюватий серпанок туману. Чудова картина! Тепер я на горі. Єдина людина серед цих безмежних джунглів. Немов мурашка видираюся по кручі, кидаючи для орієнтиру гілки. Справді, масштаби тут такі грандіозні, що почуваєш себе мурашкою.

Непрохідні хащі раптом обриваються, і переді мною розстеляється територія на якихось двісті квадратних метрів без рослинності і будь-яких ознак життя. Земля руда, розсипчаста, а з неї стирчать мертві, почорнілі величезні пеньки. Жодного сліду тварин. Лише біля одного пенька видніється висока піраміда термітів. Можливо, під землею живуть тисячі термітів. Я обходжу мурашиний палац, лишаючи на рудому грунті глибокі сліди від своїх черевиків, але не бачу жодної живої комахи. Чи то весь рід загинув, чи перекочував на інше місце? Хто знає? Але мертва картина справляє гнітюче враження. З білими мурашками термітами я зустрічався вже не раз, та це тільки вдруге натрапляю на покинутий термітник. Колись тут вирувало життя, а тепер усе навколо наче вимерло. Я переходжу через руду галявину і, коли ступаю на опале листя живого лісу, одразу немов оживаю, аж на душі стає легше.