Темний праліс поринає в чорну, суцільну темряву. Ліани, мов невидимі канати, перепиняють мене. Часом падаю, спотикаючись через них. Ударник рушниці давно опущений, щоб, бува, не вистрілити, коли спіткнусь.

У лісі темно, наче мені хтось зав'язав очі чорною шматою. Ніякої надії добратися сьогодні хоча б до струмка. В темряві обмацую товстий стовбур дерева, гілки якого ростуть над самою землею. Годиться. Хоч рушниця заважає, але я видираюся по гілках на височину сім-вісім метрів. Вибираю суху, без листя, товсту гілляку і вмощуюсь на ній. У кільця рушниці просовую мотузку і прив'язую зброю до ременя рюкзака, щоб вона на всяк випадок була під рукою.

Сиджу на дереві в цілковитій темряві, прислухаючись до звуків нічного лісу. В моїй уяві вимальовуються різні небезпеки. Адже деякі отруйні змії вночі вилазять на дерева, шукаючи здобичі. Якщо до мене приповзе така отруйна змія, то навряд чи побачу світанок. Скорпіони, що полюють вночі на павуків та інших комах, а також на птахів колібрі, теж не дуже приємні…

На гілці більш-менш зручно перші півгодини. Потім таке сидіння стає мукою, а міняти місце в чорній пітьмі важко. Я намацую над головою гілку і перелажу на неї. Як стомлюся тут, спущуся знов униз. Про сон, звичайно, не може бути й мови. Проте десь опівночі сон таки перемагає і я кілька хвилин дрімаю.

Кора дерева впинається в спину, вирізьблюючи на шкірі візерунки.

Вп'яте міняю місце. Сидів уже у всяких позах. Рюкзак і рушниця заважають. А покласти їх не зважуюся, бо можуть впасти. Піхви довгого теркадо муляють бік. Ніколи б не подумав, що теркадо і рушниця можуть стати зайвим тягарем.

Внизу затріщав хмиз, зашаруділо сухе опале листя. Що це? Ягуар? А може, тільки черепаха? Та незабаром все навколо знову стихає.

Вночі повітря охололо на кілька градусів. Мені стає холодно, по спині пробігають мурашки. А пити все одно хочеться.

Я ворушусь, щоб не заснути, і зчиняю шум, який лякає звірів. Вони тримаються на відстані од мене. Лише комарі не дають спокою. Інтенсивний напад цих кровопивців — ознака близького світання.

На сході небокрай повільно світлішає. Світає. Як високо я забрався. Кидаю погляд униз і раптом бачу жовтувато-зелену покрівлю з пальмового листя. Хай тобі чорт! Та це ж моя хижа на березі струмка! І це за якихось десять кроків від дерева, на котрому я промучився цілу ніч! За покрівлею виблискує поверхня води. Навіть помічаю, як з неї викинулася риба.

Злажу з дерева. Роздратування швидко минає, особливо коли я напився води.

Відром зачерпую воду з річки і обливаюсь. Приємна прохолода огортає мене, і я вже не гніваюсь на джунглі за те, що вони так жорстоко пожартували зі мною.

До обіду йшов тихий дощ. Пелена його затягла все навколо. На тому березі ледве мріє зелена стіна джунглів. А в сонячну погоду серед цієї гущавини можна розрізнити навіть білі квіти, якими рясно вкриті виткі рослини.

Щоразу, переїжджаючи на той берег, збираю на цих запашних квітах багато комах, особливо метеликів. Кожна квітка своїм ароматом манить до себе певний вид комах. Дуже багато тут м'ясоїдних квітів. Запах їх найспокусливіший для комах. Голодний, довірливий жук залізає всередину квітки по нектар і лишається там назавжди.

Дощ дужчає. Навколо моєї хатини вода розмила опале листя, і вже видно чорну землю. Погода така, як у травні на моїй батьківщині. Не дуже жарко. Вогнище горить під навісом, точніше димить. Тепла воно не дає, тільки дим. А втім, це добре. Комарі теж не люблять дощу і. шукаючи сухого місця, залітають до мене в гості. Я вже прокоптівся гірким, їдким димом. Але не нарікаю, бо це найкращий захист від комарів.

Усі металеві речі вкрилися від вологи рудою іржею.

Клітки мокнуть під дощем. Великі й маленькі, отруйні і неотруйні змії, мабуть, радіють такій погоді, бо лежать собі спокійно в клітках, згорнувшись кільцями. Мідні сітки, якими покриті передні і задні стінки кліток, теж почорніли від вологи.

Настрій у мене такий же тихий, сумний, як і погода, що налягла тягарем сірого олова. Робити нічого, а йти в хащі в негоду не хочеться. Воно й шкода відсиджуватись під навісом, бо в дощ саме можна щось уполювати… В таку погоду звірі здебільшого сидять у густих хащах під лапатим листям. Проте сьогодні не піду в джунглі. Навколо жодного звуку, крім шуму дощу.

Дощ вщухає тільки надвечір. Може, піти пополювати на черепах?!

Видно, на цьому струмку в літній сухий час утворюються піщані коси, в яких великі черепахи тартаруги відкладають яйця. Мабуть, у струмку водяться ці тварини. От якби зловити на гачок хоч одну! В черепахи дуже смачне м'ясо. Поблизу стоянки надибую на пальму, м'яка серцевина якої, певно, буде смачною принадою для черепах.

Зрубую молоденьке деревце і вирізую серцевину. От тільки спеціального гачка для ловіння черепах в мене немає, а простим риболовним їх не ловлять.

А може, спробувати? Мабуть, тільки з почуття «гуманності» рибалки не ловлять черепах на гачки з борідкою. Гачок без борідки легко вийняти з тіла тварини, він не розриває м'яса, і черепаха може прожити кілька місяців. Ось у цьому й полягає «гуманність» рибалок, що ловлять сорока-п'ятдесятикілограмових черепах. Я теж задоволено їм черепашаче м'ясо.

З чого ж зробити гачок? Переглядаю мішок з усяким мотлохом, витягаю звідти старі іржаві кліщі, якими давно вже не користувався. З ящика, що править мені за стілець, стирчить іржавий цвях. Оце саме й згодиться! Миттю витягаю семисантиметровий цвях з почорнілої від часу дошки, зчищаю іржавчину не менш іржавим напильником, загострюю добре кінець і згинаю його півколом. Під головку цвяха прив'язую мотузку, а замість поплавка на півметра від гачка прикріплюю суху гілочку. Потім настромлюю на гачок принаду, йду до струмка і закидаю у воду гачок з принадою. Це саме час, коли мешканці джунглів виходять на полювання. У воді і в лісі вирує життя. Десь недалеко закричав папуга. Мошва й комарі дзижчать над головою.

Над джунглями клубочаться темно-сірі хмари. Все навколо оповиває чорна пітьма.

Уже погано бачу поплавок, що погойдується на хвилях. Кінець десятиметрової мотузки намотав на зап'ястя. Отак сидів кілька хвилин, коли раптом за мотузку щось сильно сіпнуло. Мотузка врізається в зап'ястя. Поплавок зникає під водою, тільки натягнута, мов струна, мотузка розсікає воду зліва направо і навпаки. Важка здобич чинить шалений опір. Я з усіх сил впираюся ногами в коріння. За мотузку не боюся, вона витримає. Здобич не здається, намагається вирватися. Я навіть по мотузці відчуваю її панічну поведінку. Певен, що переможу, бо гострий гачок знесилить, зрештою, будь-яку тварину. Цією мотузкою я вже витягав навіть чотириметрових чорних кайманів. Цікаво, що ж потрапило на гачок?

Змотую останні метри мотузки. Нарешті, з води виринає черепаха. Вона ще сіпається, але опір її вже слабшає. Черепаха невелика, кілограмів двадцять. Я гадав, що вона значно більша.

Витягаю черепаху на берег і перекидаю її на спину. Бідолашна, шукаючи опори, перебирає ногами. Пробую витягнути гачок, але він глибоко застряг у хрящах. Щоб довго не мучити тварину, я пускаю в дію широколезий теркадо. Тепер лишається тільки розбити сокирою панцир і вирізати м'ясо.

Уранці я прокинувся, охоплений якимсь незвичним, дивним почуттям. Навколо могильна тиша. Дощ, що монотонно барабанив усю ніч, перестав, і з листя спадають рідкі великі краплини.

Тиша в джунглях буває неймовірно гнітюча. В такі хвилини все здається неживим, наче вилитим з олова. Мабуть, від цієї гнітючої тиші я і прокинувся.

За чверть години збираюся на полювання. Перш ніж вирушити в дорогу, оглядаю спорядження, човен, чи часом не трапилася вночі якась біда. Усе навкруги мокре. Повітря від теплих, вологих випарів задушливе і густе.