Досі я не звертав уваги на тапірів. Іноді зустрічаю табуни цих звірів, та ніколи не стріляю в них. З центнера м'яса я міг би з'їсти кілограм-два, а решта все одно зіпсувалася б. Отже, вбивати їх — ні до чого, а безцільно нищити тварин не люблю. Найбільше мене цікавлять змії. До того ж їх тут дуже багато.

Гадюки в клітках чомусь гинуть. Може, від голоду чи від якихось невидимих ран? Ніяк не можу з'ясувати причини. В усякому разі деякі з них навіть не доторкуються до їжі.

Сьогодні нікуди не поспішаю. Сонце нестерпно палить. Блукати в лісі по сорокаградусній спеці — не дуже приємна річ. Отже, в джунглі не піду. Так вирішив уранці.

А в обідню пору я вже в лісі. Збираю комах. Наді мною літають величезні метелики — морфо, крила яких схожі на блискучі блакитні тарілки. Саме тому, що вони великі, я і не ловлю їх, бо крила комах швидко ламаються.

Пташок не видно. Порушуючи тишу, пролітає великий жук. Я тільки поглядом проводжу його до гущавини, де він зникає. Це велетень вусач. Такі не часто трапляються. Мені аж досадно, що я не піймав його.

Місцевість тут гориста, вкрита скелями і ярами. Ліс не дуже густий. Через якийсь час зупиняюсь перед стіною, утвореною поваленим деревом, густо переплетеним ліанами.

Це старезне дерево, мабуть, впало недавно, вивернувши власне коріння і потягнувши за собою всю зелену масу.

Обходжу перепону з правого боку. На місці, де колись стояло дерево, тепер триметрова яма. Розгортаю ліани. Раптом з гущавини вискакує тапір. Він так швидко зникає, що я навіть не встигаю його розгледіти.

З-поміж коріння, з дна ями, прикритої ліанами, чути сопіння. Зазираю туди і бачу маленького тапіра, який силкується вилізти з ями. Мабуть, він упав, стоячи біля матері. Звірятко, певно, вже кілька годин відчайдушно намагається вибратися із западні. Бідолашний тапірчик стогне, сопе, рило його замурзане глиною і слиною. Вій то стомлено сідає перепочити, то знову починає видряпуватися нагору. Але марно. Звірятко ніколи не вибереться звідти, бо обірване коріння стирчить з землі гострими шпичаками. З яким жалем і болем спостерігала свою дитину мати, стоячи на краю ями.

Дивлюся на звірину, що мучиться. Тим часом по той бік ями зашаруділо листя, і з кущів висунула голову мати тапір. Ми дивимося одне одному в очі. Самка, мабуть, дуже стурбована і перелякана. Вона то задкує, то знову заглядає на дно ями, то позирає на мене… Але тримається мужньо, не тікає. Звір аж тремтить, переживаючи за своє дитя, якому, певно, всього кілька диів від народження. Зелені тапірчик, мабуть, ще не їсть, а живе на материному молоці.

Не бійся, малятко, я не кину тебе на поталу мурашкам.

Самку на всяк випадок відганяю в гущавину, щоб вона не кинулася за мною в яму. Кладу на землю рюкзак, рушницю і через півхвилини вже стою біля переляканого тапірчика. Дістати його звідси нелегка справа, бо сила-силенна обламаних коренів заважає вільно вибратися з ями. Нарешті, викарабкуюсь настільки, що можу, піднявши малятко над головою, покласти його на край ями. Згори долинає радісне, щасливе хрюкання матері. Потім не менш радісне вищання тапірика… Поки я виліз із ями, мати з дитиною щезла в гущавині.

Незручні ночівлі в човні на гамаку вже стомили мене. Майже щоночі періщить дощ. Іноді він вщухає, щоб через якийсь час ще дужче полити.

Особливо сильну бурю пережив я сьогодні. Вона почалася вдосвіта і лютувала майже до полудня. Буря розкидала на стоянці всі речі, навіть ящики і клітки зі зміями. Навіс тріщав, скрипів, але витримав. Могутні, вікові дерева вивертало з корінням, обривало сплетення ліан, і вони, мов батоги, ляскали по листю. Пальми вздовж берега оголіли. Буря позривала з них широке листя і кружляла його в повітрі.

За якихось кілька хвилин температура понизилася на двадцять градусів. Я надів три сорочки. Сиджу в човні серед речей, кліток, ящиків і пишу щоденник. Човном заплив у густі зарослі. Тут затишніше. Згадую про попередню стоянку, де я залишив більшу частину своїх колекцій. Чи не поцвіли вони? Чи не знищить їх оця буря? Сподіваюсь, збережуться. Адже та стоянка серед гущавини, і буря не ввірветься туди з такою силою. А з вологою і цвіллю впораюся потім — висушу все.

Наді мною гуде, шумить ліс. Шалений вітер залітає і сюди. Разом з дощем униз падають трухляве, сухе гілля, ліани, листя. Я накидаю на плечі суху ковдру, щоб хоч трохи зігрітися.

В обід, наче за наказом, небесна битва припиняється, і в джунглях у гущавині грають сонячні зайчики. Я одв'язую човен. Бистра течія підхоплює його і несе вниз. Метрів через двадцять причалюю до стоянки.

Берег уже залитий сонцем. Починаю наводити порядок біля навісу. Перекинуті клітки ставлю на свої місця. Змії чомусь дуже неспокійні. Чорні, як вугілля, холодні очі анаконди вороже стежать за кожним моїм рухом. Її, певно, дратує мідна сітка, об яку вона обдерла носа.

Усе навкруги мокре. Розпалити вогнище не так легко.

Пообідавши, переглядаю колекції комах, мию посуд і вибираюсь на полювання.

Вода в струмку каламутна. Кілька днів доведеться пити нечисту воду.

Енергійно пливу проти сильної течії. Під величезною гіллякою, що нависає над водою, звертаю до берега. Русло струмка майже повне, вилазити на берег легко.

З рюкзаком за плечима і з рушницею в руці прямую в джунглі. Куди не кинь оком, всюди багатий рослинний світ, барвистий, ніжний, повний життя.

От синювате листя на дереві, а ось, між сірою масою ліан, пляма бурого листя. Зелень навколо міниться сотнями відтінків і барв.

Досі я в цій гущавині не бував, хоч живу тут уже давненько. Стою наче зачарований, немов попав у новий світ.

Зелене склепіння наді мною густе-густе, аж чорне.

Обходячи порослу папороттю скелю, помічаю плямистого дикого кота, що лежить на величезній лісовій ящірці, тримаючи її в пазурах. Він гризе ящірку, мов домашній кіт мишу. Це невеликий звірок, трохи більший за кота, тільки шкура в нього плямиста, якась особливо блискуча й ніжна.

Зі мною кульова рушниця. Цілюся в невелику голову, що схилилася над ящіркою, стріляю. Постріл ще не стих у джунглях, а я вже стою біля звірка. Схопивши кота за задні ноги, кидаю на галявину. Ні, тут все-таки не обдиратиму шкуру. Адже до човна зовсім близько. Відношу здобич до човна, кладу на дно і знову простую в гущавину, але вже в другий бік.

Між трухлявими пеньками, під ліанами, натрапляю на коралову змію з чорною головою і червоно-жовтими та чорними кільцями по тілу. Такі змії не дуже агресивні. Якщо їх не чіпати, вони не нападають, але вже коли зачепити — кусають блискавично.

Змія не бачить мене. Я обережно підкрадаюсь до неї. Мить — і вона в полоні. Ця змія ще маленька, завдовжки з півметра. Прив'язую її мотузкою до сухої гілки, що лежить на землі. Хай підожде, поки повернуся.

Через півгодини я вже ловлю великих, сантиметрів п'ятнадцять, вусачів, що повзають по дереву. Надрубую кору пальми, і вони злазяться на сік, навіть не підозріваючи, що тут на них чекає загибель. За кілька хвилин у банці з ціанистим калієм опиняється чимало вусачів.

Збираючи комах, лажу по звалищу велетенських дерев. Раптом зупиняюсь мов укопаний. Переді мною застигла жовто-чорна гадюка.

Це вже друга змія сьогодні. На цей раз — папаову. Незабаром гадюка звивається в петлі.

Міцно прив'язую її до куща. Хай і ця змія почекає, доки повернуся по неї.

Пробираюся далі в хащі. Перелазячи через гнилу колоду, мало не стаю ногою на сурукуку. Змія, судячи з її кольору і візерунків на шкурі, стара. Це вже третя гадюка. Щедрі сьогодні джунглі. За кілька хвилин доля сурукуку теж вирішена. Вона звивається на палиці, намагаючись вирватися, але марно: мотузка на шиї міцно тримає її.

Повертаюся до човна. Не хочу більше вивіряти своє небезпечне щастя.