У тому місці, де два струмки зливаються, вода дуже глибока. Камінь, який я прив'язав до мотузки, дістав до дна на глибині шість метрів. Течія бистра, аж вирує, бо два повалені у воду дерева перепиняють струмок. Вода вимиває дно. Тому тут так глибоко.

В струмку водиться багато дрібних кайманів. Це вид коротких, невеличких крокодилів зеленуватого кольору. Сьогодні вночі я бачив у промені ліхтаря на воді кілька палаючих вогників — очей кайманів. Та чомусь немає бажання витрачати на цих плазунів і часу і сил. Тим більше, що на успіх мало надій, бо для нічного полювання на кайманів потрібно не менше двох чоловік: один мусить веслувати і стріляти, другий — світити ліхтарем і виловлювати туші.

… Світанок застав мене за щоденником. Учора я повернувся з джунглів дуже пізно з багатою колекцією комах. Пощастило мені також піймати велику змію жарарака цінзенто.

Про цю пригоду навіть страшно згадувати. Коли я виймав змію з-під приклада рушниці, вона висковзнула з-поміж пальців, і голова її опинилась у мене в жмені. Моторошно було тримати в руці голівку смертельно отруйної змії, відчувати її рухи. Гадюка намагалась розвести щелепи, щоб укусити мене. Я з люттю затиснув її голову в кулаці. Жарарака скажено звивалася, вириваючись із полону. А я тримав її, наче живу мотузку сіро-коричневого кольору з чорними візерунками. Потім обережно, але міцно стис лівою рукою сіру шию, а правою блискавично, немов тримав розпечене залізо, відпустив голову отруйної змії.

Я дивився на змію, що звивалась у лівій руці, і рясний піт стікав з лоба прямо мені в очі. І це не від спеки, а від жаху, від страшного почуття близькості смерті.

Тепер отруйна жарарака повзає, звивається в клітці серед інших змій, а я й досі не можу забути того жахливого почуття, з яким тримав її голову в кулаці.

Ранкове проміння прибирає місцевість в золотаво-зелені кольори. Сонце спочатку повільно виглядає з-за обрію, ніби вагається, чи варто сходити на землю. Потім, мов золотою сукнею веселої казкової принцеси, вкриває своїм промінням зелений світ джунглів.

Я вже приготувався до мандрівки в хащі. Оглянув клітки, налив зміям води. Анаконда, яку піймав позавчора, займає майже три чверті ящика. Металева сітка аж вигинається під її важким тілом. Та змія не вирветься — я добре прибив сітку. До того ж змії, навіть полози і анаконди, не мають кмітливості і ніколи не ламають кліток. Вони можуть тільки стискати.

І ось я в джунглях. Навколо — ліани, чорні тіні гущавини, коричневе опале листя і сірі стовбури дерев. Перебираюся на лівий берег струмка і йду проти течії. Якихось двадцять кроків, і вже ніщо не свідчить про стоянку людини.

Двадцять кроків? Це надзвичайно багато. Адже тут можна ступити один крок і попасти в світ вічного спокою. З жахом згадую анаконду, яка обнюхувала мої груди вночі на човні…

Обережно ступаючи, пильно приглядаюсь до всього. І раптом помічаю гадюку завтовшки з руку і завдовжки метрів два з половиною — три. Вона повільно лізе попереду мене. Це райдужний боа — неотруйна змія. Шкура її дуже різнобарвна. Яких кольорів тут тільки нема. А найбільше бордового, що переходить у золотавий. Гадюка, видно, полює.

Я поквапливо виймаю розкіп і кладу петлю перед носом боа. Змія, як невинне ягнятко, вповзає в петлю. Я затягаю мотузку. Збиваючи вгору листя і хмиз, боа вмить обвиває палицю, а потім мою руку.

Швидко повертаюся на стоянку, щоб посадити пійманого боа в клітку. Адже сьогодні ще хочу побувати далеко в хащах.

Сильна злива вщухла так само раптово, як і почалася. Простую лівим берегом, вкритим густими, непрохідними хащами. Світло пробивається тут лише над струмком. Скрізь панує напівтемрява. Опале листя, коли я стаю на нього, випускає з себе воду, наче губка. На густих сітках павутиння виблискують, мов діаманти, краплини дощу. В лісі прохолодно. Я весь мокрий. Проте настрій у мене хороший.

Ось переді мною на гілляці росте розкішна орхідея з червоними квітами. Гілка аж угнулася під її вагою. Обережно підходжу до рослини. В пам'яті надовго закарбувалася бордова з чорними плямами отруйна змія, що впала на мене з гнізда орхідеї. Якби ще одна така змія впала тоді на мене, то хто знає, чи лишився б я живий.

Отож оглядаю гніздо орхідеї з усіх боків і тільки після цього нагинаю гілляку. За комір сиплеться сміття і сила-силенна мурашок, жуків, павуків. Але змій немає.

Кілька ударів гострим теркадо — і гілляку з одного боку майже до половини відрубано. Переходжу на другий бік, щоб і тут підрубати її, коли раптом з-під лопуха вилітає кажан з широкими крилами, а за ним — ще два. Заглянувши під листя, бачу, що на ньому вниз головами висять кажани. Вони сплять, навіть не підозріваючи, яка небезпека загрожує їм. Відіткнувши банку з широкою шийкою, я підношу її до двох невеликих кажанів. Вони замахали крилами вже на дні посудини з ціанистим калієм. Згодом ще два кажани опиняються в банці.

Напхавши повну банку кажанів, я дорубую гілку, яка незабаром, затріщавши, падає на землю разом з гніздом орхідеї та мільйонами комашні.

Нести орхідею з комахами небезпечно, тому я, підійшовши до струмка, обмиваю рослину у воді. Разом з банкою залишаю гніздо на березі: по дорозі назад заберу. А сам прямую далі в гущавину з кульовою рушницею в руках. Майже щодня міняю рушницю, залежно від того, якого звіра сподіваюся вбити.

Іти дуже важко. Доводиться прочищати шлях, обминати стовбури повалених бурею дерев. Дуже часто натрапляю на черепах і величезних жаб, які, побачивши мене, плигають у воду.

Навколо бринять комарі. А вгорі, на деревах, стрибають чорні мавпи. Їх багато, мабуть, з півсотні. Дивлюся на них, стоячи під деревом. Кабоклу люблять м'ясо цих мавп ревунів. Вони стріляють їх, як тільки побачать.

Не встигаю я вийти з-за дерева, як зграя ревунів, знявши шалений галас, перелякано дременула. Через кілька хвилин вона щезає у гущавині. Тільки поламані гілки свідчать про те, що тут бавилися мавпи.

Іду далі. Перелізаючи через стовбур поваленого дерева, мало не роздавив величезного павука. Відскочив, аж гілка подряпала мені ногу. За хвилину велетень павук уже лежить у коробці.

Незабаром я опиняюсь на дні пологої долини. Сплетення ліан тут таке густе, що доводиться зупинитись. Густа стіна заступає мені шлях до струмка, тому я змушений повернути у глиб хащів. Але й тут пройти важко. Тонкі коричнево-чорні пальми, усипані п'ятисантиметровими чорними колючками, не пускають далі.

Ці колючки вкривають стовбури пальм знизу до самого верховіття.

Нарешті, вибираюся з гущавини і виходжу на всипаний опалим листям горбочок. Дерева тут ростуть рідше і ліан не так багато. Поламане гілля і понадрубувані виткі рослини вказують шлях до стоянки. Пробираюсь обережно, бо далі як за вісім кроків нічого не видно.

За стовбуром, під ліанами, ворушиться щось плямисте. Ага, бачу. Це барс. Він трохи більший за великого собаку. Барса, навіть коли спіймати його малим, не можна приручити.

Звір ворушиться, ніби розгрібає на землі листя. Може, це він гострить пазури? Голови і вух хижака не бачу, бо їх закриває не тільки густе листя, а й стовбур. Жовтіє лише частина тулуба. Якщо звір посунеться на півметра вперед, буде видно заднє стегно. Проте в нього стріляти не варто, бо шкура все одно втече… Звичайно, барс від такої рани загине, але пробіжить ще кілька кілометрів. Шкода, що стовбур заступає його.

Та ждати ніколи. Цілюсь у лопатку звіра. Постріл. Барс підстрибує високо і падає на землю. Він крутиться на місці, рве пазурами землю. Нарешті, вибивається з сил і конає. Коли я підходжу до нього, він уже не ворушиться.

Назад бреду в густій темряві. Незабаром бачу попереду світло вогнища на стоянці.

Втомлено кидаю шкуру барса біля навісу. Орхідею та банку з кажанами заберу завтра вранці.