Самотність вже не пригнічує мене. Звик. Малярія теж не дуже турбує. Це, звичайно, не значить, що хвороба покинула мене назавжди. Просто хінін, цей чарівний рятівник, завжди зі мною. В запасі в мене ще сотні три таблеток. Такого запасу вистачить на весь час подорожі.

Патронів і сірників у мене теж вдосталь, проте я економлю їх.

Сьогодні після обіду я таки пішов на полювання. Побував на протилежному березі струмка, навпроти видрячих нір, і страшенно здивувався, побачивши біля самої води, недалеко від нір, трьох молоденьких, місяців по два, видренят, що ласували рибою. Безперечно, ці видренята тоді причаїлися в третій норі, яку я вважав порожньою. Якби я трохи підождав, то міг би піймати їх. Молоденькі видри рідко попадають у полон до мисливця. А я проґавив таку можливість. Ну. та нічого не вдієш. Тепер жаліти нічого: що з воза впало, те пропало. Я байдуже стежу за звірятами. В мене нема бажання ганятися за ними. Видренят нелегко прогодувати. Довелося б по півдня ловити для них рибу.

Ссавців не люблю тримати в клітках, бо з їхнім харчуванням багато клопоту. Якщо в клітку попадає сита змія, то я не маю з нею мороки кілька тижнів. Згодом годую ящірками і жабами. Буває й так, що змія в неволі не хоче нічого їсти і здихає. Лишається обдерти шкуру, що значно менше коштує, ніж жива змія. Та без цього не обходиться.

Я зібрав уже велику колекцію гадів. В одній клітці в мене живуть шість змій: «двоголова», що поїдає термітів, зелена з собаковидою головою, два невеличкі, майже двометрові полози, яких я піймав біля стоянки. Вони саме полювали на ящірок між корінням зваленого дерева. Вчора надвечір піймав двох отруйних змій — чорноголових коралових кобр.

Сьогодні моя колекція ні на що не збагатилася, крім комах.

Натрапити на звіра у джунглях не так легко. Особливо у бразільських джунглях, що не такі-то вже й багаті на звірів, як дехто вважає. Іноді цілими годинами доводиться нишпорити по хащах, долати сотні перешкод, поки щось уполюєш. Тільки світ комах ніколи не підводить колекціонера. Його багатства невичерпні. Звичайно, щоб піймати рідкісну комаху, тут теж треба добряче попрацювати. Колекціонер і мисливець у джунглях Бразілії мусить бути однаково добре обізнаний із зоологією, ентомологією, герпетологією, орнітологією[7], крім цього, повинен добре знати життя водяних тварин і ботаніку.

Багато страждань і лиха випало на мою долю в джунглях. Проте було чимало й радісних, щасливих хвилин.

Пообідавши, я наловив риби. Ввечері приємно буде посидіти біля вогнища за казанком юшки. Вода в струмку з учорашнього дня ще більше піднялася. Вже навіть з-під навісу бачу дугастий дашок над човном. Учора ввечері його ще не було видно. Він ховався за берегом. Ледве встигаю витягати нігтями з шкіри лісових кліщів, які завдають нестерпних мук. Малесенькі червоні муквіми, мабуть, найнеприємніші створіння на світі. Місце на шкірі, де впинається цей паразит, дуже свербить.

Досі я полював лише вздовж берегів струмка. В глибині лісу побував тільки один раз. Джунглі стоять над річкою велетенською зеленою стіною. Струмок подекуди глибокий. У вузьких місцях його глибина досягає п'яти-шести метрів. У ширших — двох-трьох метрів. У літню, суху пору року вода спадає майже на дві третини, і тоді рибалити значно легше, ніж тепер.

Купарі від мене десь у західному напрямі. А чи далеко? Не знаю. Мабуть, кілометрів за п'ятдесят-шістдесят. Тут, на берегах цього невідомого струмка, я вже не побачив стежок, утоптаних колись збирачами каучуку. Може, людська нога ще й не ступала на цій землі, що простяглася на кілька десятків тисяч квадратних кілометрів?

Струмок веде в невідомі нетрі. Земля навколо вкрита вологим опалим листям. Куди б не пішов, скрізь густі, непрохідні хащі. Ця місцевість лежить, певно, вище за багнисті місця, тому тут майже немає чагарників. Береги вкриті високими деревами, між якими тягнуться до сонця молоді деревця. Вони такі тонкі, що поламалися б, якби густе сплетення ліан і повитиць не підтримувало їх зеленого верхів'я. А над усім цим панує могильна тиша.

Другого дня знову вирушаю в хащі. Перекидаю на плечі багатостраждальний рюкзак, якого прикріпляю ще й до пояса, щоб не заважав мені стрибати. Вінчестер беру в руки. На рушниці немає ременя. Та він і не потрібен. У хащах не можна ходити із зброєю за плечима, бо там на кожному кроці чатує небезпека. Рушниця завжди мусить бути напоготові, щоб у першу-ліпшу мить можна було вистрілити.

Безумовно, щоб жити в джунглях і колекціонувати та полювати, треба мати міцне здоров'я і бути хоробрим. Бо, навіть не захоплюючись отруйними зміями й хижими звірами, можеш раптом опинитися віч-на-віч з ними. Тоді не скажеш: вибачте, я цікавлюсь тільки комахами.

Час плине швидко. Пройшовши півгодини густим лісом, я раптом зупиняюсь мов укопаний. З-під сплетення ліан на мене дивиться холодними, різноколірними очима величезний полоз. Такого велетня я досі ще не зустрічав. Він лежить на опалому листі, скрутивши своє могутнє тіло в кільця. Видно, що боїться мене. Мабуть, ніколи не бачив людини. Це перший боа констриктор, якого розглядаю в джунглях зблизька. Можливо, полоз помітив мене раніше, ніж я його. Корпус змії час від часу злегка пересмикується. Голова в боа більша за добрячий людський кулак. Гад підводить її сантиметрів на п'ятнадцять над товстенним верхнім кільцем свого тулуба. Погрозливий рух голови, насторожені рухи… Змія не зводить з мене очей… Може, полоз збирається кинутися на мене? Відстань між мною і цим барвистим велетнем, на мій погляд, досить велика, щоб він міг зненацька напасти. Луска на тілі боа констриктора крупна і груба. Це свідчить про те, що лісовий велетень дуже старий. Проте сила в нього неймовірна! Гад може розчавити будь-якого ссавця — дикого кабана чи оленя.

Товста, зморщена шкура різнобарвна, хоч кольори від часу вже поблякли. Блискучі очі дивляться на мене з холодним блиском, від якого на спині бігають мурашки. Під очима в змії шкіра коричнева, далі світле кільце. Ясно бачу нижню і верхню губи, страшні щелепи, химерні ніздрі в зигзагоподібних візерунках. Завбільшки такі, що можна в них запхнути по горошинці чорного перцю.

Раптом полоз завмер. Нижнє, найтовще, кільце, що лежить на опалому листі, приплюснуте вагою верхніх кілець, таке високе, що на ньому можна сісти, як на стільчику. Проте я не бажаю користуватися такими меблями.

Мій вказівний палець уже на спусковому гачку рушниці. Я цілюся в голову гада. Такого велетня бразільських джунглів не піймаєш живим, тож треба взяти цього рідкісного плазуна хоч мертвим. І полоз, і я — наче закаменіли. Стежимо один за одним. Я ледве-ледве ворухнувся, а полоз уже подався назад верхнім кільцем і головою. Боа констриктор нападає блискавично, кидаючись на жертву, мов на стальних пружинах. Шлунок полоза не віддувається. Отже, плазун голодний і тим небезпечніший.

Міцніше притискаю до плеча приклад рушниці. Кінчик прицільної мушки точно наведено на широку голову полоза. За чотири кроки куля дум-дум розтрощить цю голову так, що препараторникові в музеї доведеться з нею чимало поморочитися, щоб відновити її.

Плавно натискаю на спуск. Наче грім, лунає постріл.

Крізь синювато-сірий димок бачу, як величезний полоз звивається в передсмертній агонії. Половину голови удава розтрощено.

Димок розвіявся, луна від пострілу завмерла в джунглях. З гущавини чути тільки шелест звірів, що тікають від небезпечного місця.

Полоз кілька разів сіпнувся і застиг нерухомо на розкиданому опалому листі. Півголови в крові, одне око залишилося ціле, воно ще блищить, але це вже передсмертний блиск.

Застрелений полоз важить понад центнер. Я навіть не пробую витягти його на зручніше місце в лісі. Хоч до стоянки не більше як п'ятсот кроків, але такої ваги не дотягти.

Тож обрубую гілля і ліани навколо полоза. Про вулканічну гору, на яку я сьогодні збирався, вже не може бути й мови. Зустріч з боа констриктором перешкодила добратись до неї.