— Ягуар! — шепоче Абелардо.

Це самка кличе самця. Вона недалеко, за якихось сто — сто двадцять кроків від нас. Нявчання почулося знову, і, нарешті, все затихло. Більше ми не чули ягуара.

А за сіткою лунає фортіссімо комарів. Скільки мук і страждань завдає ця дрібнота мешканцям джунглів?! Жорстоке тут життя і для людини, і для тварини, і навіть для цих дрібних комах.

Нам нічого не лишається, як сісти в гамаку, обпершись один об одного спинами.

Нарешті, світає. В нічній темряві починають вимальовуватись якісь силуети, контури. Все поринає в олов'яну сіризну, потім, наче під впливом чарівної палички, забарвлюються в бронзовий колір і згодом у золотавий.

Абелардо підняв сітку і, полегшено зітхнувши, зліз на землю. Я солодко простягаюся у просторому гамаку. Тим часом Абелардо роздмухує жар у вчорашньому багатті. Коли сухий хмиз спалахнув, кабоклу підкинув оберемок дров і підійшов до мене:

— Сеньйоре, можна взяти вашу рушницю? Піду в ліс.

— Бери!

Знаю, що кому хочеться знайти слід ягуара. Незабаром я теж вилажу з гамака. Навколо все мокре від роси.

Заварюю міцну каву. Абелардо десь у лісі майструє капкан на ягуара. Через годину він кличе мене глянути на свій витвір.

Йдемо довго, майже чверть години, поки, нарешті, добираємося до місця, де Абелардо поставив пастку.

— Ось! Обережно, сеньйоре, не доторкуйтесь!

Це був допотопний примітивний капкан. У розколотий стовбур набито цвяхів. Один кінець стовбура міцно зв'язано ліанами, а другий розчахнуто клином. Між розщепленим стовбуром Абелардо поклав об'їдки м'яса. Якщо ягуар доторкнеться до клина, половинки стовбура миттю зійдуться і цвяхи, прихопивши звіра за шкуру, міцно триматимуть його. Для того, щоб ягуар не втік разом з капканом, Абелардо прив'язав до стовбура здоровенну колоду, кілограмів на сто.

— Ну, сеньйоре, як вам подобається капкан?

— Чудовий! — усміхнувся я. — Тепер тільки треба, щоб ягуар попав до нього.

— Попаде! — впевнено відповів Абелардо. — Якщо не ввечері, то вночі або вранці.

Цілий день ми ходили, намагаючись не зчиняти шуму, не розмовляючи голосно, навіть не рубали дров. Я переглядав наловлених комах. Абелардо вудив рибу. Приніс на вечерю з півдесятка рибин. До капкана вирішили навідатися завтра.

Надвечір знову почалася шалена атака комарів. Їх літало стільки, що не можна було й хвилини всидіти на повітрі. Тому вечеряти довелося в гамаку, під сіткою.

Смеркає. Вогнище якийсь час освітлює нас, потім згасає. Незабаром усе навколо поринає в чорну темряву. І знову «приємний» відпочинок, знову гладимо один одному ногами щоки й вуха. Та що подієш? Іншого виходу немає.

Кричать десь папуги. Над нами по зеленому склепінню промчала зграя мавп. Це місце в джунглях, мабуть, прокляте самим богом, навіть мавпи не зупиняються на ночівлю, рятуючись від мільярдів комарів, що нависають хмарами.

Мовчки лежимо в гамаку, який від найменшого руху гойдається і рипить. Я та, мабуть, і Абелардо, думаємо про капкан, сподіваючись, що вранці побачимо в ньому ягуара.

Після нічних мук Абелардо вранці почуває себе кепсько.

— Сеньйоре, — звертається він до мене, — дуже вдячний вам за все, але я більше не можу так ночувати. Вам теж від такого сну не солодко, однак ви просто жалієте мене.

— Нічого, Абелардо! — втішаю його. — Щось придумаємо. За кілька днів сплетемо гамак з лика, як це роблять індіанські племена.

— Гамак — ще не все. Його можна сплести, але сітки не сплетеш, — каже Абелардо сумно.

— Це правда!

Ми йдемо на берег, де Абелардо виливає на мене двоє відер води, потім я на нього. Вогнища вирішили не розпалювати доти, поки не оглянемо капкан.

Беремо рушниці і йдемо по вчорашніх слідах у джунглі. Абелардо прямує попереду, розсікаючи повитиці, ліани й гілля, що заступають нам шлях. Недалеко від капкана кабоклу зупиняється.

— Тепер ходімо разом, сеньйоре.

Далі йдемо обережніше. Раптом стаємо мов укопані. Перед нами, кроків за тридцять, під гіллям і виткими рослинами на землі щось борсається.

— Є! — радісно вигукує Абелардо. — Я ж казав, що попадеться!

Де й поділася лагідність тубільця. В очах спалахує дикий вогонь. Абелардо вмить знову перетворюється в запального мисливця.

В ягуара жалюгідний вигляд. Він схожий на мізерну мишу. Задніми ногами хижак порозкидав навколо себе опале листя. Мабуть, рвався з усієї сили, бо зрушив з місця пастку, але потягти її за собою в нього вже не вистачило снаги. Тепер він не господар джунглів, а жалюгідний бранець…

Неприємне видовисько. Не люблю такого способу полювання. З більшим задоволенням зустрічаюся з хижаком віч-на-віч, перемагаючи його в чесній боротьбі.

Абелардо пристрілив звіра, розтрощивши йому дробом передню частину морди. Потім розламав капкан, витяг звідти неживого ягуара, оббілував його, забрав шкуру, і ми повернулися на просіку.

Другого дня прокинувся рано, на світанку. Витримуючи скажені атаки комарів, розклали багаття, сіли біля нього і втупилися в казанок, де кипіла чорна кава. Хоча з'їли чимало вареної риби піраруку, проте голоду не утолили.

І де дівається в цьому чорношкірому парубкові стільки м'яса?! Дивовижний апетит, Абелардо сидить біля вогнища сумний і ляскає по голому тілу, б'ючи комарів.

— Сеньйоре! — обізвався раптом він, рішуче глянувши на мене. — Я повертаюсь на Тапажос. Дайте мені, будь ласка, трохи в'яленої піраруку, сірників, кілька рибальських гачків, мотузку і ніж. Добиратимусь до Амазонки.

— Гаразд!

Не можу зрозуміти, що відчуваю в цю мить: полегкість чи жаль.

Я дав йому трохи харчів, з півдесятка патронів і шкури двох ягуарів.

— Нікому нічого не переказуєте? — спитав Абелардо. стоячи вже в човні, щоб негайно відпливти.

— Нема кому і нема чого переказувати. А повернусь невідомо коли. Може й не скоро. Тут чимало принад для мисливця й колекціонера.

— Ну, щасти вам, сеньйоре! — сказав на прощання Абелардо і відчалив од берега.

— Прощай, Абелардо! — промовив я сумно, стежачи за його човном. Абелардо звернув праворуч, ще раз оглянувся і через мить зник з очей.

Я залишився сам серед маленької галявини в джунглях, на березі безіменної притоки Купарі. Все навколо поринуло в могильну тишу. Хоч, вирушаючи в джунглі, я знав, що доведеться жити самотньо протягом сотень днів, мені стало чомусь важко.

Абелардо поїхав. Даючи кабоклу патрони, я взяв з нього слово, що він не стрілятиме в поліцію. Яка доля чекає Абелардо, не знаю. Може, почую щось уже, коли повернуся.

Відходжу на кілька кроків од вогнища, з якого клубочиться густий дим. За мною хмарою ринули комарі. Мені теж треба йти звідси. Людина не може жити серед мільярдів комарів. І взагалі, джунглі у цьому місці такі грізні й непривітні, що немає бажання лишатися тут. Краще пливти далі. Абелардо не витримав, утік. Тепер моя черга.

Уже два дні, як Абелардо залишив мене. Півдоби я плив до нової стоянки. Зупинився в рідкому лісі і відразу взявся лаштувати човен до вечірнього полювання. Беру з собою батарейний ліхтар, теркадо, рушницю і рюкзак. Весло кидаю в човен уже з берега. Наостанок підкладаю у багаття великий корч, щоб не загас вогонь і краще було орієнтуватись серед густих джунглів, коли повертатимусь. Яскравий промінь ліхтаря допоможе мені знайти видрячі нори, на які я натрапив удень. На комарів, що пищать навколо мене, вже не звертаю уваги, машинально розчавлюю їх на ти і, плечах, обличчі.

Як далеко заплив я від Тапажосу, на сто чи на сто-двадцять кілометрів, не знаю. Настрій у мене хороший, навіть дощ не може зіпсувати його. Вирушаю на човні вверх проти течії.

Під навісом з пальмового листя, який я спорудив на галявині біля струмка, палає вогнище. Всі речі я переніс під пальмове покриття, на безпечну відстань од вогню. Підвісив також гамак і накрив його сіткою. Клітки довелося поставити за навісом. Вони, правда, намокнуть, але це не біда.