Нарешті, все на місці. Роботи було не багато, бо я завжди готовий до бурі. Вогнище не погасне: воно під навісом.

У чорному небі спалахують яскраві блискавки, і на мить стає світло, як удень. А потім знову все поринає в чорну темряву, чути тільки, як шумить ліс. Щохвилини оглушливо гримить грім, і здається, ніби весь світ ось-ось розколеться. Вітер шарпає джунглі, немов силкуючись заглушити грім. Тріск від падіння вивернутих з корінням дерев тоне в загальному шумі. Вітер шалено шарпає пальмове листя на моїй покрівлі. Чого доброго зірве її і жапи з човна разом з перекладинами.

Незабаром до всього домішується й шум дощу. Вітер задуває під навіс бризки. Джунглі аж гудуть. Згодом дощ переходить у страшенну зливу, крізь яку невиразно видно навіть світло блискавок. По пальмовій покрівлі наче чорти танцюють. Я підкидаю у вогонь сухого хмизу. Маси води з шумом падають на джунглі, на листя, на покрівлю, на клітки і змивають на своєму шляху все, що можуть.

Температура різко знижується. За чверть години знизилась градусів на двадцять. По спині пробігає холод, і я надіваю на себе дві сорочки.

А за навісом шалено лютують сили природи, небесний бій не вщухає. Крізь пальмове покриття вода протікає прямо на мене і на речі. Я стурбовано дивлюсь на покрівлю. Треба було густіше вшивати її.

Крізь густу завісу дощу нічого не видно. Я знаю, що змії в клітках дуже неспокійні та й шкури намокнуть. Але нічого не можу вдіяти.

Майже дві години тривала ця страшна небесна війна. Буря вщухла, а на темний ліс ще довго падав тихий, густий дощ.

Карбід уже майже вигорів у ліхтарі. Я лежу в мокрому гамаку, милуючись страшним величним видовищем, яке може влаштувати тільки могутня природа. Ковдра теж мокра. Позіхаючи, розминаю задублі пальці. Завтра в мокрому лісі під шум краплин буде добре полювати.

До шостої години ранку ще можна поспати. Сон приходить до мене так швидко, як щойно буря в джунглі.

Улітку, кілька місяців тому назад, я записав у щоденник: «Блакитний небозвід — мов гаряча піч». Тепер ця гаряча піч ще й оповита сірими хмарами, і в лісі просто задуха. Давно вже я не бачив неба.

А втім, в одному місці, на дереві, я помітив пляму, схожу на небесну блакить. Це були яйця інамбу.

Інамбу — великий птах, лісова курка. М'ясо і яйця інамбу дуже смачні. Присівши навпочіпки, я шукаю очима дику курку і півня, але їх ніде не видно. Це дуже цікаві птахи. Курка інамбу несеться, а півень висиджує курчат.

Підходжу до гнізда і простягаю руку до яєць. Вони холодні. Значить, півень і курка втекли не від мене. Гніздо покинуто давно. Яйця, мабуть, уже тухлі, але ще не втратили красивого блакитного кольору. Я ніяк не можу намилуватися їхнім забарвленням.

Вирішив яйця забрати з собою.

Господарі гнізда, безперечно, загинули. Їх, мабуть, зжер удав, ягуар, дикий кіт або інший хижак.

Витягаю зелений сачок і обережно складаю в нього усі сімнадцять яєць. Доводиться повернутись на стоянку. Іду дуже обережно, щоб не розбити жодного яйця, інакше одяг страшенно смердітиме.

Ліс мокрий, і йти важко — дуже слизько. На мені теж усе мокре. Як же спорожнити яйця? Про те, щоб зробити з двох кінців дірочки і видути їх, не може бути й мови. Адже якщо проколоти тухлі яйця, то біля них не можна буде навіть стояти — не те що видувати ротом. До того ж усередині можуть бути зародки курчат. Тоді яйця доведеться закопати в землю.

На птахів, крім інамбу, я ніколи не полюю. Хіба що іноді застрелю великого орла, цього жорстокого ворога ссавців — мавп, оленів, диких кабанів та всяких птахів. Орел своїм дзьобом пробиває голову будь-якого ссавця. Розмах крил його досягає 160–170 сантиметрів. Почувши хижака, тварини перелякано нишкнуть.

У густих хащах птахів можна побачити рідко, бо їх прикриває зелене листя, сплетення ліан та повзучих рослин. Та я на птахів і не полюю, тому що препарування їх забирає багато часу. Крім того, в мене немає для цього хімікатів.

До стоянки ще кроків двадцять. Я обережно відхиляю гілки, щоб не побити яйця.

Коли вирушаєш у хащі, ніколи не можеш сказати, скільки пробудеш там. Непередбачені події можуть зупинити або затримати. Сила-силенна небезпек чигає тут на людину.

Тухлі яйця інамбу завдали мені чимало клопоту. Я ретельно оглядаю руки, чи немає на них свіжих ран. Зіпсовані яйця можуть викликати зараження крові. Як же спорожнити їх?

Придумав! Залажу в човен, дістаю старий, іржавий цвях, стаю навколішки, перехиляюсь за борт човна і проколюю яйце з двох боків під водою. Потім розколочую вміст цвяхом, і вода, мов насос, вимиває смердючу рідину. Я допомагаю їй, розмахуючи яйцем під водою.

Вимиваючи дванадцяте яйце, відчуваю, що це заняття вже набридло. Коліна затерпли, поперек заболів, від смороду занудило.

Вже й час обіду минув, а я впорався тільки з дванадцятьма яйцями. Викинути решту? Ні. Раз уже почав, доведу справу до кінця. Шкода, що гнізда не прихопив з собою. Якби помістити вимиті яйця в гніздо, та ще посадити чучело півня інамбу, була б оригінальна річ.

Після обіду знову йду в мокрий ліс до гнізда. Довгим лезом теркадо піднімаю його знизу. З-під гнізда швидко виповзає чорна стоніжка завдовжки сантиметрів сорок, завширшки сантиметрів два. Вона вже по. чала зариватися в опале листя, коли я притис її лезом теркадо до землі. Це найбільша стоніжка, яку я досі бачив. Стоніжка насправді має лише сорок дві ніжки. Це отруйна комаха. Кабоклу твердять, що укус її смертельний. Однак зараз сили нерівні: я дужчий і досвідченіший. Стоніжка ще ніколи не бачила людини та й з лезом теркадо не мала справи.

Я поквапливо дістаю з рюкзака банку з ціанистим калієм, в якій уже лежить чимало комах і серед них дві сталево-сині оси, піймані вчора. Ця велетенська стоніжка пошматує їх, але рискувати варто. Розкривши банку, я. висипаю комах на опале листя, потім накриваю голову стоніжки банкою. Відчувши задушливий запах ціанистого калію, вона одчайдушно. звивається, намагаючись втекти. Банкою притискаю стоніжку до опалого листя, але обережно, щоб не передавити її.

Двоє чорних, гострих, як голка, клешень сердито ворушаться, а біля рота стоніжки виступає якась рідина. Може, це отрута? В мене ще не було нагоди випробувати на собі її дію. Та я й не дуже прагну цього. Вже майже половина стоніжки в банці. Комаха шалено кидається, сіпається, звивається, маленькими гострими ніжками розгрібає листя під собою, та лезо теркадо міцно притискає її до землі.

Скільки часу минуло? Не знаю. Пальці, якими стискаю держак теркадо, вже заніміли, ноги затерпли. Двобій закінчується. Сорокадвонога стоніжка знесилюється, рухи її слабшають. Нарешті, вся стоніжка в банці! Я відпускаю держак теркадо і розминаю пальці, але банку ще не наважуюсь відняти од землі. Згодом, коли моя жертва зовсім перестала ворушитися, я перевертаю посудину догори шийкою і затикаю її корком. Стоніжка така велика, що зайняла всю банку, наче маленька змія.

Після цього я кладу гніздо інамбу в ящик, перев'язую його мотузкою, щоб зручніше було нести, визбирую із землі розсипаних комах і вертаюсь назад.

Смеркало, коли я добрався додому.

Час подумати про вечерю. Я ставлю рушницю до стовпа, ящик — біля кліток, підвішую над вогнищем казанок і наливаю в нього води з відра. В каструлі залишилася вчорашня цибуля, підсмажена на ламантиновому салі. Цю каструлю теж ставлю на вогонь і, взявши риболовні снасті, іду до річки.

Вкритий жапами човен виглядає, мов старенька колиба. На його дні після дощу збирається багато води. Іноді доводиться вичерпувати її двічі на день. Але це буває лише під час великої зливи.

Човен для мене справжній друг. З нього я ловлю рибу, беру воду з струмка, під його навісом ховаюся від дощу. Зрештою, це єдиний засіб зв'язку між мною і зовнішнім світом — цивілізацією.

Сиджу на кормі і ловлю рибу, намотавши на зап'ястя волосінь. Відстань од гачка до поплавка близько одного метра — найзручніша глибина для ловіння риби в цьому струмку. А довжина волосіні від поплавка до зап'ястя — півтора метра. На гачок настромив шматок в'яленого м'яса пекарі. Місце біля човна добре наживлене, бо я викидаю сюди всі недоїдки. Тому тут завжди можна піймати рибу. Тож риба на вечерю — для мене звична страва.