Ні, я правильно зробив, що вірив і вірю Славіну. Коли перестанеш вірити друзям — треба стрілятись. Коли в нього щось не спрацювало й сталося непоправне, він же щасливчик, улюбленець долі, — це може обернутися для нього непоправною життєвою катастрофою; п'ятдесят шість — не тридцять, коли можна почати життя з нової сторінки…

Степанов чітко уявив собі його обличчя, яйцеподібний череп, поораний товстими зморшками, неначе в дитини. У Бембі, коли Пади привезла її з родильного будинку, голівка була в таких же товстих зморшках. І чорний чуб на маківці… Дурненька, марить «пеосільвекріном»; Славін сказав їй, що від нього дуже швидко росте волосся; дурниці, нікому він не допомагав, просто вміють робити рекламу, лайна купиш, не те, що «сільвекрін», викачують гроші з довірливих звіряток, які хочуть мати копицю розкішного волосся…

Але ж Славін знає мій тутешній телефон. Чому не подзвонить? Він же розуміє, як мені зараз. Ні, краще ти не думай про це, сказав сам собі Степанов. Про що завгодно думай, тільки не про те, що сталося. А спробуй! Скільки в твоєму мозку мільярдів клітинок? І в них закладено інформацію; от вони нею й живуть; тепер вони твої володарі, а ти їхній підданий. Усе. Крапка. І спробуй примусити ці чортові клітини переключитися на щось інше. Спробуй, заволав Степанов.

… У ранковому випуску газет, які Кузані купив у холі готелю, було надруковано величезний портрет Кулькова; заголовок зразу ж впадав у вічі: «Я більше не можу мовчати про загрозу Кремля країнам вільного світу! В таємних лабораторіях іде гарячкова робота по створенню нових систем космічних ракет! Виграти час, не дати здійснити протисупутникову оборону Заходу — мрія московських верховодів!» Трохи нижче, петитом, набрано: «Сенсаційне викриття видатного російського вченого, професора Геннадія Кулькова, який очолював у Росії дослідження в галузі ракетобудування».

— Виявляється, це його вбили? — тихо, наче самого себе, спитав Кузані; він уже зранку добряче випив, вийняв з міні-бару в номері три сімдесятиграмові пляшечки віскі; потім перейшов на джин, знайшов «восьмушку» російської горілки; очі в нього почервоніли, в них з'явився хворобливий блиск, пальці раз по раз стискалися в кулаки; почне битися, сумно подумав Степанов; нічого не розумію; Славін не міг підставити мене, це виключено; щось не спрацювало? Що? Де?

— Увімкни радіо, — попросив Степанов. — Або телевізор…

— Навіщо? Тут, — Кузані тицьнув пальцем у газету, — все сказано. Краще не напишеш…

— І все-таки ти не заперечуватимеш, коли я ввімкну телевізор? Будь ласка, не заперечуй.

Кузані тицьнув пальцем у кнопку ящика; передавали «музікладен»[21], веселі негри натхненно співали стару пісеньку, заново оранжировану.

— Чому вони досі не передають, що на пустирі вбили двох снайперів? — задумливо спитав Степанов; він говорив повільно, немов через силу, дивлячись прямо в очі Кузані. — Мабуть, готують удар… Мабуть, у вечірніх випусках висунуть версію про те, що злочин здійснили люди, яких тренує й утримує Софія.

— А коли ні?

— Тоді ти вільний у своїх вчинках, Юджин, — відповів Степанов. — Я тоді не посмію заперечувати… Ходімо заберемо проявлену плівку, вони ж узяли з тебе за терміновість, ходімо, поки не почалися останні вісті, плівка може виявитися золотою, вкрадуть…

— Ти щось знаєш, — з болем, якось розгублено мовив Кузані. — Але ти не кажеш мені. У твоїх словах є логіка… Справді, чому мовчать про пустир? З твоїм посиланням можна було б погодитись, якби вони не вбили людину… І ти знав, що це скоїться… Ти знав… Мета виправдовує засоби? Це не для мене, Дмитре… Це вандалізм, це інквізиція двадцятого століття… Мені дуже соромно за те, що сталося, я відчуваю себе обгидженим… І Степанов сказав:

— Я теж.

Сергієнко, що сидів біля телефонних апаратів, відчував, як у нього від болю заніміла потилиця; останні дні він і ночував у своїй невеличкій кімнаті відпочинку при кабінеті, бо зв'язок з Берліном підтримувався майже щохвилини, а після акції, коли стала надходити інформація з Женеви і Вашінгтона, практично безперервно.

Він спробував масажувати шию, не допомагало; друзі уже вкотре радили з'їздити в Цхалтубо; «чудовий курорт, назавжди забудеш про остеохондроз»; добре, відповідав він, спасибі за пораду, неодмінно поїду. Найдужче боліло, коли починались нервові перевантаження; якби Лідуня була поряд, умить зняла б масажем нудний, виснажливий біль; як це прекрасно, доторк жінки, яка тебе кохає, й очі її, величезні, дуже красиві, блакитні, сповнені ніжності. Обличчя людини старіє, очі — ніколи; особливо її, дружини; вони завжди сповнені спокійного розуміння; хтось гарно сказав: «Щастя — це коли тебе розуміють».

… Сергієнко зняв телефонну трубку, з'єднався з Конрадом Фуксом; Славін, звичайно, був поряд:

— Ніяких новин, товаришу Фукс?

— Чекаємо реакції… А у вас?

Сергієнко зітхнув:

— Роблю те саме.

— Найважча робота, — сказав Фукс. — Немає нічого виснажливішого, ніж чекання.

— Авжеж, — погодився Сергієнко. — Славіна можна до апарата?

— Він сам бере трубку, — відповів Фукс. — До зв'язку.

— Спасибі. До зв'язку.

— Вітаю, товаришу генерал! Як там у вас? Які будуть вказівки?

— Знаєте, я чомусь дуже тривожусь за Степанова…

— Я також…

— Може, все-таки подзвонити йому?

— Але ж тепер будь-яка розмова з ним фіксується, товаришу генерал. За кожним їхнім кроком стежать…

— Чому вони самі мовчать? Чому?

— Гадаю, він чекає дзвінка від мене…

— Що про це думає товариш Фукс?

— Він згоден зі мною: нам зараз із Степановим не можна входити в контакт…

Сергієнко розкурив сигару, хоч уночі поклявся собі, що до суботи не зробить жодної затяжки, пихнув, замислено подивився на дивний, чудернацької форми малюнок, витворений димом, — якась сюрреалістична абстракція сіро-блакитного кольору на тлі дерев'яних темно-коричневих панелей кабінету, — і тихо спитав:

— А ви впевнені, що Степанов витримає, Віталію Всеволодовичу?

… У молодості, коли Славіну довелося служити армійським офіцером у Відні, — вісімнадцять років, чи було колись отаке з тобою; як же промайнув час; «жизнь моя, иль ты приснилась мне», — він судив про людину насамперед по обличчю: наскільки воно вольове й мужнє; по статурі — в ній, він вважав тоді, виявляється ставлення людини не лише до себе, а й до тих, хто поряд з нею, по тому, як вона одягається, — елегантність і тільки елегантність.

Але потім Славіна відрядили перекладачем на Нюрнберзький процес, і там він пробув рік, щодня спостерігаючи за людьми, які сиділи на лаві підсудних.

Спочатку його вразило обличчя фельдмаршала Кейтеля: надзвичайно мужнє, випещене, породисте, — саме благородство! А які страшні накази підписувала Ця людина?! Страхітливі за своїм бузувірством, які не піддавалися поясненню, — з погляду норм загальноприйнятої моралі, Герінг, змарнілий, раз по раз укривав ноги картатим шотландським пледом, у напіввійськовому кітелі, з куточків жорсткого рота не сходила саркастична посмішка; та іноді, особливо під час перехресних допитів, коли відчував, як прокурори заганяють його в глухий кут, забував про придуману й старанно відрепетирувану маску; обличчя різко мінялось: брезкла баба, яка ось-ось зірветься на істерику… А Ялмар Шахт? Банкір, який платив гроші Гітлеру й фінансував створення гестапо? Добрий дідусь; а інтелігентність і достоїнство на обличчі рейхсміністра східних територій Альфреда Розенберга? Він же наказав вирізати «приблизно» (його слова) тридцять мільйонів слов'ян і всіх без винятку євреїв, — «визнаний автор антиросійської та антисемітської доктрин націонал-соціалізму»..: Коли його вели на страту, він обкалявся; обличчя — так принаймні розповідали очевидці — стало як холодець, тряслося, все намагався впасти на коліна і, вимолюючи пощаду, поцілувати високі черевики американських солдатів, які тягли його до шибениці; Кальтенбруннер плакав; Ріббентроп знепритомнів, тільки редактор погромного нацистського «Штюрмера» Юліус Штрайхер сам ішов до шибениці, задерши голову.