— Ти мені кіно розповів, Сашо, — озвався Славін. — Чому сценарій не пишеш?

— А справи хто за мене вестиме? Це тільки йолопи вважають, що літературою можна у вільний від роботи час займатись, а вона, література, ой яка ж це робота, гірша каторги, Віталію…

— Чим ти поясниш його падіння, Сашо? — спитав Славін. — «Горілку пив, з жінками гуляв» — це все, звичайно, погано, але хіба мало людей цим грішать, а шпигунами ж не стають?

— Йому генерала не дали, Віталію, ось у чому річ… У Комітет по науці перевели, а ті, з ким він воював, уже по дві великі зірки на погонах носили… Заздрість… Немає нічого страшнішого від заздрості, дорогий ти мій… Моцарт і Сальєрі, вічна тема… Заздрість породжує злість, розпач, страх… Але неодмінно відчуття власної винятковості… Він і тим, що на пиятиці в суді особливо наголошував — також вів свою лінію, до потомків, так би мовити, звертався і до нас, смертних: «З ким, мовляв, не трапляється, схибив, покірної голови й меч не бере, пощадіть…» Він не в одні ворота грав на процесі, він туди й сюди цілився гол засадити… Хитрував він, Віталію, до останньої хвилини хитрував… Пеньковський був людиною спритною, але недалекою, він не був інтелігентом, Віталію, хоч і академію закінчив, — за що ж йому зірки чіпляти?! От у ньому ненависть і з'явилася, темна ненависть, тобто заздрість. Сів би за книжки, поринув би в історію, мистецтво, науку, показав би, яка в нього світла голова, — і одержав би він свою зірку, нікуди вона від нього не ділася б… «Або всім, або нікому!» —«Чим він за мене кращий?!» Та тим він за тебе кращий, що талановитіший і розумніший… А в цьому признатися собі може тільки благородна людина. І добра… Ось у чому заковика, — зітхнув Васильєв, — багато про що в цьому кабінеті думається, Віталію, ох як багато…

— Послухай, Сашо, — замислено сказав Славін, — може, моє запитання здасться тобі трохи безтактним, усе-таки ти вів справу, то коли не хочеш, — не відповідай… Але мене ось що цікавить: тобі Пеньковський усе віддав?

— Звичайно, ні, — твердо мовив Васильєв. — Свої тутешні зв'язки, навіть приятельські, він уперто приховував… Та й закордонні пригоди, я певен, старанно редагував… Що ти хочеш, боротьба за життя… Це штука складна, особливо коли сидиш у чотирьох стінах і небо бачиш через густі грати…

— А чому він приховував своїх московських знайомих?

— Думаю, боявся свідчень… Хотів на процесі не втратити гідності… Бойовий офіцер, кодекс честі й таке інше…

— Припускаєш, що якийсь свій, надзвичайно важливий російський контакт він зумів од нас приховати?

— Цілком припускаю.

— І нічого не можна було зробити, щоб домогтися вичерпних показань?

Васильєв кивнув на свій стіл:

— Сідай, спробуй.

— Мабуть, розумів: коли він сам — це одна справа, а коли злочинна група — тут уже пощади не жди, так?

— Найімовірніше, саме так… Якщо намагатися йти за його логікою… Але ж це майже неможливо, — йти за логікою зрадника. Навіть Гоголь з Андрієм не дуже справився, довелося його зраду грати через трагедію Бульби… А дочки короля Ліра? Вони зовсім не мислили категоріями зрадниць, кожна, крім ображеної старим, мала свій цілком логічний резон. Запам'ятай: у літературі ще ніхто не написав образу зрадника. Очевидно, це не під силу письменникові, він живе моральними категоріями, а злочинство і доброта несумісні, проти цього постулату не заперечиш…

— Отже, ти припускаєш, що Пеньковський приховав спільника?

Васильєв знизав плечима, знову зітхнув:

— У цьому кріслі, Віталію, і не те можна припустити… Послухав би ти, що вони тут плетуть, подивився б їм у вічі, — господи, яка прірва, дна не видно, тьма, жах… Звичайно, припускаю… Ти ж Кулькова маєш на увазі? Геннадія Олександровича?

На аеродромі Ірину, — як вона й просила, — зустрів приятель, лікар Кирсанов, не заїжджаючи додому, привіз її в «Національ»; усміхнувся: «Там тебе благовірний чекає, святковий стіл накрив!»

… Славін погладив Ірину по щоці:

— Ти чудово засмагла.

— Старалась, — відповіла вона, трохи відкашлявшись, мабуть, хвилювалася, дурненька, як пройде зустріч. — Пеклася на пляжі з ранку й до самої ночі.

— Уявляю, як тобі доводилось відбиватися від кавалерів, — сказав Славін.

— Та й справді, — зітхнула Ірина, — це зовсім непросто. Тепер напевне куплю обручальний перстень…

— Тоді взагалі проходу не буде, — зітхнув Славін. — Самотня заміжня жінка, дуже зручно… Чим тебе почастувати? Найкраще, що є в «Націоналі», — це шніцель по-міністерськи. Там на гарнір дають печені яблука — фірмова страва, рекомендую…

Ірина подивилась у величезне вікно: Манежна площа була залита сонцем, в Олександрівському парку гуляли закохані й мами з дітьми, тиша й благодать…

— Як гарно, боже ти мій, Славін… Це ж треба малювати! Чому з цієї точки не зроблено жодного полотна?

— Художників з мольбертами сюди не пускають, — відповів він. — Підлогу заляпають фарбою, вони ж, знаєш, захопляться, а тут паркет унікальний…

— Можна застелити килимами…

— Добре, — погодився Славін. — Застелемо. Я згоден.

— А чому ти такий сумний? Через мій дурний лист?

— Я ж, як ти й просила в телеграмі, спалив його, не читаючи… Просто трошки стомився, — відповів Славін, глянувши на крайній стіл, за яким розмістилася японська делегація; Кульков сидів боком до нього; обличчя зосереджене, породисте; усміхається приємно, навіть поблажливо; академік Криловський здавався поряд з ним добрим дідусем, якого випадково запросили в компанію холодних метрів, — він метушився, намагався прислужитись сусідам, сміявся якось дивно, закидаючи голову; сива чуприна розкошлана, піджачок куций, хоч звідси видно, що з дорогої, касторової тканини пошитий; є люди, які зовсім не вміють носити речей, — хоч би що надів, все одно мішком висить.

— Побачив знайомих? — спитала Ірина.

— Поясни, чому жінка так усе відчуває, га? Ні, справді: мене це чим далі, тим більше цікавить…

— Ти Люду пригадуєш?

— Це та, в окулярах? З великим бюстом?

— Еге ж.

— Пригадую.

— Вона разом зі мною відпочивала, зайшла якось увечері й дуже сумно каже: «Я таки відчуваю, що Ашот у цю хвилину привів у нашу квартиру жінку…» Це її теперішній друг, — пояснила Ірина, — скульптор, дуже талановитий, тільки якось прийшов до консерваторії в кросовках, вона дуже переживала… Ну, а я їй і кажу, мовляв, подзвони, візьми трубку й замов Москву. Вона подзвонила й питає: «Ашот, ти мене любиш?» А він їй сухо відповів, мабуть-таки, був не сам: «Нормально!» Люда в сльози, полетіла до Москви, дурепа… Ніколи не можна з'ясовувати стосунків…

— Ти на диво зразкова подруга, — сказав Славін. — Інших таких нема.

— Є. Зараз дуже багато хороших жінок. Більше, до речі, ніж чоловіків.

— Чому? — спитав Славін, прислухаючись до того, який тост виголошував Кульков: «Наука — шлях до миру… Повага до таланту японського народу… Миролюбні ініціативи радянського уряду…» Ну, гад! Згадав Попова з університету; той часто вів засідання комітету комсомолу, теж заливався соловейком… Робесп'єр, Дантон, трибун… А потім викрили в тому, що членські внески в позику давав, під десять процентів… Треба б славослів'я прирівняти до нечесності; любов ніколи не буває гучною, це ж твоє, особисте, хто ж про це на трибунах варнякає?!

— Чому? — перепитала Ірина замислено. — Мабуть, тому, що жінки стали сильними. Їм і працювати треба, і не любити вони не можуть, а вік у нас коротший, ніж у вас, та й потім ми, нарешті, навчилися цінити в мужчині доброту, вона є виявом сили; тільки дурепи вважають доброго мужчину слабаком; тираном бути куди простіше; хоч декому це подобається, вважають, що крута вдача — свідчення надійності, та й самій непокоїтись не треба — все вирішує він. Ти про що думаєш? Ти чуєш мене, Віталію.

— Звичайно, — відповів Славін, дивуючись її відчуттю: він справді не слухав її, бо думав про те, коли, де і як Кульков повідомить босів, що на завтра призначено несподіваний виліт на нові випробування ракет, — про це йому сказали сьогодні на «нараді»; він не може не повідомити про це; кожну радіопередачу розвідцентру ЦРУ тепер розшифровують, його підганяють: «Будемо дуже вдячні, якщо ви відповісте на розгорнутий перелік проблем, що цікавлять нас, якнайшвидше, бажано на цьому тижні».