— Я повинен сказати товаришеві Іванову дуже важливу річ… Я щойно пригадав… Усе може загинути: ми погубимо операцію…

— Скажіть мені, я передам, полковник зайнятий.

— Ні, я скажу тільки йому! Тільки йому! Розумієте?! Я відкрию це лише йому одному!

Коли Славін прийшов, Кульков потягся до нього, полегшено зітхнувши:

— Боже, нарешті! Я зовсім забув! У лівій руці в мене має бути «Литературная «газета»! Останній номер «ЛГ»! Мабуть, це якийсь знак, у мене тільки зараз сяйнула думка…

— Ну, добре, а де ми візьмемо «Литературку»? — спитав Славін.

— Не знаю, — відповів слабким голосом Кульков. — Але я повинен тримати газету в лівій руці.

— Що це, сигнал? Мовляв, усе гаразд?

— Вони мені цього не пояснили, тільки сказали, що на заключній фазі операції «Ліберті» найменша дрібниця відіграватиме вирішальну роль.

— Коли вони вам про це сказали?

— Не пригадую…

— Під час перших зустрічей?

— Ні. Здається, на останній.

— У Відні?

— Ні, в Женеві…

Напередодні переговорів, подумав Славін; збігається; виходить, вони давно задумали свій фокус? Ну й хлопці! А коли не задумали? Що тоді, спитав він себе. Коли припустити, що моє передбачення копійки щербатої не варте? Чи не занадто вільно я дозволяю собі думати за моїх американських контрагентів? Ні, заперечив він сам собі, вони діють наперекір здоровому глузду, коли пригадати те, що хтось колись писав про метод Лейбніца; молодець Коні, вчасно вніс корективу, все-таки він тактовний, просто диво цей чолов'яга.

Славін повторив:

— Вони пояснили вам суть цього сигналу, Геннадію Олександровичу? Знак благополуччя? Чи, навпаки, небезпеки?

— Ні, ні, вони не уточнили.

— І ви не поцікавились?

— Навіщо ж?! Я боявся їх сполохати…

Славін здивувався:

— Кого сполохати?!

— ЦРУ, кого ж іще. Я ж утягував їх у гру, я був певен, що рано чи пізно ми викриємо їх…

— Послухайте, це, звичайно, дуже добре, навіть чудово, що ви його втягували в гру, але справа складніша, ніж ви думаєте. Коли ви чисті й газета є сигналом, що за вами не стежать, тоді нас вивезуть… А коли ЦРУ зрозуміє, що за вами наглядаючі, вони не стануть ризикувати… Це ви розумієте?

— Ах, так, так, звичайно! — Кульков думав гарячково, намагаючись вичислити свою позицію, задумку цього лисого біса, можливі кроки людей з того боку. — Звичайно, товаришу Іванов, я повинен держати газету, згорнену трубочкою, але так, щоб було видно ордени на першій шпальті, — в лівій руці…

— Точно?

— Так, так, цілком точно. Я пригадав усе, абсолютно все, до найменшої подробиці…

Гаррі Страйтон тоді сказав: «Якщо вас заарештують, так, так, я беру крайній випадок, і ви втягнете їх у гру, — а вони на це неодмінно підуть, — в останній момент ви згадаєте про газету. А потім віддасте їм інформацію про ліву й праву руку… Якщо ви держатимете газету в лівій руці, тоді наша машина проїде мимо вас, не загальмувавши, а ми вас — з цього ж місця — вивеземо зовсім інакше, у нас командос із спецобладнанням… Це, звісно, ризиковано, але ми знаємо, як це зробити, репетирували не раз і не два, у нас міцні хлопці з хорошою школою…»

— Точно? Ви впевнені, що в лівій? Не переплутали?

— Ні, ні, товаришу Іванов, не переплутав.

— Кави хочете?

— Дуже. Як це зворушливо, що ви пам'ятаєте про мою згубну пристрасть до кави.

— Без цукру зробити?

— Без, якщо можна.

— Можна, — відповів Славін і підвівся. — Більше нічого мені не хочете сказати?

— Ні, ні, коли я щось згадаю, то…

— То часу вже не буде.

— Даю вам слово російського вченого, я відкрив усе, що знав.

— Про Зауерштрасе ви раніше ніколи не говорили?

— Ні, ні, що ви! Мене самого здивувало, чому в останній момент виникла ця вулиця, мова завжди йшла про зустріч на Беренштрасе.

— Пам'ять у вас як? — посміхнувся Славін. — Провалів не буває?

— Ні, що ви, я дуже чіпко пам'ятаю події, дрібниці, слова… Навіть, знаєте, інтонації запам'ятовую.

— Ну, що ж… Тоді прекрасно. Ходімо надсилати листа на Ляйпцігерштрасе, пора…

Телефонний дзвінок був різкий, немов нічний стукіт у двері.

— Так, слухаю, — відповів Уолтер-молодший.

— З бюро «Чікаго стар» щойно подзвонили в Західну зону… Було три дзвінки по три гудки в кожному.

Це означало, що Кулькова помітили на Ляйпцігерштрасе, коли йшов широкою вулицею, щоб опустити заяву, переписану, як і було вказано в інструкції, від руки, у поштову скриньку, яку орендував кореспондентський пункт газети.

— Спасибі, — сказав Уолтер-молодший, — добрі вісті, велике вам спасибі. Газета була?

— Була.

— Саме та?

— Звичайно. Спостерігали в бінокль, та сама.

Уолтер-молодший поклав трубку:

— Все гаразд! Справа йде за планом.

— У якій руці була газета? — запитав старший.

— Вони не сказали, — відповів Уолтер-молодший. — Якби було не так, як треба, вони зробили б чотири дзвінки.

Старший і Нік перезирнулися, нічого більше не питали.

Старший попросив дозволу закурити (він просив дозволу перед кожною сигаретою, мабуть, виховувався в провінції, люди з глухомані завжди страшенно делікатні, це стомлює того, хто поруч з ними, мимоволі примушує його поводитися так, наче аршин проковтнув), обличчя його вкрилося дрібними зморшками, він знову подивився на годинник і обернувся до помічника:

— Ну що показує твій внутрішній індикатор, Нік?

— Зашкалює…

Уолтер-молодший розсміявся:

— В такому разі лишайтеся тут, ми все зробимо самі.

Нік зітхнув:

— Якщо все обійдеться, через десять років я напишу про це книжку, — і сотня тисяч баків у кишені.

Старший здивувався:

— Ти напишеш? Я її вже написав! Через рік у відставку йду, треба ж якось марнувати час! Базікати на диктофон, — хіба не відпочинок вечорами, після тою як упораєшся на фермі?!

— Бос, — посміхнувся Пік, — що у вас за дивна манера безперестану грати роль свинопаса?! Чи варто було заради цього закінчувати філософський семінар у Гарварді?

З того, як старший глянув на свого помічника, Уолтер-молодший зрозумів, що той сказав правду; ну й контора, тотальна недовіра один до одного! Все-таки в армії таке неможливе; корпоративність людей, які служать під погонами, передбачає інші стосунки між своїми. Слава богу, що я залишився в Пентагоні; батько правду казав, що після того як Донован покинув свій пост, політична розвідка стала приватною конторою, де костолом и обслуговують тільки тих, з ким зв'язані бізнесом.

… Приватний детектив Прошке влаштувався з телеоб'єктивом на горищі, звідти — через скляний дах — добре було видно ательє художника, а через величезні вікна — зональний кордон…

… Шаабі припав до оптичного прицілу; біля нього завмер з карабіном у руках Зінеджо, в минулому чемпіон Палермо із стендової стрільби; до цієї зустрічі вони не були знайомі, умовним паролем обмінялися в порожньому запиленому під'їзді, розмовляли пошепки, піднімалися по сходах навшпиньки, хоч знали, що квартири тут пусті; лежали на широких підвіконнях тихо, відчуваючи в скронях тугу пульсацію секундної стрілки; Зінеджо сюди привіз на орендованому «вольво» Луїджі Мачеллі; через три хвилини Шаабі підвіз Бінетті; в машині не сказав ні слова, орендував її для нього незнайомий контакт синдикату в центрі, коло станції метро «Зоо»; на бензоколонці стояло десять машин, відібрав потужний «БМВ» з приймачем і касетним програвачем; посадивши Шаабі, Бінетті зразу ж увімкнув музику, — запис фестивалю із Сан-Ремо; гроші на авіаційний квиток на рейс, що летів до Франкфурта о двадцятій десять передав у рукавичках, так само не сказавши ні слова; паспорт турка поклав у кишеню піджака, а йому дав пошарпане посвідчення на проживання в ФРН, виписане на ім'я палестинця Юсефа ель Насра; «Але я ж не розмовляю по-арабськи»! Бінетті всміхнувся: «Ну й не треба»; ці чотири слова вимовив губами, майже беззвучно, але, дуже чітко артикулюючи, сказав: «Коли полетиш звідси, у Франкфурті тебе зустрінуть, одержиш нові папери і квиток на наступний рейс, щасливо».