Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Нічого не вдієш, — повторив Прошке. — Що ж, сьогоднішня фотооперація — дві тисячі, перші два дні нашого подорожування-погоні коштуватимуть тисячу сімсот марок… Тисяча мені, сімсот Францу… Наступні дні я хотів би одержувати по дві тисячі п'ятсот, — це, звичайно, багато, дуже багато, але все-таки справедливо.

— Дуже дорого, — сказав Кузані. Степанов похитав головою:

— Ні, Юджин, це за правилами. Пану Прошке треба буде дивитися не за коханцями… Риск великий, ми не повинні приховувати цього, нечесно, а ніщо так високо не оплачується, як риск.

— Де тут можна поміняти гроші на дрібні? — спитав Кузані. — Мені треба подзвонити в Голлівуд.

— В «Ля Боке», — відповів Прошке. — Наміняють, скільки хочете.

В ресторані було порожньо; вусатий італієць, який наслідував засновника ресторану (той купив будинок на Корсіці, добре заробивши під час західноберлінського буму, — середина сімдесятих, розрядка; поклав долари в швейцарський банк, одержує десять процентів річних, щасливець), ліниво підійшов до каси, вигріб жменю п'ятимарочних монет, висипав їх у кишеню Кузані, й сказав:

— Ви мені винні дев'яносто папірців, можливо, я втрачу на цьому п'ять марок, а коли й виграю, то сущу дрібницю, лічити — дорожче.

— Ви виграли десять марок, — меланхолійно зауважив Прошке. — Я підрахував, Карло. Ви висипали рівно вісімдесят марок, вигідний бізнес.

Кузані й Степанов перезирнулися; Кузані ледь посміхнувся, підморгнув росіянинові; хлопець хоч куди; коли спустилися в туалет, де стояли два автомати, один міський, другий міжнародний, Степанов сказав:

— Пане Прошке, якщо ви працюватимете так чітко, як зараз рахували гроші, тоді про завершення справи можна не хвилюватися.

— Ви так думаєте? — Прошке позіхнув, прикривши рукою рота, що став круглим, наче вхід у тунель. — Добре, коли так. Насправді ж Карло програв, він сипонув вам дев'яносто п'ять марок, але я не терплю штучок, — гроші треба рахувати.

Кузані набрав голлівудськнй номер продюсера Грінберга; той, на щастя, був дома; різниця в часі, там ще пізній вечір; хоч наша куля й невелика, але різна.

— Привіт, Стів, це я.

— Ти вже в Берліні? — спитав Грінберг.

— Еге ж.

— 11у то як?

— Може бути цікаво.

— Зйомка прихованою камерою?

— Боюся, що ні. Телевік. Але такі фото дуже добре монтуються, Стів, це дає більшу достовірність, ніж кінозйомка, та й потім тутешніх клієнтів на камеру не знімеш, нема часу і, судячи з усього, надто рисковано.

— Тобі видніше. Скільки це мені обійдеться?

— Оплата їхнього номера в готелях…

Прошке підняв палець:

— Ні, ні, двох номерів, будь ласка! Франц хропе, і, крім того, я звик засинати з жінкою, стрес треба знімати не віскі, а дівкою.

Кузані різко обернувся до нього:

— Вам і дівку оплачувати?

Прошке якусь мить подумав і відповів:

— Ні, це не входить у контракт.

Кузані спитав Грінберга:

— Ти чув?

— Чув. Скільки все це коштуватиме? Назви суму, я відповім тобі «так» чи «ні».

— Ти відповіси «так», Стів.

— Спочатку нехай він назве суму, — повторив Грінберг.

— Це може коштувати плюс мінус дванадцять тисяч доларів.

Прошке похитав головою:

— Ні, неправильно. А якщо люди, котрі цікавлять вас, полетять у Штати? Чілі? Чи на Мадагаскар? Нехай він перекаже п'ятнадцять тисяч.

— Він говорить, що треба переказати п'ятнадцять тисяч, Стів.

— Нереально, — відповів Грінберг. — Максимум, на що я можу піти, це шість тисяч. Марка все ще падає, отже, так чи інакше, йому вигідно, він погодиться…

Кузані обернувся до Прошке:

— Мій продюсер згоден заплатити шість тисяч доларів. Прошке похитав головою:

— Це несерйозно, містер.

— Добре, але ж скиньте хоч скільки-небудь, — став благати Кузані.

Прошке пожував губами й трохи розгублено шморгнув носом:

— Добре, чорт з ним, нехай переказує чотирнадцять тисяч.

Кузані повторив у трубку:

— Він згоден на чотирнадцять.

— Це нереально, Юджин! Чотирнадцять тисяч баків за двадцять фотографій?! Мін хоче зірвати куш на смаленому! Знайди когось іще і зразу називай суму: «Мій продюсер згоден переказати вам сім з половиною тисяч і ні цента більше, ціна остаточна».

— Почекай, — Кузані знову обернувся до Прошке. — Сім з половиною тисяч. Він каже, що заплатить сім з половиною. тисяч…

— Повторюю: я полюватиму не за зрадливою жінкою. Він знає, про кого йде мова?

— Добре, Стів, — сказав Кузані, — домовимося так: я йду на риск… Сім з половиною тисяч платиш ти, а решту, шість тисяч, вирахуєш з мого гонорару.

— Не роби дурниць! Він обдере тебе…

— Стів, зроби те, що я прошу…

Прошке написав на серветці номер телекса:

— Нехай перекаже тринадцять тисяч зараз же у мій банк, рахунок шістнадцять двадцять три чотириста п'ять.

Кузані повторив, Грінберг роздратовано кинув:

— Почекай, я встану з ліжка… Ну, диктуй…

— І нехай надішле підтвердження по моєму телексу, — сказав Прошке. — Берлін, дев'яносто сім сімдесят два, «Правейт лебенс бюро». Я хочу мати підтвердження негайно, — він подивився на годинник, — бо через годину я повинен розпочати роботу… І — останнє: коли ви мені назвете адресу, де я повинен вести фотозйомку?

Темп — III

О шістнадцятій годині вечора мимо Кулькова, що сидів на лавочці біля станції метро «Фрідріхштрасе», після телефонного дзвінка, який він заздалегідь зробив з автомата, повільно проїхала старенька машина марки «Фольксваген» з військовим номером підрозділу МПС США, розквартированого в Західному Берліні.

Через годину, коли Кульков ішов до виходу з метро «Ляйпцігерштрасе», два п'яні турки на високих підборах, у вузьких штанях, що обтягували сідииці й були розкльошені донизу, штовхнули його в бік, і він відчув, як у кишеню піджака щось упхнули; група Гречаєва, спостерігаючи за ним разом із співробітниками контррозвідки НДР, помітила, що цим предметом був конверт; дуже тонкий; авіапошта Болгарії; марку погашено в Софії.

… Через двадцять дві хвилини турки перейшли державний кордон НДР із Західним Берліном на станції метро «Фрідріхштрасе»; офіцер, який перевіряв їхні перепустки, повідомив контррозвідників, що Махмет Шаабі й Абдулла Кіжа були тверезі, але трохи афектовані; в інтересах операції спостереження не вели.

У Західному Берліні вони пересіли на лінію, що вела до «Клей-алеї»; штаб-квартира окупаційних військ США; однак до резидента ЦРУ не пішли; на вулиці Махмета Шаабі підібрав пошарпаний «Мерседес-230» й одвіз у невеличкий особняк на Фогельштрасе; будинок належав фармацевтові Ріхарду Різенбауму — конспіративна явка регіонального відділу військової розвідки.

Після тридцятихвилинної розмови Махмет Шаабі вийшов з особняка й подався в Кройцберг; там у будинку, де містився магазин радіоапаратури, що працював в основному на турецьких емігрантів, на другому поверсі, в квартирі сім була явка одного з керівників «сірих вовків», так звана «група-зет»; разом з ним поїхав до кордону; залишили «фольксваген» біля звалища старих автомобілів; піднялися на п'ятий поверх напівпорожнього, зруйнованого ще з часів війни будинку; тут на ім'я «художника Рікенброка» тиждень тому найняли ательє? звідти було добре видно територію НДР, особливо Зауер-штрасе (а не Беренштрасе, як говорив Кульков у Москві), куди — згідно з інструкцією, яку впхнули в кишеню Кулькову, — він мав з'явитися о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин, обстрижений наголо: «Треба буде перейти кордон, вас забере наш спільний друг, але спочатку вам необхідно вкинути о сімнадцятій годині листа, що додається, переписавши його заздалегідь від руки, у поштову скриньку квартири. Це сигнал, який означає, що ви будете в умовленому місці на Зауерштрасе в призначений час». Називалася адреса: Ляйпцігерштрасе, навскоси від ресторану «Софія»; про те, що там живе представник газети «Чікаго Сан», і тим більше, що людина ця зв'язана із службою, не згадувалося.

58
{"b":"252108","o":1}