… У потоці газетної, журнальної і телеінформації коротка кореспонденція Юджина Кузані, опублікована до того ж органом далеко не першої величини і написана не так, як прийнято в Штатах, — суха інформація, позбавлена будь-яких особистих акцентів (для цього є колонка Арта Бухвальда чи Стефана Коєна), не привернула уваги серйозного рівня в ЦРУ; зрозуміло, рядовий співробітник, який сидів на комп'ютерах, поткнувся був до шефа свого сектора, але від нього відмахнулися: треба встигнути опрацювати інформацію, що надходила від людей із світовими іменами. Хто такий цей Кузані? Кіношиик. Які в нього зв'язки? Чию тенденцію виражає? Якби йшлося про замітку Гендріха Сміта чи Лесслі Гебла з «Нью-Йорк таймс» — це одне, вони близькі до Білого дому, а так нехай собі грається, тим наче закінчується його замітка якоюсь абракадаброю про часткове й загальне; Ейнштейн давно помер; його заум не наше діло…
Тому в Женеві за ним і не пустили стеження, — по лінії ЦРУ.
Отже, за Степановим також не стежили, бо практично він увесь цей час був разом зі своїм американським приятелем…
Робота — X
— Скажіть, Геннадію Олександровичу, — Славін дивився повз Кулькова, примушуючи себе якось обминати його обличчя поглядом; контрагент чутливий, може зрозуміти мій стан, а його зараз важко приховати, особливо після розмови з Івановим; «Ліберті» — це його робота, остання надія, по-людськи можна зрозуміти, а от у ставленні до Іванова виявився його страшний характер, цілковита, мерзенна аморальність, — топити того, хто рятує тебе?! Такого Славін зрозуміти не міг, одвертало; донос на друга — нічого не може бути паскуднішого! — Який рік ви вважаєте переломним?
— Як це? — Кульков аж подався вперед; мабуть, відчув стан Славіна; мембрана, а не людина. — Ваше запитання мені не зовсім ясне.
— Ви недавно говорили, що у вас було тільки п'ять зустрічей з працівниками управління науки ЦРУ… З якого року ви почали працювати на них активно?
— Я ж відповідав вам… У листопаді позаминулого року…
— До цього ви з ними контактів не підтримували?
— Звичайно, ні…
— Ви запропонували нам співробітництво, Геннадію Олександровичу, запропонували розпочати гру проти ваших роботодавців… Припустимо, ми розпочали цю гру… Ризиковано, погодьтеся?
— Звичайно. Я розумію, як ризикую…
Славін здивувався:
— Ви? Чим же?! Ні, ви нічим не ризикуєте, Геннадію Олександровичу, ризикую я… А як мені йти на ризик, якщо ви кажете неправду?
Слідчий Гаврилов вийшов з кабінету. Кульков допив каву й відповів:
— Я кажу правду, тільки правду і нічого, крім правди…
— Ви, мабуть, не до кінця розумієте своє становище, — мовив Славін. — Ми не заарештовували б вас, не маючи в руках неспростовних доказів. Ми ж не один день спостерігали за вами, до того, як я привітав вас біля ліфта… В камері ви болісно вибудовуєте комбінації, пригадуєте дати, придумуєте лінію захисту, але це схоже на те, як людина, що не вміє грати в шахи, сідає за стіл, де її партнером є Каспаров, тобто, особистість, котра володіє знаннями, точніше кажучи, інформацією. А ми маємо інформацію, ви наївно вважаєте, що нас можна обійти на повороті. Проти вас працюю не один я, а наш апарат… КДБ… Цілком професіональна організація. Не вважайте нас аматорами, яких вдасться обіграти. Не вийде. А от я ще раз переконуюся в тому, що ви мені брехали з самого початку, і нічого серйозного запропонувати, як обіцяли зразу, не можете… Тому я востаннє запитую: коли і як ви стали працювати на Ленглі?
— Клянуся честю, я відповів вам правду… Славін зітхнув, повторив:
— Клянетеся честю… Це добре, що ви клянетеся честю. Я не братиму під сумнів наявність честі в людини, котра працює на Ленглі…
— По-перше, тієї, що працювала, а, по-друге, не на Ленглі, а на вчених, яких бентежить, як і мене, збереження миру на землі.
— Ви це вигадали, чи таку репліку вам заздалегідь написали, Геннадію Олександровичу?
— Ні те, ні друге. Це моя глибока переконаність, внутрішня переконаність… Пробачте, ми з вами так багато говоримо, ви мене називаєте на ім'я та по батькові, а я позбавлений такого привілею, незручно.
— Я не відрекомендувався? Дивно… Мене звуть Іван Іванович…
Кульков посміхнувся:
— Хороший псевдонім, легко запам'ятати.
— Все ви про нас знаєте, — зітхнув Славін і нарешті глянув прямо в очі Кулькову. — А от що ви знаєте про ази Кримінального процесуального кодексу, хотів би я почути?
Обличчя Кулькова здригнулось, очі забігали, зіниці розширились, немов узяв понюшку кокаїну.
— Тобто? Ви маєте на увазі статтю, пов'язану з шпигунством?
— Ні… В даному випадку я мав на увазі статті про докази у кримінальній справі.
— Ну, не знаю… Поняті, свідки…
— А от відбитки пальців, по-вашому, є доказом?
— Не знаю.
— Хочете прочитати роз'яснення з цього приводу?
— Навіщо ж? Я вам вірю… На відміну од вас, я вірю кожному вашому слову.
— Так от, відбитки пальців, які знайдено на місці злочину чи на знарядді злочину, носять доказовий характер. Суд приймає їх як докази… Звичайно, ви можете спростовувати, — висновок експертів, доводити випадковість появи відбитків ваших пальців на названому місці, знову ж таки, — ваше право… Але це буде голослівним спростуванням факту, яке суд до уваги не візьме.
— Спасибі за вичерпне пояснення. Для чого ви сказали мені про це?
— Для того, щоб ви, подумавши, згадавши минуле, відповіли мені правду, — до того, як вам подадуть доказ…
— Але мені нема чого вам сказати! Я й так вишкрібся! Я довірливо відкрив вам душу! Запропонував план гри! Написав — під диктовку — повідомлення туди! Я відчув величезне полегшення, коли признався вам у всьому! І став допомагати…
Славін підвівся, підійшов до дивана, що стояв біля стіни навпроти столу, й акуратно, факірським, грайливим жестом зняв покривало з досить великого, плоского предмета — це був чемодан, який подарував Кульков «любому другові» Георгію Іванову перед відрядженням до Парижа.
— «Чий це? — спитав Славін. — Взагалі вам мали пред'явити його офіційно, щоб ви впізнали, трохи пізніше, але слідчий Гаврилов пішов мені назустріч: я вирішив прискорити справу, часу в нас обмаль.
Обличчя Кулькова знову потекло; як же міняється воно в моменти, коли треба приймати рішення; холодець якийсь, ложкою можна накладати, але на стіл капне…
— Ні… Ні, я не знаю, чий він…
— Не знаєте, — повторив Славін. — Що ж, кінь на чотирьох ногах та й то спотикається… Могли забути, стільки років минуло… Ну, а коли ознайомити вас із свідченнями професора Іванова? Хочете почитати? Чи літери перед очима стрибають?
— Стривайте, стривайте, — сказав Кульков, човгаючи підошвами черевиків, — це ж чемодан професора Іванова! Я згадав! Це Жорин чемодан!
— От бачите, — посміхнувся Славін, — у вас, мабуть, асоціативна пам'ять. Вам треба побачити, а вже потім ви починаєте згадувати…
— Безперечно! Ви правильно помітили, що в мене, як у математика, вибіркова пам'ять! Хіба можна все зберегти в пам'яті?! До біса різних справ, важливих справ…
— Ви подарували цей чемодан Іванову?
— Я? Не пригадую… Навряд… Чому саме я?
— Так свідчить Іванов.
— Мабуть, він помиляється. Я… Ні, ні, зовсім не пригадую… Взагалі я люблю дарувати, та хіба згадаєш усе, що ти дарував колись друзям і знайомим?
— Ми пам'ятаємо, — відрубав Славін. — Список речей, які ви дарували, повертаючись із відряджень за кордон, вам покажуть. Більшість ми вилучили, майже дев'яносто сім предметів… Потренуйте пам'ять, ви ж ідете від зримого образу, правда?
— Значить, усі вже знають, що я тут?
— Тільки ті, кому треба. Ви ж просили — в інтересах операції проти ЦРУ, яку ви запропонували, — не повідомляти про факт арешту…
— Затримання, — поправив Кульков. — Будь ласка, вживайте це слово, мені тоді не так боляче…
