Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Любий мій, там же є продюсер, який може заробити! Там кіно не галочка, мовляв, зняли ще один фільм про робітника! Коли я ставив першу картину, мій директор — хитрий і розумний — ганяв мене в Держкіно, щоб я вибивав якнайбільше грошей для картини. Я довірливо ходив. До речі, мені саме тоді вперше сказали, що я страшенно «настирний»… А я ж не про себе піклувався, про справу… Ну, вибив я гроші, а потім спитав директора: «Натане, скажи правду, скільки тобі взагалі потрібно, щоб зняти фільм?» — «Половину того, що дали». — «Навіщо ж ти мене примушував ходити й кланятись?» — «Якби мені вірили, Дмитре, давали гроші в руки, мені б вистачило вам усім платити щомісячну премію, і фільм ми знімали б за п'ять місяців, а не за рік. Я живу в кайданах, Дмитре, я не можу яєць на базарі купити, які мають стояти в кадрі на столі, я їх мушу замовити в студійній майстерні, щоб зайняти робітників! Прокляті яйця робитимуть з дерева й фарбуватимуть нітролаками, кожне яєчко коштує п'ять карбованців, десяток — півсотні, а купити за півтора карбованця справжні — не смій, покарають! Костюм артистові я повинен шити, купувати — небезпечно, ревізори замучать, а в комісійному підібрати, — це просто інструкцією заборонено, попадеш під суд. Кожний мій крок розписано. Я, Дмитре, немов касир, кажуть: плати, плачу, не можна — мовчу, та й годі…

— Стривай, Дмитро, студії ж вигідно зняти картину якнайшвидше! — щиро здивувався Славін. — Адже тепер усю цю дикість можна переглянути!

— Ну, ну! — зітхнув Степанов. — Спробуй. Апарат студії хоче одержати премію, Віталію. І це зрозуміло. Все заздалегідь сплановано: коли яку картину здадуть главку. Якщо я закінчу фільм раніше строку, все одно за перевиконання плану адміністрації премії не буде, не належить, зате в наступному кварталі, — коли я зобов'язаний закінчити роботу, — бідолашних, але вельмичисленних завів та їхніх заступників премії позбавлять. Який же їм сенс допомагати мені? Вони зацікавлені в тому, щоб я здав фільм пізніше, у них свій відлік вигоди. Все пристойненько, все спокійненько, прямо тобі благодать… Куди поспішати? Нехай режисер ще раз проконсультує сценарій, є спірні репліки, комусь може не сподобатись, — помізкувати ніколи не завадить, сім раз відміряй — і таке інше… Моє горіння не до вподоби апаратові студії, Віталію, я їм поперек горла з моїми строками стану, настирний…

— Який жах! — череп Славіна, гладенько поголений, яйцеподібний, звело зморшками, — Ну, добре, коли ви все про це знаєте, чому ж продовжується й далі ця дикість?

— Та все заінструктовано, десятиріччями розписано в тисячах документів, створився панцир, не зрушиш…

— Пропозиції?

— Воно саме волає, Віталію. Воно просто, як двічі по два чотири: знімальна група отримує гроші на картину. В руки! Під відповідальність директора, який живе не в безповітряному просторі! В кожній знімальній групі є партійний колектив, профспілка, є кому стежити за цим! Зняли швидше, економніше, — гроші, що залишились, розподіліть на премію. Як між членами групи, так і серед апарату студії. Все ясно, як божий день.

— То чому не робимо цього?

— Боїмося вчинку… Триста років інокультурної окупації, триста років рабства, що називалося кріпацтвом… Звідки ж узятися ініціативі?

— Але ж тепер ми безперестану підштовхуємо до неї, Дмитре!

— А закон? — мало не застогнав Степанов. — Де закон, який би відмінив звички?! Кожен господарник вимагає гарантій. «Правду» читаєш? Ото ж то й воно: хто найбільше ризикує? Той, хто працює ініціативно. Нашим численним «головначпупсам» ініціатива стоїть поперек горла. А поки ми їх не зруйнуємо авторитетом розтинаючого закону, ми приречені топтатися на місці. Потрібен закон, Віталію, — твердо, з болем повторив Степанов. — Ти, директор заводу, можеш те й те, але тобі заборонено те й те. Тоді діло піде! Якщо тільки графи заборон знову не будуть тризначними, — ми зугарні «зволікати й не пускати»… На Заході саме це й закидають соціалізмові, хоч прекрасно знають, що вислів прийшов у нашу повсякденність з російської літератури минулого століття… А нинішні літературні плакальники ніздрями тріпочуть: «Раніше було все прекрасно, ура, наші традиції величні». Різні в нас були традиції! І закривати очі на це небезпечно: лікар, який не хоче бачити хвороби, — злочинець.

— Ти песиміст, Дмитре, — зітхнув Славін.

— Аби ж то… Песимістові — добре, в нього заздалегідь на все відповідь: «Е, що не робіть, нічого не вийде»…

— А я вірю: вийде, розумієш? Вірю… Та серце крається через ті дурниці, котрі роблять люди, які рвуть на грудях сорочку: «Я — патріот; піднатужимося, наляжемо!» А може, це й не дурниці, а саботаж? Не знаю… Ти коли-небудь ходив у районах наших новобудов після одинадцятої години вечора?..

— Ні.

— Походи. В Головмосбуді з фільонкою скрутно, двері тоненькі, все чути… Ти зверни увагу, яку музику в квартирах грають… Джаз Вілліса Канновера… «Голос Америки» саме об одинадцятій починає його крутити, якраз, коли наше телебачення намагається усіх без винятку трудящих, — як у дитячому садку, — покласти в ліжечка… Отже, ящик вимкнено!.. По радіо передають класичну музику; дансингів у містах немає; клуби вже зачинено; в ресторан, — не горілку дудлити, а потанцювати під хороший оркестр і кави випити, — не можна, о десятій уже не пускають… А «Голос» саме в цей час дає п'ять хвилин джазу й хвилину інформації, та ще й якої… Є люди-сови, Віталію, а є півні. Одні пізно лягають, другі рано, а ми всіх під один гребінець… Полічили б, скільки в Москві робітників із змінним графіком, хто додому із зміни приходить о восьмій вечора, а завтра йому на завод тільки о першій годині… Ну, не хоче він спати! Не хоче! Молодий він! Йому погуляти треба, повеселитися, не всі ж до книжок охочі, на жаль… Ні, ніхто цієї проблеми — з погляду соціології — не вивчає… Та хіба тільки цієї? От хоча б таке: ти зайнятий і я зайнятий… А треба купити квиток на літак… А з нашими чергами — день втратиш. А якщо організувати службу посередників? Як це зробили в усьому світі? Ні, марнуй державний час, тільки б той, хто полегшить тобі життя, а державі зекономить мільйони робочих годин, не заробив якоїсь там десятки — «здирник»! Ехе-хе-хе! Читав, як напали на молодь за те, що вона іноземні майки носить з чужими прапорами й мордочками французьких сексбомб? Замість того щоб накинутися на наших текстильників, чому своїх зірок екрана не пропагують, свій прапор на майках і свого Гагаріна не малюють, — тут знову ж таки воюють з наслідком, а не з причиною… Тільки пришелепкуватий не купить свого, коли воно краще за іноземне…

Славін потягся з хрускотом:

— Що зараз пишеш?

— Я саме готуюсь, Віталію, тільки тому з тобою й сиджу зараз… Коли почну, піду в підпілля. Я і машинка, немає нічого прекраснішого, їй-богу…

Славін подивився на годинник:

— Не запізнишся?

— Ні.

— Писатимеш тільки з Женеви?

— Хочу поїздити.

— Але головна мета відрядження — переговори про роззброєння?

— Звичайно, — відповів Степанов. — Так записано в рішенні… Ірину поцілуй, коли прилетить… Хтось із французів дуже влучно сказав: «Будь-яке розставання — це трошечки смерть»…

Втіха у вільній творчості — І

Закінчивши вивчення архівів, документів Бібліотеки конгресу й матеріалів, опублікованих у «Ньюсуїк» і «Форін афферз», про скандальну бійку ракетобудівного концерну Сома Німа з авіаційною корпорацією Джозефа Летерса, режисер і сценарист Юджин Кузані працював тепер, залишившись у своєму домі сам-один, — син переїхав до подруги, — ночами, коли Голлівуд засинав і лише стрільчасте листя величезних пальм, верховіттям звернених у провальну моторошність чорно-атласного неба, шелестіло, наче тоненькі металеві стружки, які скидали з бомбардувальників ВПС США у В'єтнамі, щоб викликати перешкоди на радарах протиповітряної оборони.

Гарний образ, подумав Кузані, можна використати в монтажі; тиша нічного Голлівуду, самотність, що стає звичкою, металеве шелестіння пальмових стріл у темряві; в стик — такий самий звук над В'єтнамом; дам пейзажі в такій самій, як тут, тиші, а потім екран має вибухнути від свистячого ревища надзвукових турбін бомбардувальників, а після цього зникне ландшафт, піднятий у небо вибухом чорної багатотонної бомби, яка пахтить шлаком і мертвою пилюкою; на повільному осіданні спаленої землі підуть титри фільму; коли гар і дим розвіються, я покажу інший ландшафт, наш південь, Сан-Дієго, мовчазна направленість балістичних ракет; немов кораблі інопланетян, стоять вони в скельній пустині; безнадійність місячної поверхні, тиша, абсолютна, шорстка тиша, вже не чути шелестіння пальм — відчуття тотальної, безнадійної випаленості планети…

4
{"b":"252108","o":1}