— Ну, не пригадую я, не пригадую, розумієте?! — Касирка мало не плакала, обличчя перелякане, очі бігають. — Їх же сотні проходять, і всі поспішають! А скільки десантників?!

— Кого?! — здивувався Славін.

— Десантників, — повторила вона. — Це ті, хто по ковбасу з Рязані приїжджає, ми їх плюшевим десантом називаємо…

— Влучна назва, — всміхнувся Славін, — у ціль… Вони теж сотенними купюрами розраховуються?

— Ні, ці здебільшого заяложеними, пом'ятими…

— Ну, а часто у вас платять сотенними?

— Буває.

— Значить, рідко?

— Буває, — повторила дівчина. — Не часто, але буває…

— Вас як звати?

— А що?

— Нічого. Мене звуть Віталій Всеволодович.

— Люба.

— Гарне ім'я.

Дівчина зітхнула, потім несподівано всміхнулась:

— Еге ж, тільки заміж ніхто не бере.

— Дуже треба?

— Звичайно… Двадцять років…

— Якщо згадаєте, хто вам платив сто карбованців і за що, — візьмуть. У мене око добре й рука легка…

— Може, чеки подивитися, — сказала Люба. — Там має бути зазначено, скільки я здачі з сотні дала…

— Розумниця ви, — мовив Славін. — Чоловіка якого хочете? Блондина? Чи брюнета?

— Непитущого хочу, — зітхнула Люба. — Щоб зарплату приносив і не хуліганив.

… Груздєв, який приїхав із Славіним, кінчив відмотувати стометрову стрічку каси, знайшов копію чека; сотенних купюр в обігу було дві: одну заплатили за спортивний костюм, а на другу дали дев'яносто п'ять карбованців здачі.

— Згадала, — сказала Люба. — Чоловік шерстяні шкарпетки купував, рівно п'ять карбованців, білі з червоною кайомочкою.

— А спортивний костюм хто брав? — спитав Славін.

— Жінка з сином.

— Син дорослий?

— Ні-і, років п'ятнадцяти, на Андрія Миронова схожий.

— Невже?! — радісно здивувався Славін. — Значить, це його син, Вадик…

— Так у нього ж дочка, — вперше за всю розмову очі її Люби повеселішали. — Від цієї самої радистки Кет.

— Ні, в нього й син є, — твердо сказав Славін, — гарний хлопець, такий чорнявенький, кучерявий…

— Виходить, не його. Той був рудуватий якийсь…

— А той чоловік, що шкарпетки купував? Він який був? — підкинув Славін. — Теж рудий?

Люба похитала головою:

— По-моєму, ні… Бугай якийсь… Головешка здоровенна.

— Піт раз по раз витирав, так? — тихо спитав Славін, відчувши «холод» під грудьми.

— Ой, правильно, — зраділа Люба, — він мокрий був, наче з лазні.

З десяти фотографій, які показали Любові Архипівні Воздуховій, незаміжній, 1965 року народження, росіянці, комсомолці, вона відразу ж тицьнула пальцем у фотографію Іванова:

— Ось він. Я ж казала, бугай…

За кордоном у людей преси бувають, як правило, три стилі роботи.

Перший стиль характерний тим, що журналіст з самого ранку обкладається першими випусками провідних газет і журналів країни, де зараз перебуває і бажано — сусідніх і. раїн (якщо, звичайно, це не держави-карлики), старанно аналізує їх, зіставляючи найважливіші політичні коментарі з тими новинами, якими закінчився нічний випуск тутешнього телебачення, потім бере ножиці, робить вирізки, розфасовує статті, замітки, інтерв'ю та курйози за темами, сідає до машинки (або бере в руки перо), щоб і конструювати замітку в свій друкований орган, попередньо подзвонивши до тих парламентаріїв (чи їхніх помічників), підприємців, керівників банків, у яких він кілька разів до цього брав інтерв'ю: на Заході знайомим людям відповідають охочіше, ніж тим, хто ніяк не зарекомендував себе в пресі.

Другий стиль відрізняється від першого тим, що газетяр починає ранок з побіжного, неуважного перегляду провідних газет — за кавою з рогаликом і джемом. Потім він поспішає до міста, щоб зустрітися з десятком зовсім різних людей, збирає діаметрально протилежні думки, не гребує бесідами з відвертими противниками, даючи їм волю висловитись: не збагнувши логіки того, хто не приймає твоєї позиції, важко оперувати своїми доказами, — нова форма боротьби з вітряками; ефектно, але непереконливо, читач тепер тямущий, вік інформаційного вибуху, кожний третій має свій план врятування світу.

Третій стиль журналістики визначається націлюванням на того чи іншого лідера; таке кульове інтерв'ю виносять на перші шпальти газети, дають у кращі години на телебаченні; престижно й запам'ятовується надовго.

Юджии Кузані, на підміну від цих найпоширеніших стилів, наслідував заповіт Хемінгуея: терся в Будинку преси, розбалакував із сусідами за столиком в піццерії, що стояла на тому березі озера, в комерційній частині Женеви, провідував давніх друзів, особливо полюбляв підніматися в невеличкі ательє художників, — їхня аполітичність насправді була найвищою формою пристрасної політики; лише після дня, проведеного поза твердим планом, Кузані починав монтувати свої знання з тими емоціями, які здобув за дванадцять годин: сплав факту й почуттів, зіткнення різних явищ, слова й діла, — це поки що читають…

На третій день свого перебування в Женеві він подався до Анрі Равайоля; в минулому канадський журналіст, він одержав несподівану спадщину, купив маленький дерев'яний будиночок над озером, писав для себе натюрморти та пейзажі, підробляв трохи, здаючи дві нижні кімнати близьким знайомим і викладав англійську мову тим, хто мав намір працювати в серйозному бізнесі; влітку прилітала дружина, Марі-Роз; це були місяці щастя; назовсім пере їхати сюди з Канади вона не могла, бо в тридцять сім років стала професором, кращим хірургом-гінекологом Оттави; тут же все довелося б починати спочатку — конкуренція.

— Вона розповіла мені в березні, — вирвалась покататися на гірських лижах, — сказав Равайоль, заварюючи Юджину каву, — дуже страшну історію. До речі, це сюжет для фільму, тільки знімати його треба в трьох країнах: Канаді, Західній Німеччині і в Росії, з першими двома в тебе труднощів не виникне…

— З Росією теж. Там у мене хороший друг: ніде так не шанують авторитет письменника, — якщо, звичайно, він письменник, — як у Росії. Це не пропаганда, Анрі, не смійся.

— Та ну їх, закрита країна, сковані люди, безсловесна нація.

— А Толстой? Чехов? А під час війни — Еренборо…

Равайоль знизав плечима:

— Звідки в тебе шотландська кров? Мальборо, Кінгсборо… Не Еренборо, а Еренбург… Скільки класти цукру?

— Я худну, ні грама.

— Але ж не забувай, що сахарин убиває нирки.

— Їх убиває вік, — зітхнув Кузані. — Я п'ю каву без цукру, дуже бадьорить, краще, ніж джин… То яка ж це історія, розповідай…

— Дуже сумна… Якщо візьмешся писати, заплатиш мені десять процентів. Це — серйозно.

— Добре, згоден.

— Так от, у Росії жив чудовий лікар, один з кращих практологів світу професор Файн. Жив він там, як кажуть, добре, навіть дуже добре, — причому за нашими мірками, запам'ятай це. Але його не призначили директором інституту після смерті шефа, як той просив, і професор, образившись, виїхав. В Оттаві про нього знали, він там бував на конгресах, одержав поверх у клініці, це справді нечувана річ — усіх іммігрантів змушують складати екзамени й вимагають абсолютного знання мовиі Невдовзі про нього заговорили не тільки в Оттаві, а й у Штатах. І от із Нью-Йорка прилетів до нього якийсь фінансовий туз, і Файн зробив йому блискучу операцію, не сідниця, а ягідка. Прощаючись з могутнім пацієнтом, він спитав: «Хто вас до мене різав?» Той відповів: «Професор Лівенброк». А Файн засміявся: «Я отому Лівенброку повідбивав би руки. Він же міг зробити вас повним інвалідом, якби ви приїхали до мене на тиждень пізніше». Пацієнт не сказав жодного слова, вручив йому чек, ще раз запитав, коли може почати нормальне статеве життя, і повернувся в Штати. А там, випробувавши себе з коханкою, досхочу натішившись, подзвонив своєму адвокатові й запропонував почати процес проти отого Лівенброка; «Нехай поверне збиток, якого він завдав моєму здоров'ю! Не менше як сто тисяч баків! Йому руки поламати б за те, що він зі мною зробив, і сказав це не хтось, а мій рятівник Файн!»