Працював він, як правило, в кутку кабінету, біля телевізора, де стояли невеликий столик ручної роботи й старовинне низьке шкіряне крісло; якось він сказав Груздеву: «Як-не-як, а по материній лінії я наполовину вірменин, мабуть, тому й відчуваю завжди пристрасть до низьких і м'яких меблів».
Саме тут він і влаштувався (подзвонивши перед цим у Піцунду, аби дізнатися, яким рейсом Ірина повертається з півдня), щоб попрацювати з папкою, яку передав йому Сергієнко. Той, як і досі, весь час тримав у полі зору два аспекти однієї, як йому здавалося, проблеми: найтонші нюанси на переговорах про обмеження в Женеві і при цьому копав Пеньковського, всі його зв'язки, особливо московські, паризькі й лондонські, було вже опрацьовано досконально, заново вивчено й ще раз перевірено, методику зв'язку з британською розвідкою і ЦРУ — також; Сергієнко намагався — Славін зрозумів це з його обачних поміток олівцем на копії справи — знайти в показаннях Пеньковського і в усіх свідків, яких допитували, бодай натяки на імена, дружні клички, ласкаві прізвиська, а може, й прізвища, що їх якимось чином обминули в попередніх дослідженнях; Сергієнко виходив з цілком логічної схеми: якщо професора Іванова в науковий центр рекомендував, зокрема, Пеньковський, а Іванов здавна дружив з Кульковим, то виникало питання, на яке необхідно було мати абсолютно точну відповідь: чи не перехрещувалися раніше дороги цих людей? А коли так, то коли? Де? На якому грунті?
Славін відкрив папку, до якої було пришпилено записочку Сергієнка: «Подивіться, цікаво, добре було б і в цьому матеріалі постаратися ще й ще раз пошукати зв'язки. Генерал Васильєв чекає Вашого дзвінка».
Запитання: Зустрічаючись із приятелями й товаришами по чарці, ви використовували можливість дізнаватися про секретні й військові таємниці?
Пеньковський: Так.
Запитання: Ви їх запитували?
Пеньковський: Ні, вони самі сп'яну вибовкували.
Запитання: Ви сказали, що у вас були товариші по чарці. Це ваші постійні друзі чи випадкові люди, яких ви зустрічали тільки в ресторанах?
Пеньковський: У мене не було справжніх, близьких друзів з великої літери, бо якби вони були, то я міг би проговоритися: в порядку поради, допомоги… А ті, хто до мене звертався з якимись проханнями, і я з радістю їх виконував, були не проти розпити зі мною пляшку коньяку з лимоном.
Запитання: А хто платив?
Пеньковський: Коли ініціатива належала мені, платив я. Коли мене запрошували, то платив той, хто запрошував. Чи платили разом. Я не був обмежений у коштах. Тому, коли розвідники прислали гроші, вони мене цим образили.
Запитання: Виходить, ви працювали на англійську й американську розвідки безкорисливо?
Пеньковський: Я знав, що мій труд вони оцінюють дуже високо. Якби я сказав, ніби все те я робив безкорисливо, це була б брехня. Я знав, що там кладуть на мій рахунок на майбутнє, і, коли буде потрібно, я зможу одержати за все, але за півтора року мого злочинного зв'язку з ними я від них грошей не одержував. Мені прислали три тисячі карбованців, я сказав про це щиро, хоч міг би й промовчати.
Запитання: Скажіть, якісь речі ви одержували з-за кордону?
Пеньковський: З-за кордону я не одержував речей, їх мені привозив Гревілл Вінн на моє прохання. За ці речі я з ним завжди розраховувався, не хотів бути у нього в боргу, бо він людина бізнесу, та й чого це він має купувати мені за свої гроші?
Запитання: Чи не була це плата за послуги?
Пеньковський: Ні, не була. Гревілл Вінн ніколи ніяких цінних подарунків мені не привозив, а привозив лише різні дрібнички — сигарети, віскі, пластинки.
Славін довго вчитувався в кожне слово, не те, що у фразу; якось Степанов сказав йому: «Старий, твоя вірменськість помітна саме в тому, як ти читаєш; предки по материній лінії, мабуть, носили землю в мішках на каміння в горах, щоб насипати собі поле. Все це, звичайно, чудово, але, читаючи так оповідання або роман, чи не вихолощуєш ти думку, закладену в словах письменника, поступово замінюючи її своєю? Чи не нав'язуєш ти себе тій літературі, яку читаєш?» — «Навряд, — подумавши, відповів Славін. — Та й потім література — це одне, а робота — зовсім інше. Я від народження досить довірлива людина і цю свою властивість, чесно кажучи, ціню. Але служба в контррозвідці привчила мене перевіряти значення кожного слова, — а за словом стоїть не хтось там, а людина, — і тільки після цього приймати рішення, яке відмінити неможливо».
Славін підвівся, підійшов до телефону, набрав номер генерала Васильєва, — жива енциклопедія; про Пеньковського знав усе, як-не-як вів його справу.
— Олександре Васильовичу, це Славін…
— Нарешті, — всміхнувся той, — Сергієнко вже тричі дзвонив, жду не діждуся.
— Але ж до вас непідготовленим приходити страшно, — в тон йому відповів Славін, — гам — і немає полковника! Я вважаю, треба самому вивчити все, що можна… Хоч однаково без вас я так нічого до кінця й не зрозумію.
— Годі тобі, — зітхнув Васильєв, — усе зрозумієш чудово й без мене. Коли приїдеш?
— Мені хотілося б ще раз прочитати фрагмент промови захисника Апраксіна… І показання свідків…
— Ти із свідків почни, Віталію, — сказав Васильєв. — А я тут іще пометикую, що тобі може знадобитися.
— Спасибі, Сашо, — відповів Славін, сам на сам він називав Васильєва на «ти», дуже симпатизуючи цій людині; він чого заслуговував…
Славін повернувся до столика й почав заново перечитувати допити свідків, повільно водячи гостро відточеним грифелем по рядках; подекуди ставив крапки на полях, помітні лише йому самому.
Головуючий: Ви знаєте Пеньковського?
Свідок Рудовський: Так.
Головуючий: Які у вас були з ним стосунки?
Свідок Рудовський: Нормальні.
Головуючий: Підсудний Пеньковський, ви знаєте свідка?
Пеньковський: Так, свідка Рудовського я знаю.
Головуючий: Які у вас стосунки?
Пеньковський: Стосунки з ним були нормальні.
Головуючий: Свідок Рудовський, що вам відомо у справі Пеньковського? Розкажіть суду.
Свідок Рудовський: На підтвердження свідчень, які я дав на попередньому слідстві, можу додатково показати, що познайомився з Пеньковський років десять тому. Познайомив мене з ним мій приятель Фінкельштейн Володимир Якович, який відрекомендував Пеньковського своїм земляком, уродженцем Орджонікідзе. Зустрічався з Пеньковський переважно в компаніях. А бувало так, що не бачив Пеньковського рік, а то й більше. Зустрічалися ми на стадіоні, в кафе, в ресторанах, ходили в театри. Здебільшого Пеньковського я бачив тільки вечорами. Я знав: Пеньковський виїжджає за кордон, тому вважав, що він людина перевірена, і ніяких підозрінь до нього в мене не було. Хоч тепер багато хто говорить: «Його фізіономія мені не подобається» та інше. А один знайомий каже: мовляв, він знав, що Пеньковський не читав навіть газет. Я цього не знав і не помічав.
Влітку минулого року Пеньковський звернувся до мене з проханням: чи не можу я звільнитися під кінець дня, щоб на автомашині підвезти з аеродрому одну потрібну людину, його приятеля, який працює в нашому посольстві в Лондоні. Без особливого ентузіазму я все-таки погодився поїхати, і ми подалися в Шереметьєво. Мене це не здивувало: я бачив, як Пеньковський працював з японською делегацією і зустрічав інші делегації біля під'їздів. Коли ми приїхали на аеродром у Шереметьєво, він пішов зустрічати, а я лишився в автомашині, навіть не уявляючи, кого везтиму. Невдовзі Пеньковський підійшов до мене разом з громадянином, якого я раніше не бачив. Пеньковський сказав: «Це наш друг. Ти не заперечуватимеш, якщо ми його підвеземо?» Вони сіли ззаду в машину, я був за кермом, і ми рушили до готелю «Україна».
Головуючий: А хто був цей друг?
Свідок Рудовський: Як тепер з'ясовується, це був Вінн. Я його ніколи не бачив, і Пеньковський мене з ним не знайомив. Коли ми їхали в машині, Пеньковський і Вінн розмовляли англійською мовою. Зрідка Пеньковський перекладав мені те, про що вони говорили: наприклад, яка в Лондоні зараз погода. Взагалі, Пеньковський намагався показати, що тримає мене в курсі їхньої розмови.
Головуючий: Вінн подякував вам за те, що ви його зустріли?
Свідок Рудовський: Я попросив Пеньковського спитати Війна, як він доїхав у моїй старенькій машині. Вінн відповів, що доїхав добре, залишив мені пачку чи дві сигарет як презент. Після того як Пеньковський вийшов з готелю, ми поїхали до його будинку. Пеньковський сказав, що це наш працівник, потрібна людина. Я здивувався: як англієць може бути нашим працівником!
Головуючий: Розкажіть про ваші зустрічі з Пеньковський.
Свідок Рудовський: З Пеньковським ми зустрічалися в різний час, але, як я вже сказав, здебільшого ввечері. Були з ним у кафе, в ресторанах, часто разом обідали. Пеньковському дзвонити було марно, дзвонив він сам або мені на роботу, або моєму приятелю, і ми зустрічались. Іноді просто гуляли по вулиці, заходили в ресторан чи кафе пообідати після робочого дня. Ніяких розмов антирадянського характеру в мене з ним і з моїми друзями не було. Ніяких підозрінь і ніяких сумнівів щодо Пеньковського не виникало. Я познайомив Пеньковського з подругою моєї приятельки Галиною. Пеньковський в неї закохався. Принаймні вони часто зустрічались; вона не знала ні домашнього, ні службового телефону Пеньковського, і мій домашній телефон був немовби зв'язковим пунктом між ними.
Головуючий: Комутатором?
Свідок Рудовський: Так, комутатором. Галя дзвонила мені й запитувала, чи не дзвонив Олег; Пеньковський теж дзвонив мені і просив передати Галі, коли він зустрінеться з нею. Це, можливо, було три-чотири, а може, й п'ять разів. Галя працювала недалеко від ресторану «Баку», і під час обідньої перерви Пеньковський кілька разів просив мене зустрітися з Галею і ввійти з нею до ресторану, бо йому, мовляв, незручно це робити: він одружений, а я розлучений. Я під'їжджав до ресторану, зустрічався з Галею і заходив з нею в ресторан, де вже за столиком сидів Пеньковський. Оскільки це була обідня перерва, то все обходилося без будь-яких випивок. Після обіду я проводжав її до місця роботи. Приходив він з нею разів зо два до мене в гості.
Ще я зустрічав з Пеньковським жінку, яку звали Ліда. Пеньковський сказав, що вона дуже добре й уважно до нього ставилася в госпіталі, які стосунки були з цією Лідою — мені невідомо.
Були ще дві жінки, з якими Пеньковський мене познайомив. Це дружини військовослужбовців — Зоя і Тамара. З ними раз чи двічі ми зустрічалися на квартирі в Зої. Потім я сам зустрічався з Тамарою, а чи зустрічався Пеньковський ще із Зоєю — про це я не знаю.
Ще один випадок. Якось із друзями ми були на футболі. Пеньковський сказав, що чекатиме нас із дівчиною в готелі. Після футболу ми зайшли в ресторан, і справді там сидів з дівчиною Пеньковський; імені й прізвища її не знаю; він сказав, що це секретарка начальника управління чи відділу, де він працює. Невдовзі він з нею пішов. Які стосунки в нього були з цією дівчиною — мені також невідомо.
Головуючий: Прошу відповісти на запитання народного засідателя генерал-майора Марасанова.
Народний засідатель Марасанов: Чи часто ви бували в ресторанах разом з Пеньковським?
Свідок Рудовський: Починаючи з весни шістдесят другого року разів два-три на місяць.
Народний засідатель Марасанов: Хто оплачував рахунки?
Свідок Рудовський: Частіше платив він, бо казав, що більше за нас одержує. Коли ми ходили з Галею, то він запрошував і платив.
Народний засідатель Марасанов: А ви завжди ходили з жінками?
Свідок Рудовський: Ні, здебільшого ми зустрічалися в ресторані без жінок.
Народний засідатель Марасанов: Крім ресторанів, де ще Пеньковський зустрічався з Галею?
Свідок Рудовський: Раз чи двічі він був з нею в мене дома.
Народний засідатель Марасанов: Що, ваша квартир була місцем побачень для Пеньковського?
Свідок Рудовський: Вони були один раз чи два рази.
Народний засідатель Марасанов: Вам відомо, які подарунки Пеньковський робив знайомим жінкам?
Свідок Рудовський: Якось я навіть іронізував з цього приводу. Мене дивувало, що він балує Галю. Він подарував їй туфлі, годинник, кофточку і просив її не говорити про це нам, щоб ми не сміялися з нього. Вона сказала одній дівчині, і ми від неї дізналися про цс.
Народний засідатель Марасанов: А вам особисто Пеньковський нічого не дарував?
Свідок Рудовський: З дрібних сувенірів — гаманець, ремінчик для годинника, запальничку, брелок для ключа, флакон туалетної води.
Народний засідатель Марасанов: Як я зрозумів, ви добре знали Пеньковського, дуже довго дружили з ним, випивали разом. Чи не можете сказати суду, яке коло інтересів Пеньковського?
Свідок Рудовський: На попередньому слідстві я висловлював свою думку. Зараз, після цієї страшної події, всі дізнались, що це за людина, а тоді я не міг навіть думати про це. Якихось особливих ненормальностей у. Його поведінці не помічав. Коли ми зустрічалися, він за межі розмов побутового, гастрономічного характеру не виходив. Не виявляв інтересу ні до літератури, ні до музики, ні до мистецтва.
Народний засідатель Марасанов: У мене немає запитань.
Головуючий: Товаришу прокурор, у вас є запитання до свідка Рудовського?
Прокурор: Так. Свідок Рудовський, скажіть, будь ласка, що це був за вечір чи вечоринка, коли замість бокалів пили з туфель коханих дам?
Свідок Рудовський: Був такий випадок, коли в день народження одного мого приятеля ми разом з Пеньковський і його дамою були в Парку культури, в ресторані «Поплавок». Я був без дами, і мені не довелося пити з туфлі. Може, щоб показати свою любов до дами, а може, так заведено на Заході, але справді Пеньковський налив із пляшки вино в туфлю і випив.
Прокурор: На які теми велися розмови у ваших компаніях?
Свідок Рудовський: Найбільше Пеньковський любив говорити про смажений шматок м'яса… «От чудово було підсмажене м'ясо, з кров'ю…» і так далі.
Прокурор: Можна зробити висновок, що його тільки й цікавило, як би смачніше попоїсти, випити, закусити? Ну, а знайомства з дамами?
Свідок Рудовський: Про знайомства з дамами я не можу так говорити. Що стосується його розмов, то повинен сказати: він у наших очах був на важливій, відповідальній роботі, був зв'язаний з іноземцями і тому розмовляти багато про що просто не мав права. І ми вважали, що хоч-не-хоч, а всі розмови він зводив до чисто гастрономічних, побутових інтересів.
Прокурор: У мене немає більше запитань до свідка.
Головуючий: Підсудний Пеньковський, ви маєте щось сказати з приводу показань свідка Рудовського?
Пеньковський: Рудовський правильно показав про час нашого знайомства. Але хочу сказати суду, що факт зустрічі Рудовського з Вінном викладено неточно. Війн привіз сигарети мені, а Рудовському одну пачку сигарет дав я. Рудовського з Вінном я не знайомив, тому що не вважав за потрібне. Я його не знайомив ні біля машини, ні біля готелю, і Рудовський Вінна більше ніколи не бачив. Про Вінна я Рудовському сказав, що він— співробітник радянського посольства в Лондоні, бо й радянські громадяни працюють у різних іноземних посольствах.
Головуючий: Підсудний Пеньковський, навіщо ви обдурили Рудовського?
Пеньковський: Так, тоді я справді його обдурив.
Головуючий: Ви хотіли використати машину Рудовського для неофіційної зустрічі Вінна?
Пеньковський: Так. Що стосується відвідування кафе, ресторанів, квартир наших спільних знайомих, Рудовський показав правильно. Ці зустрічі були, якщо можна так сказати, в ресторанній обстановці й не викликали бажання розмовляти про справи.
Головуючий: Підсудний Вінн, чи знайомив Пеньковський вас із свідком Рудовським?
Вінн: Ні, ваша честь.
Головуючий: Ви знаєте його тільки як водія, який підвозив вас?
Вінн: Так, я нечітко його пригадую, в моїй пам'яті не закарбувалися точні деталі його зовнішності, бо він тоді сидів за кермом машини.
Головуючий: Товаришу комендант, запросіть до залу засідання свідка Фінкельштейна… Прошу, свідок Фінкельштейн, показати, що вам відомо в зв'язку зі справою Пеньковського?
Фінкельштейн: Я познайомився з Пеньковським у п'ятдесят першому чи п'ятдесят другому році, точно не пригадую. Познайомив мене з ним мій товариш по школі в Орджонікідзе, де я вчився. Виявилося, що ми з Пеньковським земляки, жили в одному місті, в один і той же час, правда, вчилися в різних школах.
На цьому грунті, на грунті спогадів про рідне місто, про дні дитинства, про якихось спільних приятелів і відбулося наше знайомство. Воно тривало до найостаннішого моменту протягом усіх цих років. Коли ми познайомилися, Пеньковський був полковником, потім працював у Держкомітеті по координації науково-дослідних робіт. Часто, як мені відомо зі слів Пеньковського, він виїздив за кордон. Тому в наших зустрічах були тривалі перерви. Він мав звичку дзвонити й запитувати, як там Ігор Павлович або хтось іще із знайомих, «якщо вільні, давайте зустрінемось». Зустрічалися ми з Пеньковським у різний час, а найчастіше на стадіоні, коли проходили футбольні змагання. Ми дивилися спортивні змагання, ходили в кіно, в театри, обідали в ресторанах, сиділи в кафе. Я взагалі не п'ю, чи точніше, п'ю дуже мало і не бачив, щоб Пеньковський багато пив. Я запевняю, що в нашому товаристві він випивав не більше ста грамів міцних напоїв, а потім переходив на сухі вина. Ми ще кепкували з нього. Він пояснював це тим, що поспішає, що в нього справи. Все його життя було розписане по годинах: він завжди кудись поспішав. Повертаючись з-за кордону, Пеньковський привозив сувеніри: запальнички, брелоки і нікудишні дрібнички, які щедро дарував на моїх очах усім своїм знайомим. У Пеньковського було широке коло знайомств, як він казав, і я в цьому впевнився, бо часто на вулиці зустрічались якісь люди, з котрими він вітався. Причому це було коло найрізноманітніших осіб.
