«Мій любий!

Взагалі слово «мій» до поняття «любий», мабуть, не підходить, бо любов — абстрактна, тобто добра, і належить усьому людству, а «моєю» може бути лялька, авторучка; «мій кіт, шарф, внесок в ощадкасу». Розумом я це сприймаю, — погане почуття власності, наполягання на своєму праві володіти, — але вдіяти з собою нічого не можу, всі ми, жінки, однакові.

Ти не уявляєш, як я зраділа, одержавши твою довгу телеграму про проблеми східної медицини. Я відповім, тільки трохи пізніше, добре? Алябрик прочитав твою телеграму вголос на пляжі. Після того, як у всіх барах курорту, незважаючи на ремствування закордонних туристів, ввели сухий закон, у нього тепер тьма-тьмуща вільного часу, вивчає Моруака й Гора Відала, готується до екзаменів, хоче здати їх за третій курс… Напевне ви із Степановим рано чи пізно зробите його якимсь дуже великим абхазьким начальником. 1, слава богу, він уміє працювати і все нове ловить на льоту.

Про що тобі розповісти? Про те, про що я мрію? По-перше, ти й сам про це знаєш, та й нелегко точні слова підібрати; хоч я до слів ставлюся стримано (до цього привчила професія), розмовляєш з пацієнтом, крутиш його перед рентгеном, бачиш у легенях сітчасті дірки, тобто рак останньої стадії, розумієш, що бідоласі залишилося жити лічені тижні, але все-таки з'являються якісь слова, складаються у фрази, нічого не вдієш: лікарська етика, мушу бути спокійною, жартувати й усміхатися, до того ж не вдаваною, вимушеною. усмішкою, якою обмінюються виховані чоловік і жінка після чергової сварки, щоб діти, крий боже, нічого не помітили, а справжньою, щирою навіть. Знаєш, хворі на рак загострено чутливі, завжди переживаєш внутрішню напруженість, коли розмовляєш з ними: тільки б не видати себе, тільки б залишити людині бодай крихту надії…

Тут, до речі, в літньому кінотеатрі показували цей старий італійський фільм; коли я була маленькою, — я тоді, по-моєму, вчилася в п'ятому класі, — ця картина здавалася чудовою, прямо душу вивертала, а зараз зовсім інше враження; шкода; ніщо так швидко не старіє, як жінка й кіно.

… Море шумить за вікном, шарудить галька, місяць, паче п'ятак; скрізь у барах лунає музика, а я сиджу в номері й пишу тобі послання, тільки для того, щоб народилося відчуття твоєї присутності. Ми з тобою ніколи разом не відпочивали, Віталію, ніколи за вісім років. Я заздалегідь погоджуюся з тобою, що й це дуже добре, — під час розлучень акумулюється ніжність, — але ж я примушую себе погоджуватися з цим, причому це нелегко, бо дедалі виразніше відчуваю в собі таку жінку, яка дуже хоче мати дітей, схожих на тебе, їздити з тобою на море, бачити тебе частіше, і нічого я з цим не можу вдіяти, хоч знаю, що в тебе зовсім особливий погляд на все це та й на наші стосунки теж.

Щоранку тепер довго розглядаю своє обличчя в дзеркалі: тридцять два роки, для жінки це немало; пригадуєш, Пушкін писав про якусь із своїх подруг: «Вона стара, їй уже двадцять шість років». Бррр, страшно!

Три дні тому на катері примчав Вова Гумба з друзями й забрав мене на Золотий Берег; звісно, в домі пахне димом, метушаться жінки в чорному, смажиться козлятина, на столі риба п'яти сортів, сир, привезений з гір, — тости, за тебе й за Степанова, надзвичайно гарні, потім чудові грузинські пісні, а після цього Вова читав абхазькою монолог короля Ліра — мороз поза шкірою пробігає, просто здорово.

Був тут якийсь гість із Москви; він підсів до мене й почав говорити про сюрреалізм, сумно, тихим голосом, говорив ще й про те, чи читатимуть Шекспіра в майбутньому столітті, потім ненароком торкнувся мого коліна, перейшов на обговорення новинок американського кіно, запросив на перегляди: залиште телефон, я за вами заїду; Алябрик тут як тут, обняв його, сказав, що дзвонять із Сухумі; повернулися вони через десять хвилин, гість більше коло мене не сідав і намагався не дивитися в мій бік: горці вміють захистити подругу того, кого вони шанують.

До речі, Віталію, будь ласка, подзвони санітарці Марії Іванівні, хай вона зайде до мене в квартиру і поллє квіти, я зовсім забула їй написати в пам'ятці, що це треба неодмінно зробити. Будь ласка, пробач за це моє прохання, але по телебаченню передають, що в Москві стало жарко, боюсь навіть уявити, як мої квіти повільно вмирають на підвіконнях і на балконі від сухого бензинового осоння…

Скажи, коли я їду на море, ти мене хоч трошки ревнуєш?

… Учора приїхали Коновалови, всім сімейством ходять на корти, грають пречудово, тобі з ними не зрівнятися, ти став грати без азарту. Чому?

У своїй телеграмі ти запитував мене про смішну одержиму лікарку, яка робить чудеса з допомогою таджицьких трав. Мабуть, вона говорила тобі про персо-таджицько-індійську медицину? Прошу тебе, не починай у неї лікуватися, поки я не повернуся до Москви. Річ у тому, що в основі медицини всього Сходу лежить таємниця тібетського лікування, бо воно є началом усіх начал східної діагностики, терапії і фармакології. Ще в одинадцятому столітті в Тібеті було завершено «Велику енциклопедію» під назвою «Данджур», і складалася вона з двохсот двадцяти п'яти томів. З усього цього багатотом'я шість книжок цілком присвячено медицині. І там, — будь ласка, не вір московській лікарці, — ніякого стародавньоафінського впливу не було. А головним твором тібетської медицини є «Чжуд-ші», який написав лікар Цочжед-Шонну, чи інакше Кумарджівака. І грунтується цей трактат на найстародавнішій індійській книзі медицини, а на тібетську мову її переклали наприкінці семисотих років минулого тисячоліття. Найвідоміші медичні школи в Тібеті існували при монастирях-дацапах. Лами займалися тим, що, мандруючи на самоті, шукали запашні благословенні луки, які ставали їхньою таємницею; розчинялися в блаженстві спілкування з природою, і тільки після того, як до них приходило натхнення від спілкування з прекрасним, вони починали збирати квіти, трави, коріння, бруньки та паростки дерев… Перша книга медицини, що виклала основи тібетської терапії, діагностики, профілактики й фармакології, називалася «Вайдур'я-онбо» (наче так) і описувала фармакологічну дію не тільки трав, а й дорогоцінних металів, каміння, землі, а також ліків, приготовлених із тварин чи утворених соками (мумійо). В ній, між іншим, говорилося, що рослина бар-ба-да, яку можна знайти на гірських луках Тібету і в Гімалаях, лікує запалювальні процеси, інтоксикацію й інфекції, які супроводжуються жаром; через три століття в тібетській книзі «Чжуд-ші» ця рослина рекомендувалася в тому разі, коли в людини підвищувалася температура від отрути (тобто, та сама інтоксикація); через тисячу двісті років наші лікарі, нарешті, після тридцяти років боротьби, рекомендують вживати бар-ба-да при інфекційних захворюваннях з підвищеною температурою (тобто, запалювальних процесах), шлунково-кишкових розладах (інтоксикації) та хронічних суглобових, ревматизмах… Ось так! Хто був розумніший: стародавні чи ми? До речі, «Вайдур'я-онбо» (якщо мене не зраджує пам'ять, але краще перевір ще раз) складається з чотирьох томів і ста п'ятдесяти шести розділів. У першому томі всього шість розділів: це немовби анотації всієї доктрини тібетського лікування, другий том — він дуже гарно називається, якась магія таємниці, віра в безсмертя, «Вайдур'я-шачжуд», — включає в себе тридцять шість розділів: том присвячений поясненню того, що таке нормальний спосіб життя (сімейного також. Не втрималася, пробач). І це означає регулярне харчування (прошу тебе, згадуй частіше німців, які о дванадцятій годині кидають лопату, циркуль чи начальницьке перо й починають жувати — будь-що: яблуко, хліб, м'ясо! Але неодмінно вчасно! І порівняй цю самодисципліну з нашою дикістю. Вудь лиска, вози: і собою яблуко. З'їдай його рівно о дванадцятій. Ні про що більше не прошу). Але не тільки це було в другому томі: там дуже добре описувалися основи анатомії та фізіології людини, своя концепція ембріології і версія причин захворювання. Більше того, тібетська медицина ще тоді, коли нас як держави не було, дала характеристику хірургічного інструментарію, апаратів для процедур: не лише чудові очні капельниці, а й особливі грілки, інгалятори, прилади для огляду порожнини рота й горла. Ось так! Не зразу вір цій, як ти написав, милій лікарці. Спочатку порадься з жінкою, яка написала тобі цього нудного й довжелезного листа, бо ніяк не наважувалася сказати головного: «Любий! Мабуть, прийшла пора нам з тобою розпрощатися. Не сердься. Я ламаю в собі звичайнісіньку жінку, яка завжди хоче свого, мріє про дітей від тебе і, незважаючи на постійну психотерапію, не може до пуття пояснити тим, хто нас оточує, чому ми разом уже вісім років, а я ще й досі тільки подруга… Невже дружина не може залишатися подругою? Тільки, будь ласка, не думай, ніби я написала це тому, що інколи думаю: «Мине ще п'ять років, — коли мине, звичайно, — кому я тоді взагалі буду потрібна?» Я вдячна долі за те, що вона подарувала мені ці роки з тобою, але тепер…

Тільки не сердься, моя любов.

Мабуть, так буде краще. Тобі принаймні. Ти ж мудрий і ніжний… Ти розумієш, що мені не дуже просто жити… Як це казали великі: не можна бути в суспільстві й існувати окремо від нього? По-моєму, так, за смисл, у всякому разі, відповідаю.

Я лічитиму, як і раніше, години, коли повернуся до Москви, але краще буде, якщо ми з тобою більше не побачимось.

Цілую тебе, любов моя.

Ірина».