Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Ні, ні, Іванов неабияке явище в науці, — впевнено повторив професор. — Кладезь ідей, змістовна людина…

— А чому ж тоді його тримають у чорному тілі? — спитав Славін.

— Як це? — Яхминцев здивувався.

— Якщо він «кладезь ідей», то чого б йому не очолити лабораторію?

— Ой, Віталію Всеволодовичу, скільки разів йому це пропонували!

— На якому рівні?

— На відповідному… В нас із ним стосунки дуже складні… Вам, мабуть, про це вже говорили, я ж знаю, ви готуєте публікацію… Наш інститут схожий на жіноче царство, хоч працюють здебільшого чоловіки: ніяких таємниць, усе всім відомо. Так от, незважаючи на складність, яка є в наших стосунках, я тричі називав його кандидатуру на посаду завідуючого лабораторією…

— І що ж?

— Як і в будь-якій новій справі, спочатку треба конституювати задум, погодити питання, вибити штати, приміщення, персональні оклади, внести в план… Без труда нема плода, все нове народжується в муках, на жаль… Георгій Якович з'їздив у главк, там йому запропонували написати проект листа, він підготував, але ж одна голова добре, а дві ще краще; подивилися мудрі люди, внесли зауваження, попросили доопрацювати текст, а як же інакше, не всім дано збагнути хитрощі управлінського апарату, для них кожна кома таїть у собі особливий зміст…

Славін чомусь пригадав, як на зустрічі з читачами Михалков розповів цікавий епізод: у сорок третьому році його шукали по всьому фронту, знайшли на аеродромі (він тоді працював кореспондентом газети «Сталинский сокол»), потягли до невеличкого ПО-2:

— Швидше, Оргію Володимировичу, в штабі фронту на вече вас чекає Ворошилов, воліли доставити для розмови негайно!

Ворошилов справді чекав на проводі, привітавшись, сказав:

— Товариш Сталін переглянув верстку гімну… В другій строфі у першому рядку у вас кома й тире… Товариш Сталін запитує, чи не можна викреслити тире? З погляду, як він зауважив, геометрії тексту Державного гімну це тире надзвичайно фокусує увагу читача на такому знакові, єдиному в усьому тексті твору. Він просив порадитися з вами і з Ель-Регістаном: чи не заперечуватимете ви, якщо він зніме тире? Чи ви наполягаєте на тому, аби зберегти цей розділовий знак? Може, він для вас дуже дорогий з чисто професіональних причин?

Тим часом професор провадив далі:

— Звичайно, зовсім не просто почати нову справу, — відкрити лабораторію, підібрати штат однодумців: усе треба заздалегідь утрясти, погодити, розробити кошторис… Георгій Якович побігав по коридорах главку, посидів на засіданнях, та й махнув рукою: «Я вже втратив місяць, а кінця-краю не видно цим погодженням, пропади все пропадом, робитиму своє діло!»

— А хто зацікавлений у цій лабораторії?

— Наука, звісна річ. Та й промисловість спить і бачить такий центр нових ідей.

— То чому ж Іванову ніхто не допоміг?

— Мої поради він відкидає «а пропо», — Яхминцев зітхнув. — Хоч, повірте, крім добра, я йому нічого не бажаю… А міністерський чиновник мало в чому зацікавлений, Віталію Всеволодовичу, категорія кінцевого результату праці в цій галузі аж ніяк на нього не проектується, навіщо йому зайвий клопіт, день минув — і добре! Я вже й на хитрощі пішов, — усміхнувся Яхминцев, — через людей, які дружать з Івановим, порадив: «Зацікав тих, від кого залежить вирішення питання в главку, запроси в майбутню лабораторію хоч на півставки, запропонуй захищатися… Хто не хоче мати наукове звання? Найкраща гарантія від можливих чвар чи реорганізацій в апараті… А він зразу на дибки став: «я вам не гендляр» і таке інше…

— Взагалі він правильно зробив, чи ви так не вважаєте?

Яхминцев похитав головою:

— Ні, Віталію Всеволодовичу, неправильно. Я, знаєте, прихильник системи Станіславського: жити треба в запропонованих обставинах. Будь-які там штучки Мейєрхольда — буфонада, авангардизм, миттєвість, необґрунтованість — не для мене. Якщо ти по-справжньому відданий ідеї вітчизняної науки, а не своєї, — за її розвиток, за її роль іди на все! Повзи вужем, блазнюй, плач скупими слізьми, це найдорожче ціниться, вдай, що захворів, підозра на інфаркт, — убогих люблять, вони не страшні, можна дозволити. Головне — дістати базу, а там діло піде!

— Невже? А чи не може під час такого блазнювання статися певний злам особистості? Я щось не знаю таких людей, які таємно кралися б до відкриття… До нового йдуть з відкритим забралом…

— Ну, це так, звичайно, — Яхминцев подивився на Славіна своїми холодними, неусмішливими очима, — все правильно, тільки, бачите, я прагматик, з комсомольського піку, на жаль, виріс, живу і працюю в запропонованих обставинах, і, повторюючи слова Пастернака, які той написав у своїй відомій телеграмі: «поклавши руку на серце», також дещо зробив для вітчизняної науки… Я ладен був узяти на себе організаційні клопоти, Віталію Всеволодовичу… Ладен був і півроку витратити, ходячи по засіданнях та комісіях, але хіба Іванов погодиться працювати разом зі мною?! При тому, що він дуже й дуже талановитий, гординя в ньому воістину феноменальна, недаремно він Вагнера найдужче за всіх композиторів любить, особливо «Політ Валькірій».

— Це завжди в ньому було?

— Знаєте, я не люблю говорити ні про кого позаочі. Звичайно, йому непросто змиритися з тим, що він — до певної міри унікум, людина з світовим ім'ям — працює під моїм керівництвом…

— Пробачте мені, професоре, але якщо ви вважаєте його справжнім талантом, то чому вам не поступитися б йому своїм місцем? Ви, як я зрозумів, уболіваєте не за свою роль, а насамперед за долю вітчизняної науки… То вболівайте до кінця…

— Саме тому, що я вболіваю за долю російської науки, мені й доводиться, незважаючи ні на що, сидіти в цьому кріслі. Якби прийшов Іванов, він розігнав би відділ, привів би ватагу молодих авантюристів без роду й племені, для яких немає нічого святого, і почав би, як кажуть, з чистого аркуша. Я проти кардинальних зламів, Віталію Всеволодовичу, стою за еволюційний шлях розвитку, знову ж таки в запропонованих обставинах… Я, до речі, не дуже розумію: яку саме статтю ви готуєте, Віталію Всеволодовичу?

— Статтю-роздуми, — відповів Славін.

— Як це?

— Дуже просто: береться факт, життєва колізія, і журналіст висловлює своє ставлення до того, що відбувається…

— Дуже важлива справа, — погодився Яхминцев. — У «Литературной газете» найбільше читають саме такі матеріали… Ви порадилися з Інокентієм Володимировичем?

— А хто це?

— Валер'янов, наш куратор у міністерстві…

— Ні.

— Але ви маєте намір зустрітися з ним?

— Гадаєте, треба?

— Вважаю, що необхідно.

— Чому?

— Ви за освітою не математик?

— На жаль, ні.

— Ви добре відповіли… «На жаль, ні»… Звернули увагу: нині потяг до техніки поступився місцем гуманітарному спрямуванню? Знову лірики почали перемагати…

— Не в ліриках справа, — заперечив Славін. — Просто інженер заробляв у нас менше, ніж робітник середньої кваліфікації… Тепер, думаю, будуть зміни.

— Вашими б устами та мед пити, — зітхнув Яхминцев. — А про візит до товариша Валер'янова я не випадково сказав… Зрозумійте, я в досить складному становищі: Іванов говорить про мене все, що йому заманеться, в нього якийсь маніакальний пункт — ваш слуга покірний… Я не хочу рівнятися з ним: по-перше, тому, що вважаю це негідною склокою, а— по-друге, я керівник; те, що дозволено бику, не дозволено Юпітеру. Я відповідаю за колектив, а це досить велика честь, щоб піддаватись емоціям.

— У вас з ним давно такі стосунки?

— Чесно кажучи, не пригадую…

Пригадуєш, подумав Славін. З п'ятдесят другого року, коли ти громив «лженауку», яка називалася кібернетикою, «шкідливу маячню псевдовченого Віннера», а Іванов стояв за неї горою, і його, за твоїм поданням, відчислили з аспірантури за «проповідування чужих радянському вченому впливів буржуазного Заходу».

— Я нічого не писатиму, не показавши матеріалів для статті вам, професоре, — пообіцяв Славін. — І товаришеві Валер'янову, як ви й порадили. Тому дайте мені, будь ласка, відповідь на кілька запитань особистого, так би мовити, плану. Можна?

20
{"b":"252108","o":1}