— Ми не боїмося котів, коли зустрічаємо їх у полі! — похвалився Ліщина Самшитові. Намагаючись показати, що він не дуже поспішає, ступив спочатку на сніп, а тоді скочив на підлогу. Чашечка дивився на подвір’я крізь щілину біля навісів. Малий не приховував переляку.

— Ой, вона нас почула, Ліщино! — прошепотів він.

— То виходь звідти, — сказав Ліщина. — Тримайся ближче до мене і, як тільки я побіжу, мчи за мною щодуху!

Не зупиняючись, щоб виглянути в щілину, він обійшов прочинені досередини двері й став на порозі. Смугаста кицька з білими грудьми й лапами неквапливо прогулювалась попід стосом дров у протилежному кутку невеличкого двірка. Вона зразу ж помітила Ліщину на порозі й заклякла на місці, втопивши в нього очі й посіпуючи хвостом. Ліщина звільна скочив з порога й знов зупинився. Скісне сонячне проміння вже заливало двірок, у тиші дзижчали мухи над купкою гною. Пахло соломою, пилюкою і глодом.

— Чогось у вас вигляд дуже захарчований, — зухвало заговорив Ліщина до кішки. — Невже пацюки поробились такі розумні, що не попадаються вам до лап?

Кішка не відповіла. Ліщина сидів, кліпаючи очима проти сонця. Кішка припала до землі. За спиною Ліщини нервувався Чашечка, й Ліщина, не зводячи очей з кішки, відчував, як той тремтить.

— Не бійся, Глао-роо! — прошепотів він. — Нехай вона перша кинеться на нас! Сиди тихо!

Кішка почала бити по землі хвостом і поводити задком з боку в бік, лаштуючись стрибнути.

— Ви не вмієте бігати? — старався роздражнити хижачку Ліщина. — Таки не вмієте! Ах ви, вирячката кухонна підлизниця…

Зненацька одним стрибком кішка перетнула двірок, але тієї самої миті стрибнули в інший бік кролі, сильно відштовхнувшись від землі задніми лапами. Кішка гналась за ними таки дуже швидко, і хоч кролі добре приготувалися до стартового кидка, вони ледве-ледве встигли проскочити на відкритий простір. Біжучи попід довгою коморою, вони чули збуджений гавкіт пса, що метався по двору, натягнувши до краю мотузок. На пса накричав чоловічий голос. Аж опинившись у рятівному живоплоті біля стежки, кролі стали й озирнулись. Кішка враз зупинилась і, вдаючи незворушність, почала вилизувати лапу.

— Коти страшенно не люблять шитися в дурні! — пояснив Ліщина. — Далі вона не поженеться за нами, а коли б вона не кинулася отак на нас, то переслідувала б і далі, ще й подругу покликала б на поміч. Чомусь від котів не слід тікати зразу, а треба чекати, поки вони і на тебе кинуться. Добре, що ти вчасно запримітив кицьку, Глао-роо!

— Я радий, якщо справді хоч чимось допоміг, Ліщино! Але чого ми сюди ходили, для чого ти розмовляв із тими кролями в клітці?

— Перегодом я все тобі розкажу. А зараз ходімо в поле та попасемось. Потім помаленьку, щоб ти не натомився, подамося додому.

Ліщина й Чашечка вернулися в Соти аж надвечір. На півдня зарядив дощ, і довелося пересидіти в одній з повіток, що стояли над стежкою. Ніхто не спитав їх, де вони були цілий день, тож Ліщина зразу спустився у свою нору, попросивши малого поки що нікому не розповідати про їхню пригоду. В норі нікого не було, то він зручно ліг і за хвилину й заснув.

Прокинувшись, він відчув: П’ятий, як завжди, поруч. Був іще досвіток, суха, приємна долівка надила ще поспати, але П’ятий не дав заснути.

— Ти був мокрий як хлющ, Ліщино!

— Ну то й що? Чи ти не знаєш, що трава вчора були мокра?

— Ні, ти намок не на сильфлаї! Адже ж правда, тебе цілий день не було в колонії?

— Я ходив пастися на долину.

— Їв буряки та брукву. А лапи твої пахнуть подвір'ям садиби — висівками та курячим послідом. Але тут іще щось є чудне, чого я не вчую нюхом! Скажи, що сталось?

— Ну, мав я сутичку з кицькою! Було б про що переживати!

— Я переживаю, бо ти щось приховуєш від мене, Ліщино. Щось небезпечне!

— Зараз у небезпеці Падуб, а не я. Чого непокоїтися через мене?

— Падуб у небезпеці? — здивовано перепитав П'ятий. — Але ж Падуб із товаришами ще вчора надвечір щасливо прибув у чужу колонію! Кегаар приніс вісті про це. І ти цього не знаєш?

Ліщина зрозумів, що попався.

— Ну то дізнався оце від тебе. Дуже радий за них!

— Виходить отак, — підсумував П’ятий. — Ти вчора ходив на ферму й рятувався від кішки. І хоч би що воно було — те, що ти замислив, — воно так тебе захопило, що ти забув увечері спитатися про Падуба!

— Ну, гаразд, П’ятий! Скажу тобі все. Ми з Чашечкою ходили вчора на ту садибу, про яку нам розповідав Кегаар, буцім там є кролі. Я розшукав тих кролів і порозмовляв з ними. І я надумав піти туди ще раз уночі, випустити їх із клітки й привести сюди!

— Навіщо?

— Там дві кролиці — ось навіщо!

— Але ж якщо Падуб зуміє виконати своє завдання, незабаром у нас буде багато кролиць. Я чув про хатніх кролів: вони дуже нелегко звикають до життя на волі. Як на мене, то ти просто хочеш перемудрувати всіх!

— Перемудрувати всіх? — перепитав Ліщина. — Що ж, послухаємо, що про це скажуть Кучма й Ожина!

— Ти хочеш ризикнути своїм життям і життям друзів заради такої дурниці! — сказав П’ятий. — Звісно, всі підуть за тобою! Ти — Головний Кріль! Вважається, що ти найкраще розумієш, що найважливіше для колонії. Всі покладаються на тебе. Тим, що ти їх умовиш, ти нічого не доведеш, але якщо загинуть троє-четверо кролів, це й доведе тобі всю твою дурість! Тільки буде вже пізно.

— Ох, перестань! Дай поспати! — урвав друга Ліщина.

Уранці на сильфлаї Ліщина розповів усім про їхній з Чашечкою похід на ферму. Кучма палко привітав задум здійснити зухвалий наліт і звільнити з клітки бідолашних невільників.

— Все повинно вийти добре! — сказав він. — Чудовий задум, Ліщино! Я не вчився відкривати клітки, але вже ж Ожина щось та придумає! Мені тільки одне прикро — що ти втік від кицьки! Добрий кріль ніколи не повинен поступатися котові! Якось моя мати зчепилася з кішкою, і тій кішці було що згадати: шерсть із неї летіла, мов пух знітового насіння восени! Беру на себе всіх котів тієї ферми!

А от Ожину довелося довго умовляти. Врешті він, у глибині душі скривджений тим, що його не взяли до Падубового загону, здався на умовляння Ліщини й Кучми. Адже, казали вони, хто, як не Ожина, зможе відкрити дверцята клітки?

— Хіба неодмінно треба йти на ферму всією ватагою? — спитав він. — Адже, собака на прив’язі, і в садибі не тримають більше трьох котів. Коли всі підуть у нічний похід, клопоту не оберешся: хтось та загубиться й доведеться шукати його, втрачати час.

— Що ж, тоді візьмемо Кульбабу, Вероніку, й Козельця, — сказав Кучма. — А решта хай сидить дома. Наскочимо сьогодні, га, Ліщино?

— Так, чим швидше, тим краще, — погодився Ліщина. — Жаль, що буде дуже темно, а то ми б могли взяти з собою Кегаара. Ото б він потішився!

Одначе їхні плани на вечірній наліт зіпсував дощ — його приніс північно-західний вітер.

Перед сном П’ятий знов завів мову з Ліщиною про майбутній набіг.

— Мабуть, не варто й пробувати відмовити тебе від того походу? — почав він.

— Слухай, — відказав Ліщина, — коли ти маєш якесь лихе передчуття щодо ферми, то так і скажи! Хоч знатимемо, що й до чого.

— Якихось особливих передчуттів щодо ферми у мене немає, — мовив П’ятий. — Але це аж ніяк не означає, що все гаразд. Передчуття не щоразу бувають у мене! Ні того лендрі, ні ворони я не передчував. От нараз я не уявляю, як там ведеться нашим послам, добре чи зле. Але, сказати правду, щось мене дуже тривожить, і це стосується тебе самого, Ліщино, тільки тебе, а не будь-кого іншого. От ніби ти зараз сам-один, як сухий сучок проти неба.

— Ну, якщо ти гадаєш, що небезпека загрожує тільки мені, а більш нікому, то скажи тим чотирьом, і хай вони вирішать, іти мені з ними чи ні. Але врахуй, що в такому разі я багато втрачу. Навіть зважаючи на твої слова, хтось та подумає, що я злякався!

— Кажу ж тобі, Ліщино, нема для чого ризикувати! Ну чом тобі не зачекати, поки повернеться Падуб? Оце й усе, що треба зробити.