— І тоді, — розповідав далі Кульбаба, — Фрітх полюбив Ель-аграйру ще дужче — за його винахідливість і за те, що не хотів здаватись, навіть коли думав, що лисиця й ласиця ось-ось нападуть на нього. І він сказав: «Гаразд, я поблагословлю твій задок, що стирчить із нори. Задок, будь навіки сильний і прудкий і остерігай, рятуй життя своєму господарю. Хай буде так!» Він ще й не договорив, як Ель-аграйрин хвіст ураз став білий-білий, заблищав зорею, а задні ноги витяглися в довжину й зробилися дужі-дужі. Ель-аграйра як забарабанив ними по пагорку, то всі яблучки посипалися із стебел додолу. Вискочив він з нори та як рвоне по схилу — прудкіш за будь-якого звіра. А Фрітх йому навздогін: «Чуєш, Ель-аграйро? Твій народ не правитиме світом, бо я того не бажаю. Цілий світ буде твоїм ворогом, Князю о Тисячі Ворогів, і хто тільки спопаде тебе, той і вб’є. Та спершу хай лишень твої вороги тебе спіймають — тебе, що риє нори, має чулі вуха й легкі ноги, князя, якого не захопити зненацька. Будь хитрим, невичерпним на витівки, і твій народ ніколи не згине». І Ель-аграйра зрозумів, що Фрітх йому друг, дарма що не терпить зухвальства.

І відтоді щовечора, коли Фрітх, натрудившись за день, відпочиває край неба, Ель-аграйра із дітьми і з дітей його дітьми виходить із нір, щоб попастися та погратися перед Фрітховим лицем, бо вони його друзі, а він пообіцяв їм, що народ кролячий ніколи не згине.

Коли Кульбаба замовк, Жолудь, що сидів скраю з підвітряного боку, раптом здригнувся й сів на задні лапи, нашорошивши вуха й принюхуючись. Той дивний, бридкий запах став тепер ще чутніший, і за хвилину всі почули недалеко чиюсь незграбну ходу. Зненацька на другому кінці стежки з папороті виткнулась довгаста, схожа на собачу голова з чорними та білими смугами. Оскалена морда була при самій землі. Далі вгадувались могутні лапи й волохате чорне тіло. Хитрі й хижі очі втупилися в кролів. Довгенько воно так дивилося на них, а вони без звуку, не ворушачись, — на нього. Й тоді Кучма, що сидів найближче до стежки, крутнувся й побіг назад поміж товаришів.

— Це лендрі, — пробурмотів він. — Він може зачепити нас, а може — й ні, та краще з ним не жартувати. Забираймося геть!

Усі кинулися за ним і дуже скоро вибігли на іншу, паралельну стежку. Кучма щодуху дременув по ній. Ліщина з рештою намагався не відставати, а Чашечка шкандибав позаду — страх гнав його вперед, хоч як боліла лапка.

Ось уже перебігли дубовий гайок, поворот стежки. Й тут Ліщина став як укопаний, сів на задні лапи. Просто перед ним Кучма й Кульбаба сиділи на самісінькому краю крутого берега, а внизу біг потік. Насправді то була річечка Енборн, метрів чотири-п’ять завширшки й до метра завглибшки завдяки весняним дощам, але кролям вона здавалася величезною, такої річки вони й не уявляли собі. Місяць уже майже зайшов, стало темніше, але вони розрізняли тьмяне мерехтіння води й невиразні обриси вільх на тому березі.

Кролі надбігали один за одним і мовчки витріщалися на воду. Дув холодний вітерець, і дехто почав тремтіти.

— Оце так несподіванка, Ліщино! — заговорив зрештою Кучма. — Чи ти, може, знав, що вийдемо до великої води, коли повів нас у ліс?

У стомленому мозку Ліщини майнуло, що з Кучмою, мабуть, буде морока. Звісно, він ніякий не боягуз, але покладатися на нього можна тільки тоді, коли він знає чітко, що й для чого треба робити. Збентеження для Кучми було гірше за небезпеку, а коли він збентежиться, то й розлютиться. Напередодні пророцтво П’ятого стривожило його, і спересердя він посварився з Треарою, вийшов з Оусли. Потім уже на місці збору він завагався, чи варто покидати колонію, але, як на те нагодився капітан Падуб, довелося битися з ватажком Оусли й лишився єдиний вихід — тікати. Нині перед річкою Кучмина впевненість захиталася знов, і якщо він, Ліщина, не зміцнить якось тієї його впевненості, буде біда!

— Вже й не знаю, Кучмо, як ми б викрутилися допіру без тебе, — сказав він. — Що ж то був за звір? Чи він порозривав би нас?

— То лендрі, — відповів Кучма. — Я чув про них в Оуслі. По-справжньому вони не небезпечні. Кроля, що біжить, лендрі не спіймає, а тхне він так, що здаля почуєш запах. Кумедні вони. Дехто з кролів жив просто в них на голові, й нічого їм лендрі не зробили. Але все одно краще їх обходити. Лендрі можуть докопатися до кролячого виводка, а як де натраплять на пораненого кроля, то прикінчать. Вони — з Тисячі Ворогів, безперечно. Я не впізнав його за запахом, бо запах був мені незнайомий.

— Перш ніж натрапити на нас, він когось загриз, — сказав Ожина, здригаючись. — Я бачив кров на його морді.

— Може, пацюка чи фазанячий виводок. Це ще наше щастя, що він якраз був наситився, а то б він повертався швидше. Справді, ми ще легко спекалися лиха, — закінчив Кучма.

З-за повороту стежки викульгали П’ятий із Чашечкою. Малі теж сахнулися й задивилися на річку.

— Як ти думаєш, П’ятий, що нам далі робити? — спитав Ліщина.

П’ятий дивився на воду й пряв вухами.

— Нам доведеться перепливти річку, — мовив він. — Але я не зможу пливти, Ліщино. Я не маю сил, а з Чашечкою ще гірше.

— Перепливти? — скрикнув Кучма. — Перепливти річку? Кому перепливти? Нащо? Ще ніколи я не чув такої дурниці.

Як і всі дикі тварини, кролі вміють плавати, але не люблять. І, звісно ж, виснаженому кролеві не перепливти було через Енборн.

— Не хочу я туди стрибати, — докинув Вероніка.

— Чом не піти просто понад берегом? — спитав Козелець.

Ліщина був схильний вважати, що коли вже П'ятий відчуває: треба перепливти річку, то небезпечно буде вчинити якось інакше. Та як умовити решту? Цієї хвилини він раптом відчув, що від чогось йому стало ніби спокійніше, веселіше. Але від чого? Від якогось запаху? Від звуку? Й тоді він збагнув. За річкою защебетав, набираючи висоту, жайворонок. Світало! Чорний дрізд озвався однією, двома низькими протяглими потами, а йому завторувала горлиця. Незабаром кролі змогли вже побачити, що річка й далі, скільки видно, в’ється попід лісом. А на тому боці лежали відкриті лани.

Піщаний берег на добрих два метри здіймався над річкою. Кролі звідти, де сиділи, могли бачити чималий підтичок річки праворуч, звідки вона текла, й ліворуч, за течією. Певне, в стіні під ними були нори з гніздами берегових пташок, бо три чи чотири ластівки вишугнули знизу й подалися через річку на поля. Урвище тяглось недалеко. Трохи вище за течією воно сходило нанівець, там річку від лісу відділяла поросла травою смуга. Ніде не видно було ні броду, ні місточка. Нижче за течією урвище так само сходило нанівець, там були зарості вільхи й чути було, як дзюрчить вода.

— Там, вище, є трава, — сказав Ліщина. — Ходімо на попасочку.

Вони спустилися вниз, і заходилися скубти траву біля води. Ластівки вже носилися зграями туди-сюди понад річкою. Ліщина наблизився до П’ятого і, не кидаючи пастись, тихенько відтер його далі від решти. Опинившись за кущем очерету, він спитав:

— П’ятий, ти певен, що нам конче треба перепливти річку? А що коли податися понад берегом, угору чи вниз за течією?

— Ні, ми повинні перепливти річку, Ліщино, щоб дістатися до он тих полів… і піти ще далі. Я знаю, що нам треба — високе, віддалене від людей сухе місце, звідки кролям видно й чути все довкола. Хіба така місцина не варта далекої дороги?

— Звісно, варта. Але чи ж є де така місцина?

— Є, але тільки не коло річки — ти й сам це добре розумієш. А переправившись через річку, ми будемо підніматися вище й вище. Нам треба жити десь нагорі, щоб довкола було все видно.

— Але ж, П’ятий, навряд чи вони послухаються й зайдуть дуже далеко. І ще таке: ти кажеш усе це і ти ж заявляєш, що зморився і неспроможний пливти?

— Я-то відпочину, Ліщино, а от у Чашечки справи кепські. Мабуть, він поранився. Може, нам доведеться побути тут півдня.

— Що ж, ходімо й поговоримо з усіма. Може, вони й згодяться побути тут. От переправлятися вони ніяк не хочуть, хіба щось налякає та й змусить попливти.