— Ось що я скажу вам, — заговорив з-за його плеча Кульбаба. — Якщо ми хочемо загніздитися в цих полях, нам рано чи пізно доведеться почати з ними переговори, і це безглуздя, — огинатися тут, ніби нам бракує духу перевідати їх.

— Не знаю, скільки їх там, — докинув Срібний, — але ж і ми чогось та варті! Терпіти не можу відсиджуватись. Відколи це кролі кролям стали елілями? Он старий Первоцвіт не побоявся прийти сам-один до нас усіх у лабети!

— Гаразд, — мовив, підводячи підсумки, Ліщина. — Я теж так думаю. Але хотілося знати й вашу думку. Може, спершу піти нам із Кучмою вдвох, а тоді вернутися й розповісти?

— Ні, — заперечив Срібний, — ходімо всі. Якщо ми йдемо взагалі, то, ради Фрітха, давайте робити так, щоб не думали, ніби ми боїмося! Що скажеш, Кульбабо?

— Твоя правда, Срібний.

— То й ходімо, — сказав Ліщина. — Збери всіх і гайда за мною!

Надворі вже вечоріло, але дощ досі заливав очі. Чекаючи, поки всі зберуться коло нього, Ліщина прискіпливо оглядав свій загін. Розумний та обачливий Ожина, перш ніж перескочити канаву, обдивився її в обох напрямках. За ним ішов Кучма, радіючи ділу. Срібний — спокійний, на нього цілком можна покластися. Блискучий оповідач Кульбаба так рвався вперед, що перескочив канаву й забіг у поле, аж там зупинившись, щоб зачекати товаришів. Жостір — чи не найурівноваженіший і найнадійніший з них усіх. Чашечка зразу ж пошукав очима Ліщину й став поруч нього. З нори вигулькнули Жолудь, Козелець і Вероніка, добрі рядові, якщо від них не вимагати забагато. І останній з’явився П’ятий, нещасний і пригнічений, мов горобець на морозі. Коли Ліщина одвернувся од нори, з невеличкого розриву в хмарах на заході зненацька проблисло водянисте блідо-золотаве світло.

«О Ель-аграйро! — подумав Ліщина. — Ті, до кого ми йдемо в гості, теж кролі. Ти знаєш їх так само, як знаєш нас. Хай же я вчиню правильно!»

— Ну ж, підтягнися, П’ятий! — сказав він уголос. — Бачиш, ми тут мокнемо, чекаючи на тебе!

Мокрий джміль виліз на квітку будяка, трохи побринів крильцями й полетів на луг. Ліщина пострибав за ним, лишаючи темний слід у посрібленій траві.

Гайок на протилежному схилі спускався вниз гострим клином. Ось чому Первоцвіт, коли вертався від них, шаснув між дерева. Він просто біг по прямій лінії від їхніх нір до своїх, навпрошки через вузьку смугу лісу. Обігнувши цю смугу, Ліщина побачив те місце, де Первоцвіт мав вибігти з лісу: із заростей папороті в поле виходила добре втоптана кроляча стежка. А далі, на голому узвишші, виразно чорніли кролячі нори. Хто б подумав, що може бути така незамаскована колонія!

— Присягаюсь небом! — вигукнув Кучма. — Вся довколишня звірина, мабуть, чудово знає, що колонія розташована саме тут! А глянь, які стежки вони повитоптували в траві! Чи не виспівують вони уранці, мов дрозди?

— Може, вони тут у такій безпеці, що й не стараються ховатись? — припустив Ожина. — Адже й наша давня колонія була не дуже замаскована.

— Але ж і не така відкрита! Два грудуділі можуть заїхати в одну з цих нір!

— І я б туди залюбки заїхав, — пожартував Кульбаба. — Я мокрий як хлющ!

Коли загін наблизився, з нори вилізли два кролі й стали на них чекати. Ці теж були великі й випещені.

— Кріль на ім’я Первоцвіт запропонував нам тут притулок, — сказав їм Ліщина. — Мабуть, ви знаєте про це?

Замість відповіді обидва кролі, мовби в танці, зробили якісь дивні рухи головою і передніми лапами. Ліщина і його товариші знали тільки один спосіб знайомитися — взаємно обнюхатися, як це зробили при зустрічі Ліщина й Первоцвіт. Гості подумали, що це їх чи не хочуть заморочити, й знітилися. А танцюристи зупинились, явно сподіваючись від них подібної відповіді, але ті стояли нерухомо.

— Первоцвіт у великій норі, — нарешті сказав один із них. — Ходімо, ми проведемо вас туди.

— А скількох ви запрошуєте? — спитав Ліщина.

— Та всіх, звісно ж! — подивувався місцевий кріль. — Чи хтось із вас воліє мокнути під дощем?

Ліщина гадав, що його чи ще когось із його товаришів поведуть до Головного Кроля. Оскільки Первоцвіт приходив до них без почту, мабуть, він не був Головним. А потім гостям, напевне, запропонували б розійтися по різних норах. Саме такого розпорошення він і боявся найдужче. Тепер, спускаючись під землю, Ліщина вражено побачив: головна нора колонії така велика, що може вмістити всіх їх разом. Це його так заінтригувало, що він навіть не зупинився дати докладні розпорядження, хто за ким повинен іти. Тільки сказав Чашечці триматися за його спиною. «Хай зігріється його маленьке серденько, — подумав він. — А якщо на наших старших нападуть, то в бою без нього можна легко обійтися». Та ще встиг попросити Кучму прикрити їх ззаду.

— Якщо зчиниться бійка, вибирайся сам і виводь із собою всіх, кого зумієш захопити, — шепнув він. І пірнув слідом за провідниками в одну з нір.

Очевидно, вони спускалися головним ходом, бо від нього навсібіч відгалужувались інші тунелі. Провідники рухалися так швидко, що Ліщина не встигав і понюхати все довкола. Раптом він відчув, що вийшов на відкрите місце, й зупинився. Ні перед його вусами, ні з боків не було більше ні стін, ні землі. Попереду був великий повітряний простір (він відчував рух повітря), і велика порожнеча зяяла над головою. Поблизу скупчилось багато кролів. Він мимоволі позадкував і наштовхнувся на Чашечку. «Який-бо я дурень! — подумав. — Чом не поставив за собою Срібного?» І цієї миті до нього долинув голос Первоцвіта.

— Це ти, Ліщино? — звернувся він. — Ласкаво просимо і тебе, й твоїх друзів! Ми раді, що ви прийшли.

Ліщина мало не підстрибнув з подиву — голос Первоцвіта йшов здалека. Певне, тут була величезна нора! В таких печерах він ніколи не бував. Його огорнуло тепло; підлогу тут устеляв сухий пісок. Він запримітив, що кілька товстих коренів підтримувало склепіння стелі. В норі зібралось дуже багато кролів, чисельністю вони в кілька разів переважали його загін. І всі так само, як Первоцвіт, пахли достатком і розкішшю.

Ліщина збагнув, що Первоцвіт чекає на його відповідь. Товариші з тупотом і шарганням один по одному виходили з нори в залу. Як же відповісти: дуже офіційно чи просто, по-дружньому? І чи варто йому називати себе Головним Кролем? Такого досвіду в нього ще не було. Треара, безсумнівно, чудово впорався б із таким завданням. Не хотілося показати свою розгубленість, підвести товаришів. І Ліщина вирішив, що найкраще буде говорити просто й по-дружньому. Ліпше не величатися, щоб не вийшло ганьби.

— Ми раді, що сховалися від негоди, — сказав він. — І нам, як усім кролям, — що більше товариства, то краще! Коли ти приходив до нас, Первоцвіте, то сказав нам, що колонія ваша невелика. Але надворі ми бачили стільки нір! Певне, у вашій колонії дуже багато кролів.

Договоривши, він почув, як до зали вступив Кучма, — весь його загін був у зборі. Але він відчув, що своєю невеличкою промовою трохи збентежив чужих кролів, — мабуть, узяв хибний тон, занадто наголосивши на їхній чисельності. Може, їх і справді тут не так уже й багато? Чи не було в них якої епідемії? Але хворобою начебто не тхнуло, ніде не видно було її слідів. Такого здоров’я, такого великого тіла, як у місцевих кролів, він ніде не бачив. Може, ті м’ялися й відмовчувались не від того, що він сказав? Може, просто він з незвички промовляв недоладно й господарям не сподобалося, що гості не доросли до їхніх витончених манер?

«Дарма! — подумав Ліщина. — Після вчорашньої ночі я впевнений у своїх хлоп’ятах! Ми б ніколи не добулися аж сюди, коли б не вміли давати раду труднощам. Господарі ще побачать, чого ми варті. Принаймні ми начебто їм сподобались».

Промов більше так і не було. Кролі, місцеві й прибулі, змішалися, почали знайомитись на свій звичний кролячий лад — обнюхуючись. Обидві сторони вивчали, як чужі пахнуть, рухаються, дихають, навіть як чухаються. Через якийсь час усім стало зрозуміло, що знайомство відбулось і що зустріч прихідьків і місцевих кролів не закінчиться побоїщем. Мало-помалу кожен із присутніх сповнився переконанням, що йому нічого боятись.