Первоцвіти одцвіли. Тільки на узліссі, звідки лисий схил збігав до старого паркана й далі, до порослої ожиною-ведмежиною канави, ледь жовтіло кілька прибляклих первоцвітових латок серед пролісків і дубового коріння А по другий бік паркана вся горішня частина поля була поцяткована кролячими норами. Подекуди трави не було зовсім — там скрізь лежали купки сухих кролячих буруб’яшків. Унизу, в долині, звивався струмочок, близько метра завширшки, майже задушений заростями жовтецю, жерухи та вероніки. Через струмок по цегляній дренажній трубі проходив путівець, що далі брався на протилежний схил, ведучи до хвіртки в терновому живоплоті.

Хмари на заході багряніли травневою загравою, і ще лишалося півгодини до смерку. Сухий схил був усіяний кролями: котрі скубли миршаву травичку біля своїх нір, а котрі посувалися далі вділ — може, ще де зосталась яка кульбабка чи калюжниця? То тут, то там на мурашниках сиділи на задніх лапах вартові, що роззиралися довкола, насторочивши вуха й нюхаючи вітерець. Але чорний дрізд спокійнісінько виспівував собі на узліссі, отже, тут не було ніякої небезпеки, та й в протилежному напрямку, за струмком, на видноті, все було тихо. В кролячій колонії панував мир і спокій.

На пагорку, неподалік від дикої черешні, на якій співав дрізд, кілька нір губилося в плетиві ведмежини. В зеленавій сутіні біля однієї нори сиділи двоє кролів.

1 Всі місця, змальовані в цій книжці, існують насправді. Існує і ферма В’язовий Гай. Але і містер, і місіс Кейн, і їхня донечка Люсі — вигадані особи й не мають нічого спільного з відомими мені людьми. (Тут і далі примітки автора.)

Нарешті більший з них стрибнув уперед, ковзнув попід ведмежиною, а тоді шусть у канаву — і вгору полем. Слідом пострибав і другий.

Перший кріль зупинився на осонні й почухався задньою лапою за вухом. Дарма що йому було не більше року й він ще не набрав повної ваги, а зовсім не виглядав затурканим «крайнім», тобто простим недолітком-ярчуком із тих, що, не можучи похвалитись родовитістю чи незвичайною силою або величиною, зазнають принижень від старших, перебиваються абияк і туляться на краю колонії, а то й у чистому полі. Видно було, що цей уміє постояти за себе. Він аж променився розумом і бадьорістю, коли сів на задні лапи, роззирнувся й потер передніми носа. Упевнившись, що все довкола гаразд, прищулив вуха і заходився коло травиці.

А от його товариш був аж ніяк не самовпевнений. Маленький, із широко розплющеними витрішкуватими очима, він знай крутив головою навсібіч — не так з обережності, як від непогамовного нервового напруження. Малий так і водив носиком, і коли зненацька надлетів, гудучи, джміль та впав на квітку будяка, він підскочив з переляку й закрутився на місці, аж два кролі, що паслися поблизу, кинулися до нір. Але один із них, самець із чорними кінчиками вух, зразу ж і роздивився, хто то, й вернувся до паші.

— Та це ж П’ятий! — сказав чорновухий. — Сахається від кожної мухи. То що ти, Жостіре, говорив мені?

— П’ятий? — перепитав другий. — А чому його так назвали?

— Ну, знаєш, у виводку було п’ятеро, і п'ятий, найменший, — це він. Дивно, що досі ніщо лихе його не вхопило. Я ж кажу: ані людина не добачить його, ані лисиця не вчує. Мабуть, він примудряється якось уникати небезпеки.

Малий поплентав за товаришем, припадаючи на довгі задні лапи.

— Ходімо трохи далі, Ліщино, — запропонував він. — Знаєш, якась цього вечора колонія не така, хоч я не можу сказати напевне, в чім річ. Спустимося до струмка?

— Гаразд, — погодився Ліщина. — І ти знайдеш мені калюжницю. Ти ж найкращий шукач.

І він перший подався до струмка. Там обидва почали вишукувати кращу поживу. Скоро П’ятий знайшов те, що вони шукали. Калюжниця — ласощі для кролів, і її дуже мало лишається наприкінці травня в околицях навіть невеличкої колонії. Ця калюжниця ще й не розцвіла, захована високою травою. Двоє кролів тільки хотіли посмакувати, як від коров’ячого броду до них прискочили два чималі самці.

— Калюжниця? — сказав один з них. — Чудово, лишіть її нам. Ану ж, забирайтеся хутчій! — додав він, бо П’ятий вагався.

— Але ж її знайшов П’ятий, Жабрію! — заперечив Ліщина.

— А ми її з’їмо! — відказав Жабрій. — Калюжниця для Оусли — хіба ви не знаєте? Як не знаєте, то ми піднесемо вам урок.

П’ятий уже й подався геть. Ліщина наздогнав його біля труби.

— Як мені це все набридло! — вигукнув він. — Весь час одне й те саме: «Бачите мої кігті? Моя калюжниця! Бачите мої зуби? Моя нора!» Як потраплю в Оуслу, то хоч не кривдитиму крайніх!

— Ти хоч, може, втрапиш колись до Оусли, — зауважив П’ятий. — Ти ще набереш ваги, а мені не стати здорованем довіку.

— Чи не примарилося тобі, що я кину тебе напризволяще? — мовив Ліщина. — А втім, сказати правду, мені іноді кортить піти з цієї колонії назавжди. Та поки що забудьмо це. Може, скочимо за струмок? Там менше кролів — одпочинем од колотнечі. Якщо тільки ти не відчуваєш небезпеки з того боку, — додав він.

Останні слова Ліщина сказав цілком серйозно — знати було, що він і справді вірив, ніби П’ятий краще за нього чує небезпеку, а відповідь П’ятого потвердила, що вони в це вірять обидва.

— Ні, там нема якоїсь особливої небезпеки, — відповів малий. — Коли я вчую щось небезпечне, то скажу тобі. Але те, що я передчуваю, наче й не зовсім небезпека. Ох, це щось таке гнітюче, мов близька гроза! Воно мене непокоїть, а що воно таке — не можу сказати. Хай там що, а я йду з тобою на той бік.

Вони перескочили через трубу. Трава біля самого струмка була вогка й густа, тож обидва побралися вгору протилежним схилом на сухіший грунт. Частина схилу була вже затінена, бо сонце сідало поперед них, і Ліщина, щоб погрітися ще на осонні, біг і біг, аж поки вони опинилися біля самої хвіртки. Тут він став як укопаний.

— П’ятий, що це? Глянь-но!

Просто перед ними лежала свіжо порита земля, аж дві купи на траві. Високо, не нижче кількох падубів у живоплоті, здіймалися два важкі стовпи, тхнучи креозотом і фарбою, відкидаючи разом із прибитою до них дошкою довгу тінь через вершину пагорба. Під одним стовпом валялись забуті молоток і кілька цвяхів.

Обидва кролі підбігли ближче до дошки й причаїлися в кропиві, морщачи носики від духу недокурка, погаслого десь у траві. Зненацька П’ятий скулився і весь затрусився.

— Ой, Ліщино! Ось звідки загрожує нам біда! Тепер я знаю: це щось дуже погане! Щось жахливе — і воно насувається все ближче!

— Яке таке «воно»? Ти про що? Ти ж начебто казав, що тут немає небезпеки?

— Я не знаю, що саме, — пригнічено відказав П’ятий. — Зараз небезпеки ще нема, але вона наближається, наближається! Ой, глянь, Ліщино! Поле! Воно все залите кров’ю!

— Не корч дурня, це просто відблиск заграви. П’ятий, ну ж, П’ятий, не говори так, не лякай мене!

Але П’ятий тільки тремтів і плакав, скулившись у кропиві, а Ліщина намагався заспокоїти товариша й вивідати, що ж воно так раптово збило його з плигу. Чом же П’ятий не тікає, не рятується, як чинив би всякий нормальний кріль? Але П’ятий нічого не міг пояснити — він був просто в розпачі. Нарешті Ліщині урвався терпець:

— Годі тобі, П’ятий, сидіти тут і плакати. Дивися, вже й сутеніє. Вернімося краще в нору.

— Вернутися в нору? — пропхикав П’ятий. — Таж воно добереться й туди! Кажу тобі: все це поле залите кров’ю…

— Припини! — твердо мовив Ліщина. — Дозволь, я подбаю про тебе трохи. Хай яка там насувається біда, а нам пора вже бути дома.

І він побіг у долину, потім — через струмок і до коров’ячого броду. Тут сталася затримка, бо П’ятий серед тиші травневого вечора зробився враз безпомічний, його скував страх. Коли нарешті Ліщина заштовхав його в канаву, той завпирався біля входу в нору, й Ліщині довелося майже силоміць пхати його всередину.