— Ой! — тільки й мовила Хізентлай, широко розплющивши очі. — Він і справді приїхав додому в грудуділі! Саме таким він мені привидівся тоді — тієї ночі в Ефрафі, коли ти покликав мене до свого лігва! Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — відповів Кучма. — І ще пам’ятаю, що я тоді на те сказав. Я сказав, щоб ти розповіла про це П’ятому! Ходімо до П’ятого! Якщо він повірить тобі, Ліщино-ра, тоді й я повірю!

Збігло півтора місяця. Була середина жовтня. Стояв ясний, погідний вечір. Хоча листя ще не опало з буків і сонце пригрівало, видно було, що широкі простори пагорбів уже перетворюються на зимову пустку. Дедалі менше ставало квітів — більшість рослин уже відцвіла й принесла насіння. Рідко де-не-де задзижчить яка комашина. Стояла пора тихого вирію, коли в тепліші краї подавалося все, що не могло вистояти супроти зими.

Багато людей стверджують, ніби люблять зими, але насправді вони тільки тішаться захищеністю від зими. Для птахів і диких звірів, як і для бідняків, зима — то інша річ. Кролям, як і більшості диких тварин, нелегко перебути зиму. Іноді їм доводиться кілька днів поспіль сидіти під землею, жуючи саму жуйку. Взимку вони частіше хворіють, від холоду стають не такі життєздатні.. А проте в лігвах їхніх може бути затишно й тепло, особливо коли багато вуханів збереться докупи. Взимку вони частіше паруються, ніж пізнього літа чи восени, і найбільша плодючість у кролиць починається з лютого місяця. Випадають і взимку гарні дні, адже сповнені пригод нальоти на городи мають свої незаперечні приваби й чари. А вечорами в норах кролі залюбки розповідають-слухають казки та грають в ігри — крем’яшки абощо…

На вечірньому осонні західного узлісся сиділи Ліщина, П’ятий, Падуб, Срібний і Жовтоцвіт. Тим ефрафанцям, що після облоги лишилися на пагорбі, дозволили приєднатися до колонії, і, хоч спочатку їхнє становище було непевне, бо господарі ставилися до них із неприязню та підозрою, вони зрештою непогано влаштувались — великою мірою завдяки тому, що цього прагнув Ліщина.

П’ятий після тієї страшної ночі майже весь час був на самоті, а коли й бував у товаристві в Сотах чи на сильфлаї, то здебільшого мовчав, думаючи щось своє. Одного вечора, коли П’ятий не прийшов до Сотів послухати казку, Кучма сказав, що П’ятий за ту нічну перемогу заплатив навіть дорожче, ніж він сам. Але при всьому тому П’ятий палко й віддано прихилився до Вільтуріль, своєї кролиці, а вона навчилася розуміти П’ятого.

Недалечко біля дорослих на узліссі гралися четверо кроленят Хізентлай. Тиждень тому їх уперше вивели на попасочку. Мама й собі паслася біля малят, поглядаючи на їхні забавки й час від часу присмиряючи стусанчиком найдужчого, щоб не кривдив менших.

— Хороші дітки у Хізентлай! — сказав Падуб. — Сподіваюсь, що й інші підуть у нас не гірші!

— До кінця зими навряд чи буде багато виводків, — зауважив Ліщина. — Але якісь та будуть!

— Можна сподіватися чого завгодно! — провадив Падуб. — Три виводки восени — хто коли чув про таке? Фрітх не велів кролям паруватися серед літа!

— Але ж Фрітх не велів нам також і воювати! — докинув слово Срібний. — Багато чого у нас ішло останнім часом не за правилами, і все через Звіробоя! От уже хто незмінно чинив супроти природи!

— Правду казав Кучма: Звіробій був зовсім не схожий на кроля! — мовив Падуб. — Він був бойовою твариною, лютим, як пацюк чи собака. Він бився, бо йому страшніше було втекти, ніж стати до бою. Звісно, він був хоробрий, але ж хоробрість не в кролячій природі, і вона ж повинна була неодмінно привести його до згуби. Йому ще б трошки, і він став би еліль елілем!

— Знаєте, а він таки не загинув! — випалив Жовтоцвіт. — Чи хтось бачив його труп? Ніхто! Його неможливо вбити! Він допоміг нашим кролям стати більшими, дужчими, кмітливішими, ніж вони були доти! Знаю, ми дорого за це заплатили. Дехто з нас пожертвував за це своїм життям. Але то були недаремні жертви! Це щось та значило — почуватися ефрафанцями! Вперше за всі часи кролі перестали боязко втікати — нас боялись елілі! І все це ми завдячуємо Звіробоєві, тільки йому! Тільки далеко було нам усім до нашого генерала… Повірте моєму слову: він десь пішов і заснував нову колонію!

— Ні, не кажи, Жовтоцвіте, що вам було далеко до вашого генерала! — заперечив він. — Ви старалися, робили все, що було у ваших силах і навіть більше. А скільки всього корисного ми навчилися від вас!.. Що ж до Ефрафи, то я чув, що Горицвіт там трохи поміняв порядки, й колонія процвітає. І ще що я вам скажу: на весну, якщо не помиляюсь, у нас тут буде більше кролів, ніж треба, щоб жилося зручно й затишно. Я підохочу декого з молодняка піти й заснувати нову колонію посередині між нашим пагорбом та Ефрафою. Гадаю, що й Горицвіт залюбки пошле туди кількох своїх кролів. Чом би тобі, Жовтоцвіте, не очолити тієї нової, зібраної колонії? Ти якраз підходящий хлопець для такого діла!

— А не важко буде це владнати? — спитав Падуб.

— Ми все легко владнаємо, хай тільки прилетить Кегаар! — сказав Ліщина, неквапливо вертаючись разом з усіма до нір. — Скоро почнуться бурі на тій його Великій Воді, й він не забариться, прибуде до нас. А він донесе вісточку до Горицвіта швидше, ніж найпрудкіший з нас добіжить до залізного дерева!

Кролі вийшли на східне узлісся й тут, на відкритому місці, досі залитому сонцем, побачили трьох кроленят, більших, ніж у Хізентлай; вони сиділи серед високої трави на задніх лапах і слухали напучування величезного кроля — ветерана з напіводірваним вухом, укритого рубцями від носа до хвоста. Був то, звісно, Кучма — капітан дуже вільної та зухвалої Оусли. А кроленята були Конюшинині дітки — здоровенькі, нівроку їм, хлоп’ята.

— Ні, ні, ні, ні! — казав їм Кучма. — Клянусь моїм дзьобом і крильми, так діло не піде! Дивись ти, як тебе звати? Скабіоза! От уяви, що я — кіт і я побачив, як ти наминаєш салату в кутку мого городу. Що я зроблю? Піду собі по межі, махаючи хвостом, га?

— Даруйте, пане, але я ніколи не бачив кота!

— Авжеж, не бачив, — погодився доблесний капітан. — Знайте, хлоп’ята, що кіт — це такий жахливий звір з довгим хвостом. Кіт має хутряний кожушок і настовбурчені вуса, а коли б’ється, то верещить і шипить люто, злістю! І він дуже хитрий! Зрозуміли?

— Зрозуміли, пане! Значить, кіт схожий на вас! — відповіло кроленя й запитало чемно — А де ви загубили свого хвоста?

— Хоч вони потроху кепкують з нього, але чого вони тільки не зроблять заради нього! — зауважив Срібний.

Падуб і Жовтоцвіт полізли в йору, а Срібний і Ліщина знов вийшли на осоння.

— Так само і всі ми, — додав Ліщина. — Коли б він не вистояв тоді, собака нічого б нам не поміг! Звіробій із своєю зграєю доти вже кінчали б розправу.

— Так, Кучма здолав Звіробоя в чесному бою ще до появи пса! — сказав Срібний. — Він — справжній герой!

— Ходім глянемо, як посуваються справи у копачів зимового великого лігва! — запропонував Ліщина. — Буде воно ой як потрібне нам, коли настануть холода! Бо та дірка в стелі Сотів стримить як болячка. Колись вона, певне, затягнеться, а поки що так заважає!

— А он і копачі йдуть назустріч! — мовив Срібний.

І справді з-за пагорка вискочили Чашечка й Дзвіночок. Жартун так і застрочив віршем:

— За нору вам спасибі скажем! — докінчив Ліщина. — А чи добре заховані входи-виходи?

— Як сама Ефрафа, незгірш! — запевнив Дзвіночок. — Та ось я приніс вам у лапах один тунельчик на перевірку! Ви нічого не бачите, адже так? Значить, чудово замасковано!.. А ви тільки гляньте он на Кучму з молодняком! Знаєте, коли б він оце зараз подався знов до Ефрафи, там би зроду не придумали, до якої мітки його приставити! Всі ефрафанські мітки на ньому!