Кролі йшли мляво й знехотя, і навіть сам Кервель був далеко не такий веселий та бравий, як завжди. Він зронив тільки два чи три слова й мовчки пропустив нагору Хізентлай і Сесусіннан. Однак Нельтільта сама зупинилась перед капітаном і зухвало подивилась йому в вічі.

— Що, давить на вас погода, капітане? — спитала вона. — Підтягніться! А то ще, чого доброго, на вас звалиться скоро прикра несподіванка!

— Ти про що це? — грізно крикнув Кервель.

— А про те, що в кролиць можуть вирости крила й вони полетять геть! І незчуєтесь! Чутки — не кроти, вмить облітають нори!

І вискочила на поле слідом за іншими кролицями. Кервель хотів був її покликати назад, але Кучма гукнув його:

— Глянь, що там у мене в правій задній лапі! Я, мабуть, загнав колючку!

— То вилізь сюди, на світло! — сказав Кервель. — Хоч тут і не набагато видніше.

Але чи то він усе ще думав над словами Нельтільти, чи з якої іншої причини, шукав він ту колючку не надто ретельно, хоч так воно було й краще, бо ніякої колючки там не було.

— От лиха година! — лайнувся він, звівши очі догори. — Знов той триклятий птах! І чого він сюди занадився?

— Чого це тебе так турбує? Птах нікого не чіпає, шукає собі слимаків! — заперечив Кучма.

— Все підозріле може стати джерелом небезпеки, — відповів Кервель словами генерала. — А ти, Тлайлі, гляди мені, тримайся чимдалі від нього сьогодні! Такий наказ!

— Та нехай! — мовив Кучма. — А ти що, не знаєш, як проганяти таких птахів? Я думав, це всі кролі знають!

— Не сміши мене! Ти пропонуєш мені напасти на такого велетня, із дзьобом завтовшки з мою передню лапу?

— Ні, не напасти! Це таке замовляння, мене мати навчила. Знаєш, схоже на пісеньку: «Сонечко, сонечко, полети додомочку!»

— Ну, ця замова проти сонечок діє тільки тому, що воно долазить до кінця стебла та й летить, бо далі нікуди повзти!

— Гаразд, хай буде по-твоєму! Але я бачу, що тобі не подобається цей птах, і пропоную тобі, як його здихатись. У нашій колишній колонії ми знали купу всяких таких замовлянь та примовок. Тільки не знали однієї: як позбутися людей…

— То яке ж це замовляння? — поцікавився Кервель.

— Треба тільки сказати:

Звісно, читати цю замову треба мовою полів і лісів. Годі сподіватись, щоб птахи розуміли кролячу мову. Та давай спробуємо! Якщо це не подіє, то нічого страшного не станеться, а якщо подіє, то всі кролі подумають, що це ти прогнав геть такого птаха! Де ж він подівся? Нічого не бачу в цій імлі! Ага, он він, за будяками! Значить, так: треба підбігти ближче, тоді зробити стрибок ліворуч, ще один — праворуч, гребнути землю лапами… Так, так! У тебе чудово виходить! Тепер насторочити вуха і скочити вперед… Ну, от ми й біля мети! А тепер разом:

Кегаар і справді злетів у повітря, а Кучма переможно сказав:

— Бач, таки подіяло! Ні, в цих старовинних віршиках та замовляннях є, мабуть, щось таке, чого ми не знаємо! Він, може, й сам збирався полетіти… Але, хай там що, а птах таки полетів!

— Швидше всього його налякало те наше дурне вибрикування, — кисло зауважив Кервель. — Ми стрибали, як божевільні! Що тільки подумали про нас наші підлеглі? Ну, та коли ми вже тут опинились, то обійдімо вартових!

— Якщо не заперечуєш, я стану попасусь, — попросився Кучма. — Знаєш, учора ввечері я вхопив тільки конюшиновий листочок!

* * *

Трохи перегодом Кучмі знов поталанило. Цілком несподівано йому випала нагода перемовитися з Чорнобілем наодинці. Він відчув потребу сходити до вітру і, скочивши в нору, що вела до канави, побачив, що там скупчились молоді кролі. І тут він знов заходився якнайпереконливіше грати роль суворого офіцера.

— Чого ви тут огинаєтеся? — грізно насипався на молодняк.

— Там, нагорі, сторожа з в’язнем, пане! — відповів хтось із кролів. — Тим часом туди нікого не пускають.

Обурений Кучма проштовхався до виходу. Там Чорнобілева сторожа розмовляла з черговим вартовим.

— Боюсь, пане, вам доведеться зачекати! — застеріг охоронець Бартсія. — В канаві арештант, але він там не засидиться!

— І я не засиджусь! — кинув Кучма. — Ану геть з дороги!

Відштовхнувши Бартсію, він скочив у канаву.

Чорнобіль сидів недалечко, під навислим листям дикої петрушки. По його подертих вухах лазили мухи, але нещасний мовби не помічав їх. Кучма скочив ближче до нього й присів поруч.

— Слухай, Чорнобілю! — швидко заговорив він. — Присягаюсь Фрітхом і Чорним Кролем: я кажу правду. Я — таємний ворог Ефрафи. Про це знають іще кілька кролиць нашої мітки. Сьогодні ввечері ми з кролицями тікаємо. Я постараюсь забрати й тебе з собою. Поки що нічого не роби. Коли прийде час, я сам скажу тобі. Просто підбадьорся і будь готовий!

Не чекаючи на відповідь, він відійшов убік, начебто шукаючи собі зручніше місце. Та все одно вернувся в нору швидше за Чорнобіля, який, очевидячки, збирався сидіти так довго, скільки дозволить сторожа, а сторожа й сама, звісно, не дуже поспішала.

— Пане! — звернувся до Кучми Бартсія. — Це вже втретє ви зневажаєте мій авторитет поліційної влади. З поліцією так не поводяться! Боюсь, що змушений буду доповісти начальству про ваші зловживання!

Кучма не удостоїв поліцая відповіддю.

Біжучи норою, подумав: чи не розшукати Хізентлай? Але ні, розумніше буде не бачитися з нею зайвий раз. Адже Хізентлай знає, як бути, і що менше їх бачитимуть разом, то краще. Від задухи в Кучми розболілась голова, хотілось побути на самоті, заспокоїтись. Він заліз у своє лігво й заснув.

Надвечір посутеніло, задуха стала просто нестерпна. Видно було, що вечірньої заграви не буде. На зеленій стежці над річкою сидів украй стривожений Ліщина. Він сушив собі голову, намагаючись уявити, що ж діється там, в Ефрафі.

— Хіба Кучма не просив тебе напасти на вартових учора ввечері під час сильфлаю? Хіба не казав, що під час сум’яття поведе кролиць геть? — вкотре питав він Кегаара.

— Так, він се казати, але не вийти! А тоді казати: лети геть, увешері обернись!

— Отже, план його зостався без змін. От тільки питання: коли зуміє він утекти? Он уже сутеніє. Що ти скажеш, Срібний?

— Наскільки я знаю ефрафанців, вони нічого не міняють. Отже, їхня мітка й сьогодні вийде на сильфлай надвечір, як і вчора, — відповів Срібний. — Але якщо ти так потерпаєш, чи встигнемо ми вчасно опинитися біля арки, чом би нам не рушити туди негайно?

— А їхні всюдисущі патрулі? Що довше ми там сидітимемо, то більший ризик. Якщо нас там заскочить патруль, вони зразу догадаються, що ми щось задумали проти них, і здіймуть тривогу. І тоді Кучмі нізащо не вивести кролиць!

— Послухай, Ліщино-ра! — сказав Ожина. — Чом би нам не заховати загін біля човна, в прибережних кущах? Як тільки Кегаар нападе на вартових, він прилетить сюди й скаже нам: пора!

— Воно б то добре, — відповів Ліщина, — але ж тоді нам треба вмить примчати до арки. Наша допомога потрібна буде Кучмі не менше, ніж Кегаарова!

— Хто-хто, а ти з твоєю ногою не добіжиш умить до арки! — зауважив П’ятий. — Тобі найкраще було б залізти в човен і зайнятися мотузком. На ту хвилину, коли ми приведемо Кучму з кролицями, мотузок має бути перегризений рівно наполовину. А Срібний хай подбає про бій, якщо доведеться битись!

Ліщина завагався.

— Як же мені ховатися за вашими спинами? Як буде бій, то ще когось із вас поранять чи і вб’ють!

— П’ятий слушно радить! — мовив Ожина. — Тобі, Ліщино, доведеться чекати всіх на човні. Якщо ти відстанеш, тебе захоплять ефрафанці. Ми не можемо ризикувати тобою! Зараз найважливіше твоє завдання — перегризти мотузок, і то саме наполовину! Це не всякий зуміє. Мотузок повинен перерватися тільки в потрібну нам мить, не раніше й не пізніше, а то ми всі пропали!