— Облиш мене! — закричав Вербена. — Пусти мене!
Спотикаючись, не розбираючи дороги, він знайшов-таки отвір відкритого тунелю й видерся нагору. Там наштовхнувся на Звіробоя, що розмовляв з кимось із Жовтоцвітових копачів.
Весь тремтячи й вибалушивши очі, молодий копач говорив:
— Ой, пане, кажуть, що тутешній Головний Кріль величезний — більший за зайця! А ще ж чули, як у них вила якась звірина…
— Замовкни! — звелів генерал. — Іди за мною!
Кліпаючи очима від сонця, генерал вийшов на пагорок. Ефрафанці, що сиділи довкола в траві, з острахом витріщалися на нього, насилу впізнаючи свого генерала. Ніс у Звіробоя був роздертий, одна повіка порвана, вся морда заюшена кров’ю. Він не міг ступити на одну лапу й хитався з боку на бік.
— Нам лишилося зробити одне діло, — сказав Звіробій. — Ми з ним швидко впораємось! Там, унизу, є така ніби стіна…
Він помовчав, відчувши мовчазну нехіть і страх у своїх солдатів. Пильно глянув на Жовтила, що дивився кудись удалину. Двоє інших кролів бочком-бочком відступали у високу траву.
Зненацька з-за узлісся вихопився капітан Горицвіт. За буковим гаєм пролупав пронизливий, моторошний зойк. Тієї самої миті двоє чужих кролів, біжучи разом, промчали через пагорок у гай і шаснули в один із засипаних знизу тунелів.
— Тікайте! — крикнув Горицвіт, тупнувши лапою. — Рятуйтесь!
Він промчав крізь юрбу кролів і щез за шпилем. Ефрафійці безтямно заметались, кинулися врозтіч. П’ятеро пострибали в розкопаний тунель, ще кілька метнулися в гай. Та більшість ще й не встигла розбігтись, як просто в їхню гущу звідкілясь плигнув здоровенний чорний собака. Пес хапав, шматував, кидався то сюди, то туди, мов лисиця, що залізла в курник.
Тільки Звіробій не втік, а став до бою. В той час як його воїнство розбігалось хто куди, він зостався де був; наїжившись і люто гарчачи, вискалив закривавлені ікла й виставив закривавлені пазурі. Пес, зіткнувшись з ним мордою до морди, спочатку навіть трохи злякався. А тоді стрибнув уперед. Ефрафанська Оусла, тікаючи, чула нестямно-пронизливий крик свого генерала:
— Назад, йолопи! Гуртом на собаку! Назад, до бою!
48. «БОГИНЯ ІЗ МАШИНИ»
Коли Люсі прокинулась, у кімнаті вже було зовсім світло. Вікна не були затулені гардинами, а шибка одного розчиненого вікна посилала сонячного зайчика: Люсі то ловила, то губила його, ледь повертаючи голову на подушці. У листі в’язів воркувала горлиця, але не вона розбудила Люсі. То був якийсь інший, різкий звук — частина сну, що, коли вона прокинулась, випарувався, мов вода з тазика. Може, пес загавкав? Але зараз панувала тиша, в якій були тільки той сонячний зайчик та воркування горлиці, — наче перші мазки пензля на аркуші паперу, коли ще не знаєш, який вийде малюнок. Чудовий ранок!.. Щось той зайчик більше не ловиться — значить, сонце помандрувало далі. Що ж сьогодні буде? Четвер — базарний день у Ньюбері, й тато поїде туди. А до хворої мами приїде лікар. Якщо лікар не поспішатиме, то побалакає з Люсі. Лікар спочатку здається трохи чудним, але насправді він такий милий дідусь!
Раптом тишу розірвав новий пронизливий звук — щось відчайдушно пищало! Люсі вискочила з ліжка й кинулася до вікна. Пищало начебто під самим вікном… Перегнувшись через підвіконня, аж ноги її відірвалися від підлоги, Люсі глянула на подвір’я. Біля будки сиділа Смугастенька й щось тримала лапами. Чи не пацюка?
— Смугастенька! — гукнула Люсі. — Що ти спіймала?
Почувши голос дівчинки, кішка на миті, підвела голову, але й не подумала випустити з лап здобич. То був не пацюк, а кріль! Бідолаха лежав на боці біля будки й тільки безпомічно борсався. Ось він запищав знову…
Забувши, що на ній сама нічна сорочка, Люсі збігла вниз по східцям і відчинила двері. Коли підійшла до будки, кішка сердито зашипіла на неї.
— Ану, відпусти бідолаху, безсовісна! — крикнула Люсі.
І злегка вдарила кішку, а та, прищуливши вуха, махнула лапою, трохи не вдряпнула малу хазяйку. Дівчинка знов підняла руку, й кішка, загарчавши, відбігла і стала, озираючись у безсилій люті.
Люсі підняла кроля з землі. Він забився в її руках, але, міцно стиснутий, скоро затих.
— Сиди тихо! — наказала Люсі, несучі кроля на руках. — Я нічого тобі не зроблю!
— Де це ти гасала? — спитав батько дочку, шкаргаючи чобітьми по кам’яних плитах біля ганку. — Глянь на свої ноги! Скільки разів тобі казати… А що це ти несеш?
— Кроля! — з викликом відповіла Люсі.
— Гасаєш по двору в самій нічній сорочці! Ще хвороби вхопиш! І що ж ти робитимеш із тим кролем?
— Він у нас житиме!
— Е, ні!
— Тату! Він хороший!
— Та не буде тобі радості від нього! Посадиш його в клітку, й він здохне! Ніхто не тримає вдома диких кролів. А вже як вибереться на волю, то нашкодить на городі!
— Він поранений, тату! Кішка його мучила!
— Кішка своє діло знає! Хай би його й з’їла!
— Я хочу показати його лікареві!
— Придумала! У лікаря є важливіші справи, ніж глядіти твого дикого кроля. Ану, давай його сюди!
Люсі заплакала. Проживши все своє коротеньке життя на фермі, вона чудово розуміла, що батько правильно міркує, і водночас їй страшно було подумати, що бідолашного кроля візьмуть і холоднокровно вб’ють. Вона й справді не знала, що їй з ним робити, але тим часом їй кортіло показати кроля лікареві. Лікар вважав її за розумну, хорошу дівчинку, що добре знає сільське життя. Вона щоразу показувала йому свої лісові знахідки: то щигликове яєчко, то метелика-кропив’янку, то жовтогарячого гриба, і лікар ставився до неї серйозно, розмовляв із нею як із дорослою. Спитати в нього поради про пораненого кроля — це буде так по-дорослому! Але ж тато…
— Я тільки покажу його лікареві, тату! Чесне слово, я не дам йому робити шкоду! А з лікарем так цікаво…
А батько дуже пишався своєю донькою, тільки не признавався їй. Адже вчителі хвалили її, казали, що здібна дівчинка й що вона піде, певне, в хорошу середню школу після початкової… І лікар не раз казав, що Люсі тямуща й недаремно приносить з лісу й показує йому всяку всячину. Але ж яка шкода від тих клятих кролів! Та дарма — Люсі ж не пустить його на город…
— Ти б не рюмсала та не галасала, як навіжена, а робила щось розумне! — сказав батько уголос. — Піди спершу вдягнися, а тоді посади його в клітку.
Враз переставши плакати, Люсі з кролем на руках піднялася до своєї кімнати. Зачинивши його в комоді, вона одяглась і пішла по клітку. Вертаючись назад, стала біля будки — взяти соломки на підстилку. Тут і тато надійшов від довгої комори.
— Чи ти не бачила Боба?
— Ні! — відказала Люсі. — Де ж він подівся?
— Обірвав мотузка й десь подався! Не думав я, що мотузок так швидко порветься. Та поїду зараз до Ньюбері, куплю там нового. Якщо він вернеться — прив’яжи!
— Добре, прив’яжу, як прибіжить! А зараз понесу мамі їсти.
— А понеси, от молодчина! Либонь, завтра вже вона і встане…
Лікар Адамс приїхав близько десятої ранку. Дівчинка вибігла йому назустріч. Лікар стояв біля машини, заклавши руки за спину, й дивився на доріжку. Але він помітив дівчинку й покликав до себе:
— Глянь, чи то не ваш собака вертається додому?
Доріжкою до них біг пес лабрадорської породи, стомлено хекаючи й волочачи за собою обірваного мотузка. Люсі зараз же того мотузка й схопила.
— Зірвався з прив’язку, лікарю! А ми потерпали!
Зацікавившись лікаревими черевиками, пес ретельно їх обнюхав.
— А ваш Боб із кимось бився! — зауважив лікар Адамс. — Хтось йому роздряпав носа і вкусив у лапу.
— Хто ж його міг покусати?
— Може, великий пацюк, а може, горностай… Десь напав на якогось звірка, що дав йому бій!
— Лікарю, а я сьогодні знайшла дикого кроля! Живого! Кицька його поранила! Може, ви глянете на нього?
— Гаразд, але спочатку я гляну на місіс Кейн. — Люсі завважила, що він не сказав «гляну на твою маму», — говорить із нею як із дорослою! — Потім, як матиму час, подивлюся твого дикунця.