— Кегааре! — сказав він. — Я хочу знати напевне: чи можна дістатися до тих кролів, не переходячи річку й ту «залізну дорогу»?

— Так, так! Не переходити залізну дорогу! Місто кролів у кушшах серед великих пустих полів! Там повно мам!

— А скільки часу забере дорога до того… міста кролів?

— Довга дорога! Днів два.

— Ти молодець, Кегааре! Ти зробив усе, чого ми від тебе сподівались. А зараз відпочивай! Ми тебе годуватимемо донесхочу!

— Зараз спати! Зафтра — багато жуків, так, так!

Ліщина з Кучмою і П’ятим повернулися до Сотів. Там Ліщина розповів усім про те, що вишукав Кегаар. Почалось загальне, тривале та безладне обговорення новин. Саме так вони доходили якогось спільного рішення. Той факт, що за два дні подорожі на південь є кроляча колонія, повертався і так і сяк у, їхніх висловлюваннях, достоту мов кинута у глибоку воду монетка рухається туди-сюди — то зблискуючи, то мов щезаючи, то знов з'являючись, але весь час опускаючись ближче й ближче до твердого дна. Ліщина дав своїм кролям наговоритися донесхочу, аж поки всі потомилися і порозходилися по лігвах спати.

Наступного ранку життя їхнє пішло своїм звичайним ходом. Вони паслись, годували Кегаара, бавились та рили нори. Але весь цей час, мов краплина, що росте на галузці, аж поки стане досить важка, щоб відірватись і впасти, визрівала, прозорішала, ставала загальною думка про те, що їм усім слід зробити.

А наступного дня Ліщина вже й упевнився, чого хочуть кролі його колонії. Сталось так, що момент для остаточного вирішення справи приспів саме тоді, коли він, П’ятий, та ще кілька кролів сиділи собі вранці на пагорку. Не було потреби скликати загальні збори. Все уже було вирішене. А ті, що не почують вирішного слова зараз, почують його згодом — яка різниця?

— Кегаар каже, що колонія, яку він знайшов, дуже велика, — почав Ліщина.

— Отже, ми не можемо взяти її силою, — підхопив Кучма.

— Але мені зовсім не хочеться приєднуватися до них, — провадив Ліщина. — Може, вам хочеться приєднатись?

— І залишити нашу колонію? — вигукнув Кульбаба. — Ми стільки поклали тут праці! Та й волі там такої не буде. Ні, я певен: жоден з нас нізащо не згодиться покинути цей чудовий пагорб!

— Всього-на-всього нам треба знайти кілька кролиць і привести їх сюди, — сказав Ліщина. — Чи не занадто тяжка це справа?

— Навряд чи це буде занадто тяжко, — сказав Падуб. — Адже великі колонії часто бувають перенаселені, багато кролів там недоїдають. Молоді кролиці стають неспокійні й тому часто не вагітніють, не приводять маленьких.

— Значить, ти вважаєш, що там можуть бути незадоволені кролиці? — спитав Ліщина. — Це обнадіює. Отже, ми вирішили? Посилаємо туди експедицію, якщо є надія, що обійдеться без бою. Як ви вважаєте: чи треба вирушати туди всією колонією?

— Ні в якому разі! — сказав Ожина. — Два чи й три дні подорожі туди, а тоді назад, і весь цей час усім загрожуватимуть усілякі небезпеки! Трьом-чотирьом кролям буде куди легше подолати всі труднощі, аніж цілому грайру. Троє-четверо можуть пересуватися швидко й непомітно. Та й Головний Кріль із більшим співчуттям поставиться до кількох кролів, що прийшли з чемним проханням.

— Слушно кажеш, Ожино, — похвалив Ліщина. — Пошлемо чотирьох. І нехай вони пояснять їхньому Головному, як ми опинилися в такій скруті, й попросять дозволу умовити кількох кролиць піти з ними. Але кого з нас найкраще послати послами?

— Одне ясно: ти, Ліщино-ра, не повинен іти! — сказав Кульбаба. — Ти потрібен тут, і ми не хочемо ризикувати нашим Головним Кролем! Усі так думають.

Ліщина й сам знав, що йому не доведеться очолити посольство. Що б то подумали кролі чужої колонії про такого Головного, який сам бігає виконувати свої доручення. Та й непоказний він собою, і промовець неблискучий…

— Гаразд, — мовив він. — Я знав, що ви не відпустите мене. Та й посол був би з мене абиякий. А от Падуб підходить якнайкраще! Він чудово знає, як слід пересуватися на відкритій місцевості, й зуміє розсудливо повести мову, коли опиниться в чужій колонії.

Ніхто не заперечував проти кандидатури Падуба. Зате вибрати йому товаришів виявилось важчим ділом. Кожен залюбки пішов би з Падубом, але справа була така важлива, що обговорювали кожного кроля по черзі, зважуючи, хто зможе найлегше витримати далеку дорогу й зберегти пристойний вигляд, щоб гідно вступити в чужу колонію. Зрештою послами обрали Падуба, Срібного, Жостіра й Суницю.

Суниця скромно погодився, але видно було, як дуже потішило його це обрання. Він весь час намагався довести своїм новим друзям, що він не боягуз, а тепер потішено зрозумів, що його оцінили по заслугах.

Посольство вирушило в путь на світанку, ще тільки сіріло. Кегаар зголосився вилетіти слідом за ними трохи перегодом, щоб переконатися, чи в правильному напрямку вони йдуть, і принести в колонію вісті про їхнє просування. Ліщина й Кучма провели їх до південного узлісся. Падуб тримався впевнено, і решта троє послів були в бадьорому настрої. Ось вони щезли у високій траві, й Ліщина з Кучмою повернули назад, до лісу.

— Ми наче все як слід продумали, — сказав Ліщина. — Тепер надія на них та ще на Ель-аграйру! Все буде гаразд — чи як ти думаєш?

— Звісно, все буде гаразд! — відповів Кучма. — Швидше б вони тільки верталися! Я так мрію мати гарненьку кролицю в моїй норі та ще й цілий виводок кроленят. Купу малих кучменят, Ліщино! Подумай про це й затремти!

Настала вже середина літа. Тільки п’ять годин панувала справжня темрява, а тоді розливались бліді сутінки. В такий час Ліщина вже не міг спати. Ось і зараз він виліз нагору й сидів на пагорку. Все йшло, як було задумано. Вчора після обід Кегаар розшукав Падуба й поправив тому курс — трохи ближче до заходу. Мабуть, вони таки дійдуть за два дні… Отже, все складалось якнайкраще.

Якийсь веселий, збитошний дух вселився в Ліщину. Його пойняло таке саме радісне збудження, як і тоді, після переправи через річку Енборн, коли він подався на розвідку і знайшов бобове поле. Він прагнув пригод і був упевнений, що все у нього вийде, все кінчиться щасливо. Але яких пригод? Добре було б утнути щось таке, чим можна було б похвалитися Падубові й Срібному, коли ті повернуться! Щось таке… ні, не для того, щоб применшити їхні здобутки! Звісно ж, ні! Просто йому кортіло довести, що їхній Головний Кріль не в тім’я битий і що йому до снаги все те, на що здатні його підданці. Стрибаючи вниз по пагорку й вишукуючи кущик салатного бедринцю, він неквапливо думав свою Думу.

Яка ж витівка може приємно здивувати кролів? А що коли Падуб і Срібний, повернувшись, застануть у колонії парочку кролиць?!

Але що ж треба зробити в першу чергу? Чого він досягне, якщо ось зараз опиниться на фермі? Дожувавши при зоряному світлі останній листочок бедринцю, Ліщина відповів сам собі: «Просто обдивлюся на місці та спробую порозмовляти з тими хатніми кролями, якщо знайду їх. Та й досить буде. Я не буду ризикувати по-справжньому, поки принаймні не переконаюся, що є для чого важити життям».

Піти йому туди самому? Звісно, безпечніш і приємніш піти з товаришем. Але тільки з одним. А кого ж найкраще взяти? Кучму? Кульбабу? Ліщина зразу ж відкинув ці кандидатури. Тут був потрібен хтось такий, що без заперечень виконуватиме накази й не збиватиме його з пантелику якимись своїми рантовими ідеями. І він зразу подумав про Чашечку. Чашечка піде за ним, ні про що не розпитуючи, й зробить усе, що він накаже. Цієї хвилини Чашечка, либонь, іще спав у лігві, яке він ділив із Дзвіночком та Жолудем…

Ліщині поталанило: він знайшов Чашечку біля виходу з нори, той уже не спав. Тож, не розбудивши Дзвіночка й Жолудя, Ліщина повів його на пагорок. Чашечка збентежено роззирався довкола, от ніби чогось побоювався.

— Боятися нічого, Глао-роо! — заспокоїв малого Ліщина. — Просто я хочу разом із тобою піти й розшукати ферму, про яку розказав нам Кегаар. Ми тільки роздивимося там і повернемось назад.