— Тільки роздивимося, Ліщино-ра? А для чого? А небезпеки? Там є коти й собаки…

— Не бійся нічого — ти зі мною! Тільки ти і я… Не хочу більш нікого брати. Я маю таємний задум, але ти поки що нікому не розказуй! Тут тільки ти можеш мені допомогти!

Останні слова справили на Чашечку належне враження. Більше його не довелось умовляти. Вони пострибали вперед, перескочили порослий травою путівець і подалися вниз по схилу. Залишили позаду вузьку смугу дерев і вийшли на поле, де тієї страшної ночі Падуб у гарячковій нестямі гукав Кучму.

Ферму слід було шукати десь за дорогою, що пролягала за полем. Легким плигом Ліщина рушив далі, Чашечка — за ним. Обережно то поринаючи в живопліт, то виринаючи з нього (того самого живоплоту, попід яким приблукали Падуб і Дзвіночок), проскочивши під легеньким гудінням лінії електропередачі, вони за кілька хвилин опинилися край дороги.

Їх огортала тиха літня, озорена ніч, що вже блідла на сході. Боятися не було чого — Ліщина відчував, що зараз може проскочити через тисячу фермерських подвір’їв, коли б вони були пошиковані рядочком! Адже бувають і в нас дні, коли ми заздалегідь знаємо, що все складеться чудово. Таке почуття заволоділо Ліщиною цього ранку, його мовби несли якісь чудотворні веселі води!.. Сидячи з Чашечкою на укосі над дорогою, яка тхнула асфальтом, він і не подумав, що це йому щастить, коли побачив молодого пацюка — той перебіг через дорогу на їхній бік і сховався під кущем відцвілої бугили. Він тільки знав, що сьогодні йому неодмінно трапиться провідник. Тож хутенько зліз по укосу в канаву, де пацюк якраз винюхував собі поживу.

— Де тут ферма? — спитав він. — Ферма на пагорку!

Пацюк пильно подивився на нього, ворушачи вусами.

У нього не було особливих підстав виказувати люб’язність кролеві, але щось у вигляді Ліщини змусило його чемно відповісти:

— Через дорогу — стежкою нагору!

Небо щомить світлішало. Не дожидаючи Чашечки, він перебіг дорогу, й малий наздогнав його під іншим живоплотом, що біг обабіч стежки. Зупинившись тут і ще послухавши, вони побралися нагору, до ферми.

В’язовий Гай — так називалась та ферма, що мовби вийшла із давньої казки. Між Ечінсвеллом і Вотершипським пагорбом, на відстані півмилі від того й того, посеред рівнини є широкий пагорок, крутіший з півночі, але пологіший з півдня, десь так, як і саме пасмо пагорбів Вотершипу. З обох боків нагору ведуть дві стежки, які сходяться у великому колі в’язів, що облямовують пласку вершину. Навіть найлегший легіт видобуває з їхніх верховіть многолисте, могутнє шелестіння. Будинкові буде років двісті чи й більше, це кам’яниця, що дивиться вікнами на південь, де пагорби. Із східного боку, перед котеджем, стоїть на високому кам’яному підмурку комора, а навпроти — хлів.

Коли Ліщина й Чашечка добулися на вершину пагорка, в сірому світлі світанку вже виразно вимальовувались будівлі ферми серед дерев. Тут виспівували ті самі пташки, до яких вони були звикли в колишній колонії: вільшанки, зяблики, вівчарики. Ліщина зупинився й присів, щоб краще винюхати повітря. Різкий запах коров’ячого гною і соломи змішувався з ароматом в’язів. А ще всюди тхнуло тютюном, трохи менше — котом, і ще менше — собакою. І раптом — помилки бути не могло! — потягло кролячим духом. Він глянув на Чашечку й зрозумів, що той теж уловив знайомий запах.

Намагаючись розрізнити всі ці запахи, кролі не забували прислухатися до звуків. Але, крім невпинного шелесту в’язового листя, пурхання пташок і дзижчання перших мух, не чути було нічого.

Кота вони ніде не бачили, але біля будинку стояла собача будка з пласким дахом. Видно було, що собака ще спить. Це був великий пес із гладенькою чорною шерстю. Він лежав, поклавши голову на лапи. Ланцюга ніде не було, але Ліщина запримітив мотузок, що тягся з дверцят будки на її дах, де був якось закріплений. «Чому мотузок? — подивувався він і зараз же здогадався: — Бо пес, мабуть, неспокійний — вночі бряжчав би ланцюгом».

Двоє кролів запетляли поміж господарчих будівель. Спочатку вони все ховалися, боячись котів. Але, не бачивши ніяких котів, посміливішали, почали перебігати відкриті місця, зупиняючись навіть поскубти кульбабок, де були латки трави. Ідучи на кролячий запах, Ліщина попрямував до повітки з низьким дахом. Двері були прочинені, й він, майже не затримавшись на цегляному порозі, плигнув досередини. А там, на широкій дерев’яній полиці, стояла клітка з дверцятами, затягнутими дротяною сіткою. Через сітку він побачив коричневу миску, якусь зелень і вуха двох чи трьох кролів. Поки Ліщина придивлявся, один із кролів наблизився до сітки, виглянув і побачив його. Поруч полиці стояв сніп околоту. Вистрибнувши на снопа, Ліщина легко виліз на полицю, старі й вичовгані дошки якої були присипані висівками й пилюкою. Тоді обернувся до Чашечки, що сидів на порозі, чекаючи наказів.

— Глао-роо, — сказав йому Ліщина, — звідси можна втекти лише через двері. Посидь там і попильнуй котів, щоб не опинитися наче в пастці. Як тільки побачиш кота, зразу кажи мені!

— Добре, Ліщино-ра, — відповів Чашечка.

Ліщина підійшов до бокової стінки клітки — передня, затягнута сіткою, виступала вперед над краєм полиці, тож туди він ніяк не міг наблизитись. На щастя, в одній з дощок бокової стінки була дірка від сучка, й Ліщина побачив, як усередині рухається, принюхуючись, чийсь ніс.

— Я — Ліщина-ра! — відрекомендувався він. — Я прийшов поговорити з вами. Ви розумієте мене?

Почулась відповідь трохи дивною, але цілком зрозумілою кролячою мовою.

— Так, ми розуміємо тебе! Я — Самшит! А звідки ти прийшов?

— Із пагорбів. Я і мої друзі живемо там як хочемо, без людей. Їмо траву, гріємося на сонці, а спимо в норах під землею. А скільки вас тут?

— Четверо. Двоє кролів і дві кролиці.

— А вас випускають коли-небудь погуляти?

— Буває! Дівчинка випускає нас у невелику загорожу на траву.

— Я прийшов розповісти вам про нашу колонію. Наші кролі хочуть, щоб ви втекли з ферми й пристали до нас.

— Позаду в клітки є дротяні дверцята, — сказав Самшит. — Перейди туди — там легше буде нам розмовляти.

Дверцята були зроблені з дротяної сітки, натягнутої на дерев'яну раму. По той бік дротяної сітки стояло четверо кролів, тиснучись носами в дротяні вічка. Двоє з них — Лавр і Конюшина — були короткошерсті чорні ангорці, а решта двоє — Самшит і Копичка — чорно-білі гімалайці.

Ліщина розповів про життя на шпилях, про радість волі, якою тішаться дикі кролі. Сказав, що їм сутужно без кролиць.

— Але, — запевнив він, — ми не збираємось викрадати кролиць. Ми запрошуємо вас усіх чотирьох до нас — і кролів, і кролиць. На пагорбах місця вистачить для всіх!

І почав змальовувати їм красу і втіху вечірнього та ранкового сильфлаю у високій траві.

Здавалось, його розповідь водночас і зачарувала й налякала домашніх кролів. Конюшина, сильна й енергійна ангорська кролиця, була захоплена розповіддю Ліщини і все розпитувала його про колонію. З’ясувалось, що домашні кролі вважають своє життя в клітці нудним, але безпечним. Звідкілясь вони начулися про елілів і думали, що у диких кролів життя недовге. Скоро Ліщина переконався, що, хоч вони були раді його відвідинам, бо це ж була все-таки цікава подія в їхньому одноманітному житті, їм аж ніяк не до снаги щось вирішити й вирішене здійснити. Коли Ліщина і його товариші були звичні швидко думати й діяти, то цим кролям ніколи ж не доводилося рятувати своє життя або хоч добувати їжу. Щоб привести хоч кого з них на пагорби, доведеться того умовляти й підганяти.

Ліщина хвильку посидів мовчки, полизав розсипані на полиці висівки, а тоді сказав:

— Зараз я повинен вернутися до своїх друзів на патрон, але ми ще навідаємо вас! Прийдем однієї ночі й, повірте мені, відкриємо клітку незгірш вашого фермера, I тоді кожен з вас, хто захоче жити на волі, зможе піти з нами!

Самшит саме хотів щось відповісти, коли це від дверей почувся схвильований голос Чашечки:

— Ліщино, на подвір’я вийшла кішка!