— Ні, ми лишаємось! — рішуче мовив Суниця. — Я вірю, що Ель-аграйра порятує нас від цього страшного Звіробоя! А якщо й не порятує, я все одно не вернуся до Ефрафи!

— Закопуйте ходи! — звелів Ліщина.

Зайшло сонце. Кролі почали завалювати ходи. Довелось розвалити деякі земляні колони в Сотах. Тунель, що виходив у ліс, залишили відкритим. Там при виході був Кегаарів «передпокій», весь заляпаний чаїним послідом. Перевіряючи цей тунель, Ліщина подумав: адже ж генерал не знає, що Кегаар полетів від них! Він розрив той послід, порозкидав довкола. Внизу кипіла робота, а Ліщина виліз на пагорок і задивився на потемнілий небокрай.

Невеселі були думки Головного Кроля. Власне, він був близький до відчаю. Перед товаришами він говорив рішуче і впевнено, хоч і надто добре розумів, як мало у них надії на порятунок. Ефрафанці добре знали своє діло. Безперечно, вони мали свої способи штурму закритих колоній. І не випадало сподіватися, що їх розженуть елілі. Адже більшість представників Лихої Тисячі полювала тільки заради їжі. А ефрафанці привчені до смерті, їх не відлякає смерть одного чи двох товаришів. Якщо тільки не загине сам генерал, вони нікуди не підуть, аж поки не сплюндрують колонії. Тільки якась несподівана катастрофа могла їх зупинити…

А що коли він сам піде до Звіробоя на переговори? Хай там який у них досвід після розгрому колонії в гаю Натлі, але, б’ючись до кінця з такими воїнами, як Кучма, Падуб та Срібний, ефрафанцям не уникнути тяжких втрат! Має ж Звіробій це зрозуміти! Може, ще не пізно піти, саме зараз піти й схилити генерала прийняти новий проект, вигідний для обох колоній?

«Може, ще й не пізно, — похмуро думав Ліщина. — А якщо так, то Головний Кріль повинен використати цю нагоду! Одначе довірятися такій лютій тварині, як Звіробій, було б нерозважливо, тож Головний повинен піти на переговори сам!»

Обміркувавши все, Ліщина вернувся в Соти й розшукав Кучму.

— Я йду на переговори до генерала Звіробоя — якщо доб’юся до нього, — сказав він. — Призначаю тебе на час моєї відсутності Головним Кролем колонії! Підтримуй їхній бойовий дух!

— Але стривай, Ліщино! Це небезпечно… — почав був Кучма.

— Я тільки з’ясую наміри ворога й вернусь, — мовив Ліщина.

Через хвилину він уже спустився з пагорка й, накульгуючи, побіг путівцем, час від часу сідаючи на задні лапи й роззираючись.

Частина влади й авторитету генерала Звіробоя попливла геть разом із плоскодонним човном тієї грозової ночі. Генерала пошили в дурні! На очах у своїх підлеглих і ворогів він так спантеличився, ніби Тлайлі з його товариством злетіли в повітря й вітер поніс їх понад деревами! А до тієї останньої миті він виступав як грізний, майже непереможний супротивник. І саме тоді, коли він загнав здобич у глухий кут, вороги раптом перехитрували його — вислизнули з-під самого його носа! Потім, коли під зливою ефрафанці верталися додому, Звіробій почув, як один із його офіцерів прошепотів іншому на вухо: «Тхарн!» Так, він з’їв облизня! Тлайлі, Чорнобіль і кролиці з «Лівої задньої» щезли. Сам генерал гнався за ними й зазнав такої ганебної поразки!

Тієї ночі Звіробій ніяк не міг заснути, обдумуючи і так і сяк план подальших дій. Наступного дня він скликав засідання Ради. Він сказав, що безглуздо було б посилати каральний загін понад річкою. Знайшовши ворога, його можна було розбити лише великими силами. Для цього довелося б виділити багатьох офіцерів і цілий загін Оусли. А тим часом удома, поки військо шукало б утікачів, міг спалахнути новий заколот. Та й навряд чи взагалі експедиція знайшла б Тлайлі — тільки виставили б себе ще більшими дурнями.

— Досить того, що ми й зараз виглядаємо дурнями, — сказав Звіробій. — Он попитайте Вербену, й він розкаже, що подейкують по мітках. І що білий птах загнав Горицвіта в канаву, і що Тлайлі викликав блискавку з неба та Фрітх знає, що ще!

— Просто не треба згадувати про цю подію, — порадив старий Підсніжник. — Пам’ять у кролів коротка — воно й вивітриться!

— Ось що, на мою думку, слід зробити, — провадив Звіробій. — Тепер нам відомо, де ми вперше зіткнулися з Тлайлі та його зграєю, — жаль тільки, що ніхто вчасно не додумався! Це сталося тоді, коли Мальва погнався за ними і його розтерзала лисиця. Щось мені підказує, що рано чи пізно вони знов прийдуть до того місця!

— Але ж, пане, великий загін не зможе бути там довго! — несміло заперечив Жовтоцвіт. — Їм доведеться рити нори.

— Так, твоя правда, — погодився Звіробій. — Ми пошлемо туди невеликий патруль. Вони вириють собі нори й поживуть там якийсь час. Що два дні їх змінюватиме на посту свіжий патруль. Виявивши Тлайлі, розвідники повинні поспостерігати за його загоном, таємно пішовши за ним слідом. Коли ми дізнаємось, куди він повів кролиць, тоді ми візьмемось за нього. І я запевняю вас, — закінчив він, обводячи всіх палючим поглядом своїх великих бляклих очей, — що тоді я піду на все! Я пообіцяв Тлайлі, що вб’ю його власними лапами. Може, він забув це, зате я не забув!

Звіробій сам повів перший патруль до Цезаревого Пояса, взявши з собою Жовтоцвіта, щоб показав їм те місце, де Мальва натрапив на сліди чужинців. Вони вирили нори в кущах на узліссі Цезаревого Пояса й стали чекати. Після двох днів пантрування їхні надії на успіх трохи зблякли. Звіробоя підмінив Вербена. Ще через два дні Вербену змінив на посту Горицвіт. На цей час командири Оусли почали перешіптуватись, що, мовляв, їхній генерал опинився в полоні хворобливої омани! Поки він не зайшов далеко у своїй манії, треба було вжити якихось заходів! І наступного вечора на засіданні Ради, було запропоновано зняти патруль у дводенний строк. Із грізним гарчанням Звіробій став вимагати, щоб Рада не поспішала з таким рішенням. Спалахнула суперечка, й генерал відчув, що зіткнувся з таким упертим опором, якого не зустрічав ні разу в житті. Й тут, як не треба вчасно (з погляду генерала), до нори Ради вскочив смертельно наморений Горицвіт і оголосив, що патруль здибався з Тлайлі та його загоном саме в тому місці, де це передбачив генерал. Горицвіт доповів, що він таємно пройшов за загоном Тлайлі до самої його колонії. Розташована та колонія далеченько, але досягти й розгромити її можна. Горицвітові здалось, що колонія невелика й можна заскочити ворогів зненацька.

Це повідомлення приголомшило членів Ради. Опору мовби й не було — вся Рада й Оусла знов згуртувалися під незаперечною владою Звіробоя. Дехто з офіцерів пропонував вирушити в похід негайно. Але Звіробій, знов утвердившись серед своїх солдатів і діставши точні дані про місцезнаходження супротивника, вирішив не поспішати. Почувши, що Горицвіт був віч-на-віч зіткнувся з Тлайлі, Чорнобілем та рештою, він сказав, що треба почекати, поки ослабне пильність супротивної сторони. До того ж йому потрібен був час, щоб самому провести розвідку до Вотершипу та організувати експедицію. Він планував здійснити весь перехід за один день, щоб випередити всі можливі чутки про наближення його війська. Аби перевірити, чи й справді вони зможуть пройти всю відстань за один день і зберегти при тому боєздатність, він узяв Горицвіта й ще двох і сам подолав три з половиною милі відстані до пагорба, що височів на схід від Вотершипа. Тут він зразу побачив, як найкраще підкрастися до букового гаю, щоб колоністи ані побачили їх, ані вчули слухом чи нюхом. Як і в Ефрафі, тут переважав західний вітер. Ефрафанцям слід було прибути сюди надвечір, а тоді всім зібратися докупи й відпочити у видолинку на південному схилі пагорба Кеннон-Гіт. Коли ж споночіє і Тлайлі з товаришами сховаються в норах, ефрафанці пройдуть по шпилю і нападуть на колонію. Може, й пощастить захопити їх зненацька! Ніч вони перебули б у затишку здобутої колонії, а наступного дня Звіробій із Вербеною повернулися б до Ефрафи. Решта під проводом Горицвіта відпочила б там день і потім вернулася додому, ведучи відвойованих кролиць і полонених. Уся операція зайняла б не більше трьох днів.

Генерал твердо вирішив не тягти за собою завеликого війська. Йому не потрібні були ті, що неспроможні зберегти боєздатність після денного переходу. В цій виправі швидкість, навальність вирішували все! Слабосилі, відстаючи й приваблюючи елілів, тільки підриватимуть бойовий дух армії.