Дощ забарабанив по даху з новою силою. Каскади ревучої води вимивали в землі промоїни. Темряву за вікном прорізали рідкісні спалахи блискавки.

Фрідріху здавалося, що шерех каменів звучав, як голоси говорячих з Алтеєю мертвих. Вперше за все спільне життя він відчув до лежачих в її руках семи каменів неясну ненависть. Як до коханця, що прийшов, щоб узяти її…

Сидячи на своїй подушці, Алтея знову кинула камені на Милосердя. Вони знову покотилися по дошці, і вона знову, спостерігала за ними, напружено, мовчки, з незрозумілих смиренністю. І вони зупинилися на тих же місцях. Напевно, вона здивувалася б, впади вони інакше.

— Сім, — прошепотіла вона. — Сім разів по сім каменів.

Гулко вдарив грім, ніби висловив досаду духів пекла.

Фрідріх опустив руку на плече дружини. Щось входило в їх будинок, щось вторгалося до них в життя. Фрідріх не бачив нічого, але знав, що воно вже тут. Він відчув смертельну знемогу, неначе тягар прожитих років разом навалилася на нього, відразу ж постаривши. Йому здалося, що він відчув дещицю того, що Алтеї доводилося відчувати кожен раз. І це була зовсім не втома після передбачення…

Він здригнувся при думці про тягар постійного життя в настільки емоційно насиченому просторі. Його світ, робота по золоту, здавалися настільки простими і щасливими, повними невідання про бурхливі водоверті діючих навколо сил.

Найгіршим було те, що він не міг захистити дружину від невидимої загрози. У цій ситуації він був безпорадним.

— Алтея, що це все означає?

Вона не ворухнулася. Довго дивилася на темні камені, що лежать на дошці. І тільки потім видихнула:

— Іде той, хто чує голоси.

Спалахнула блискавка, злобно, сліпуче, залила кімнату мерехтливим світлом. І тут же навалився приголомшуючий морок. Грім садонув так, що затряслася земля. А через мить оглушливим гуркотом відгукнулося відлуння.

Фрідріх не витримав:

— Ти знаєш, хто саме?

Алтея підвела голову, погладила його руку, яка все ще лежала на її плечі, натягнуто посміхнулася, дивлячись у вікно.

— Ти говорив про чай. Від цього дощу мені стало холодно. Я б із задоволенням випила трохи чаю.

Фрідріх перевів погляд з її обличчя на камені. З якоїсь причини вона не збиралася відповідати на його запитання. Принаймні — зараз. Тоді він поставив інше запитання:

— Чому камені падали так дивно, Алтея? Що це може означати?

Блискавка вдарила десь поруч. Удар грому був таким, ніби розколовся не повітря, а величезний камінь. Дощ знову злобно застукав по шибках.

Нарешті, Алтея відвернулася від вікна, за яким бушував Творець, і повернулася до дошки. Дотягнувшись, вона торкнулася вказівним пальцем центрального каменю.

— Творець? — Припустив Фрідріх, перш ніж вона встигла назвати ім'я.

— Лорд Рал.

— Але зірка являє собою Творця, його дар.

— На Благодаті — так. Але не забувай, що це передбачення. Це різні речі. Передбачення всього лише використовує Благодать, і камінь в центрі означає когось, що володіє Його даром.

— Тоді це може бути хто завгодно, — сказав Фрідріх. — Будь-хто, хто володіє даром.

— Ні. Лінії, що йдуть від восьми кутів зірки представляють те, як дар проходить через життя, через завісу між світами і за межами зовнішнього кола, в пеклі. Цей дар не сплутаєш ні з чим: магія обох світів, світу життя і світу смерті, позитивного і негативного. Цей камінь в центрі перетинається з ними обома.

Фрідріх знову подивився на камінь в центрі Милосердя:

— Але чому саме лорд Рал?

— Тому що тільки він за останні три тисячі років володіє обома сторонами дару. До тих пір, поки він не відчув свій дар повністю, жоден камінь ніколи не лягав на це місце. Жоден не зміг. Два роки минуло з тих пір, як він змінив свого батька. І він задає запитання, відповіді на які несуть в собі тільки страждання.

— Але, пам'ятаю, в минулому році ти говорила мені, що Даркен Рал теж використовував обидві сторони дару.

Вдивляючись в давні спогади, Алтея хитнула головою:

— Він використовував магію Збитку, але не за правом народження. Він пропонував Володареві пекла чисті дитячі душі в обмін на його допомогу. Даркену Ралу доводилося заробляти можливість використання цих сил, причому вельми і вельми обмежено. А ця людина, цей молодий лорд Рал народився, володіючи обома сторонами дару. Як ті чарівники, що жили в давнину.

Фрідріх не міг зрозуміти, що за небезпеку він відчув. Він пам'ятав той день, коли новий лорд Рал прийшов до влади, досить виразно. Фрідріх тоді перебував у Палаці, коли відбулася велика подія. Він продавав свої позолочені різьблені вироби, коли побачив нового лорда Рала, Річарда.

Такі моменти запам'ятовуються на все життя. Це був третій Рал в житті Фрідріха. Фрідріх ясно пам'ятав, як новий лорд Рал, високий, сильний, з поглядом хижака, широким кроком рухався по Палацу. Здавалося, він одночасно і належав цьому світові, і не належав. В руках він тримав легендарний меч, який не бачили в Д'харі з часу, коли Фрідріх був ще хлопчиком.

Новий лорд Рал йшов по коридорах Народного Палацу разом зі старим чоловіком(люди говорили, чарівником) і високою жінкою. Жінка з розкішним довгим волоссям, одягнена в біле атласне плаття, привнесла пишність і життя у Палац, який в порівнянні з нею здавався бляклим.

Річард Рал і жінка, схоже, були захоплені один одним. Фрідріх зрозумів це по особливому погляду, яким вони дивилися один на одного. Відданість і вірність у сірих очах чоловіка і зелених очах тієї жінки були так глибокі, що помилитися було неможливо…

— А що щодо інших каменів? — Запитав він.

Алтея жестом вказала на зовнішній круг Милосердя, куди насмілювалися потрапляти тільки промені від Дару Творця, на два камені, що лежать в світі мертвих.

— Це ті, хто чує голоси, — сказала вона.

Фрідріх кивнув головою, переконавшись, що його підозри виявилися обгрунтованими. У всьому, що було пов'язане з магією, йому не часто вдавалося вгадати правду, за винятком тих випадків, коли вона була очевидною.

— А інші?

Голос алтеї був схожий на дощ:

— Це захисники.

— Вони захищають лорда Рала?

— Вони захищають всіх нас.

І Фрідріх побачив, як сльози покотилися по її обвітрених щоках.

— Благаю, — прошепотіла вона, — щоб у них вистачило сил, інакше Володар забере всіх нас.

— Ти хочеш сказати, що тільки ці четверо зможуть захистити нас?

— Є ще й інші, але ці четверо мають вирішальне значення. Без них все буде втрачено.

Фрідріх облизав губи, відчуваючи страх за долю цих чотирьох вартових, що йдуть проти Володаря мертвих.

— Алтея, а ти не знаєш, хто вони?

Вона повернулася й обвила його руками, притулившись обличчям до його грудей. Цей дитячий рух все життя зворушував серце Фрідріха, і воно тануло від любові до неї. М'яко і ніжно обійняв її, ніби захищаючи і заспокоюючи. Хоча насправді він нічого не міг зробити, щоб захистити дружину від подій, які насувалися.

— Ти не віднесеш мене в крісло, Фрідріх?

Він кивнув, піднімаючи її на руки. Її сухі, непотрібні ноги, злегка погойдувалися.

Жінка, що володіла силою, здатною викликати спеку чи дощ посеред зими, потребувала його немудрої допомоги — віднести її на крісло.

Вона любила його, Фрідріха, просту людину, що не володіє даром.

Чоловіка, який любив її.

— Ти не відповіла на моє запитання, Алтея!

Її руки ще міцніше стиснули його шию.

— Один з чотирьох каменів-захисників, — прошепотіла вона, — це я.

Фрідріх повернувся і, широко розкривши очі, подивився на дошку, де все ще лежали камені. І рот його широко розкрився: він побачив, як один з чотирьох розкришився в порошок.

Алтеї і дивитися було не потрібно.

— У числі чотирьох була моя сестра, — сказала вона. Фрідріх заколисував її на руках, а вона плакала від горя.

— А тепер нас залишилося троє.

Дженнсен вибралася з людського потоку, прямуючого по південній дорозі. Притиснувшись до Себастяна, вона ховалася за його широкою спиною від вітру. Часто їй хотілося просто згорнутися калачиком на замерзлому узбіччі і заснути. Живіт зводило від голоду. Коли Расті починала хвилюватися, Дженнсен, опановуючи ситуацією, перехоплювала поводи ближче до вудил. Бетті трималася поближче до стегна Дженнсен, шукаючи підтримки. Коза стерла копита, і іноді рухомий повзучий натовп починала її злити. Тоді Дженнсен погладжувала товстий бочок кози, і Бетті негайно приймалася помахувати хвостиком. Вона дивилася знизу вгору на Дженнсен, висувала язика, щоб швидко лизнути в морду Расті, а потім присідала, намагаючись прилягти на ногах Дженнсен.