_{Переклад з російської}

Обмацуючи кишені мерця, Дженнсен Даггет наткнулася на те, чого ніяк не очікувала знайти тут. Широко розкривши очі, вона спантеличено дивилася на чіткі друковані літери, і холодний вітер ворушив її волосся. Паперовий листок склали двічі, перетворивши в маленький акуратний квадратик. Дженнсен примружилася, немов сподівалася, що, поки вона не бачить папір, слова зникнуть, подібно привиду. Але вони залишалися на місці, розбірливі та реальні.

Хоча Дженнсен і знала, що думка ця дурна, їй здалося, що мертвий солдат спостерігає за її діями. Не проявляючи зовні своїх емоцій, вона крадькома глянула в його очі. Вони були тьмяними і нерухомими. Кажуть, небіжчики виглядають, як сплячі. Цей не був схожий на сплячого. Його бліді губи були міцно стиснуті, обличчя — як воскове. На могутній шиї багровіла пляма.

Звичайно, він не спостерігав за нею. Він взагалі ні за ким тепер не спостерігав. Але оскільки голова його була повернута в бік Дженнсен, було схоже, що він на неї дивиться.

Вгорі, на кам'янистому стрімчаку за спиною, голі гілки тукали одна про одної. Немов брязкали кістки… Здавалося, і аркуш паперу в тремтячих руках Дженнсен теж гуркотить на вітрі. Серце її, яке билось і так прискорено, забилося ще швидше.

Дженнсен похвалила себе за сміливість і спробувала заспокоїтися. Попросту вона дозволила своїй уяві зайти надто далеко… Але ж раніше їй ніколи не доводилося бачити мерця, людину, яка настільки неправдоподібно нерухома. Людину, яка не дихає. Це просто жахливо! Дженнсен судорожно ковтнула, намагаючись стримати власне хрипке дихання.

Їй не подобався цей мертвий погляд, тому вона встала, підняла поділ довгих спідниць і обійшла навколо тіла. Потім ретельно склала листочок паперу за вже наявними згинами і поклала собі в кишеню. Їй ще доведеться потурбуватися про це. Дженнсен знала, як мати відреагує на ці два слова на аркуші.

Маючи намір завершити пошуки, вона знову присіла біля мерця навпочіпки. Тепер, коли його обличчя було повернене в інший бік, здавалося, ніби він озирається назад, на стежку, з якої зірвався. І дивується з того, що опинився на дні скелястій прірви зі зламаною шиєю.

На плащі мерця не було кишень. Зате до його ременя були приторочені два підсумки. В одному знаходилося машинне масло, точильний камінь і ремінь для правки бритв. Інший підсумок був наповнений в'яленим м'ясом. І нічого, що могло б підказати ім'я загиблого.

Знай він місцевість так само добре, як Дженнсен, він би скористався довгим шляхом вздовж підніжжя скелі, а не стежкою, що проходить по вершині, де плями чорного льоду робили дорогу в цей час року зрадницьки небезпечною. Навіть якщо б він бажав спуститися зі стежки в прірву, було б розумніше пройти по лісі, незважаючи на густі кущі і бурелом.

Але що сталося, те сталося!.. От би знайти річ, яка могла б підказати його ім'я. Тоді, можливо, вдасться відшукати його родичів або знайомих. А вони б захотіли дізнатися, як він загинув…

Дженнсен з усіх сил намагалася триматися за цю нікчемну ідею, тому що це надавало їй відчуття безпеки. Але проти своєї волі знову стала роздумувати, що ж робив тут загиблий. Зрозуміло, ретельно складений аркуш паперу говорив про все занадто очевидно. Однак могла ж бути й інша причина!

Якби Дженнсен могла визначити цю причину!..

Треба перевірити його кишені. А для цього доведеться трохи відсунути його руку.

— Милостиві духи, вибачте мені, — прошепотіла вона і взялася за мертву плоть.

Негнучка рука мерця зрушилася з великими труднощами. Дженнсен з огидою скривилась. Він був холодним, як земля, на якій лежав, як рідкісні дощові краплі, що падали зі свинцевого неба. У цю пору року перед таким різким західним вітром майже завжди йшов сніг. Змінюючі один одного мжичка і туман напевно зробили заледенілу стежку ще більш слизькою. Доказом тому був мертвий чоловік.

Дженнсен розуміла, що якщо залишиться тут довше, то напевно потрапить під зимовий дощ, який наближався. Вона добре знала, що люди в таку негоду ризикують своїм життям. На щастя, будинок її знаходився не надто далеко. І якщо вона затримається, стурбована мати швидше за все прийде за донькою. Однак Дженнсен не хотілося, щоб мати теж промокла під дощем.

Вона чекає на рибу, яку Дженнсен вже зняла з вудок, залишених в ополонці на озері. Сьогодні набралася ціла зв'язка риби. Зараз риба лежала з іншого боку від мерця…

Його не було тут раніше, інакше Дженнсен напевно побачила би тіло по дорозі до озера. Глибоко зітхнувши, щоб зміцнити свою рішучість, вона змусила себе знову взятися за пошуки. Вона уявила, як у далекому краю невідома жінка чекає цього красивого велетня, турбуючись — чи в безпеці чи він, чи йому тепло і сухо, чи…

Жінка вже дарма турбується.

Дженнсен не хотілося б, щоб хтось сказав матері, що її дочка впала з кручі і розбилася… Ні, мати зрозуміє, якщо дочка затримається трошки, щоб з'ясувати, хто цей загиблий. Дженнсен знову задумалася. Так, мати зможе зрозуміти, але навряд чи захоче, щоб Дженнсен знаходилася поруч з одним з цих солдатів. Правда, він мертвий і не міг зараз нікому заподіяти зла — ні їй, ні матері…

Ще більше мати буде стурбована, коли Дженнсен покаже їй, що написано на листку паперу.

Дженнсен знала, що саме надія знайти пояснення і спонукала її на пошуки. Вона відчайдушно хотіла, щоб знайшлося якесь пояснення. І нагальна потреба в цьому утримувала її поруч з мертвим тілом, хоча найбільше їй хотілося зараз втекти додому.

Якщо вона не відшукає нічого, що прояснить присутність солдата тут, то буде найкраще заховати тіло з надією, що ніхто ніколи його не знайде. Навіть нехай хлине дощ, їй слід би заховати його якнайшвидше. Тоді ніхто ніколи не дізнається про солдата.

Вона змусила себе засунути руку в кишеню його штанів до самого дна. Стегно мерця було, як дерево. Пальці Дженнсен квапливо захопили жменю дрібних предметів. Судорожно зітхнувши від страху, вона витягла стиснутий кулак, низько схилилася в густіючій темряві і розкрила долоню, щоб подивитися. Зверху був кремінь, кістяні гудзики, маленький моток мотузки і складений носовичок. Дженнсен пальцем зрушила мотузку і кремінь. Під ними виявилася жменя монет — срібних і золотих. Дженнсен тихо присвиснула, побачивши таке багатство. Вона ніколи не думала, що солдати можуть бути настільки багаті, але у цієї людини було п'ять золотих марок і велике число срібних монет. За будь-якими стандартами це був справжній капітал. І срібні пенні (не мідь, а справжнє срібло!) Здавалися незначними поряд із золотими монетами, хоча, мабуть, і вони одні становили суму більшу, ніж та, що Дженнсен витратила за всі свої двадцять років життя.

Їй спало на думку, що вона вперше в житті тримає в руках золоті — і навіть срібні — марки.

А ще промайнула думка, що її дії дуже змахують на мародерство.

І не було в кишенях ніякої дрібнички, так чи інакше пов'язаної з його невідомою жінкою. І нічого не пояснювало, ким був загиблий солдат.

Дженнсен знову скривилася, коли їй довелося виконати чергову неприємний обов'язок — покласти речі назад, в кишеню. Кілька срібних монет вислизнуло у неї з руки. Вона підняла їх з вологої, мерзлої землі і примусила себе повернути на місце.

Пролити світло на особу загиблого міг його заплічний мішок. Але на ньому розляглося тіло, і Дженнсен не була впевнена, що хоче заглянути туди, тим більше що там можуть виявитися одні лише припаси. Все найцінніше він швидше за все носив у кишенях. Як листок паперу…

Вона вирішила, що залишилося оглянути зброю та амуніцію. На солдатові були міцні шкіряні обладунки, прикриті темним плащем і мундиром. На стегні висів зловісно гострий меч в пошарпаних піхвах з чорної шкіри. Посередині меч був зламаний — безсумнівно, в результаті падіння з стежки.