Уже знайомий звук знову змусив Фрідріха обернутися і застигнути, прислухаючись і придивляючись. Небо, як і озеро, було бузкового кольору. Над стежкою висіли три величезних гілки, тихо і безмовно, ніби чекали моменту, коли стане досить темно і можна буде схопити мандрівника.

Зазвичай, ліси і справді повні різних тварюк, що ховаються вдень і виходять на полювання по ночах. Сови, миші, опосуми, єноти з настанням темряви починають активну діяльність. Подорожній зачекав, чи не повториться звук, але ніщо не порушувало тиші сутінків.

Фрідріх повернувся і прискорив крок. Можливо, якась тварина в пошуках корму рилась в лісовому килимі з гілок і листя. Подорожній додав крок, його подих почастішав. Він облизував пересохлі губи, але легше від цього не ставало. Тим не менш, незважаючи на спрагу, подорожній не збирався зупинятися, щоб попити води.

Він подумав, що вигадав казна-що. Просто шлях лежав по незвичайній країні, через дивний ліс. І до того ж починало сутеніти. Раніше він не був настільки вразливим і не шарахався від дивних шерехів в лісі, яких так боїться більшість людей. Довгий час вони з Алтеєю жили на болоті, і йому були добре відомі як по-справжньому небезпечні тварюки, так і досить безневинні створіння, зайняті виключно власним життям. Швидше за все тварина, що видає цей звук, належала до останніх…

Однак він знову зупинився і глянув через плече. Його не полишало моторошне почуття, що слідом хтось іде. І волосся на його потилиці стало дибки.

Подорожній пильно вдивився в напівтемряву, але знову нічого не побачив. Тут було два пояснення: або щось за його спиною веде себе дуже тихо, або у Фрідріха занадто багата уява.

Як би там не було, серце часто стукало в грудях. Він додав кроку. А раптом, якщо піти швидше, прямо сьогодні і доберешся до мети своєї подорожі! Добре б! Тоді не треба буде ночувати одному в цьому лісі…

Він знову глянув через плече.

З темряви на нього дивилися очі.

Це настільки налякало Фрідріха, що він рвонувся вперед. І тут же розтягнувся на землі. Поповз, намагаючись повернутися обличчям до стежки, став на карачки…

Таємничі очі як і раніше стежили за ним. Ні, він їх не придумав. Пара жовтих палаючих очей дивилася з темряви похмурого лісу.

А потім Фрідріх почув низьке виття, і чудовисько вискочило на луг між лісом і озером. Це був величезний, в два рази більше звичайного, вовк, з широченними грудьми і бичачою шиєю. Він зробив кілька обережних кроків, притиснувши голову низько до землі і все так само не спускаючи з подорожнього палаючих очей.

Чудовисько явно підкрадається до своєї здобичі.

З криком Фрідріх скочив на ноги і помчав до озера. Якби у нього були крила, він би полетів. Що значить вік, коли людиною оволодіває такий жах!.. Швидкий погляд через плече, і… Чудовисько неслося за ним, стрімко скорочуючи відстань.

А за ним — о жах! — В темряві лісу світилася ще одна пара палаючих очей.

Вовки вийшли на нічне полювання.

А Фрідріх став їх здобиччю.

Перший звір з такою силою обрушився йому на спину, що подорожній, мимоволі видихнувши, впав на землю і зі стогоном проїхав по прибережному болоті. Ричачи і брязкаючи зубами, чудовисько знову кинулося вперед.

І Фрідріх вже бачив себе розірваним на частини.

Захоплений шаленим бажанням втекти, Фрідріх закричав від жаху. Прямо над його плечем чудовисько з риком рвало на шматки його заплічний мішок. І тепер мішок виявився єдиною перешкодою між Фрідріхом і величезною смердючою пащею. Вовк придавив подорожнього до землі своєю величезною вагою, і той не міг не те що втекти, але навіть рушити ногою.

Однак руки його були вільні. З відчайдушним зусиллям Фрідріх підсунув під себе праву, намагаючись дістати ніж. Як тільки пальці намацали руків'я, він висмикнув ножа з піхов і встромив чудовиську в плече. Удар прийшовся в кістку, залишивши на плечі лише подряпину. Фрідріх вдарив знову, але цього разу і зовсім промахнувся. Однак ніж немов додав йому сил, і Фрідріх почав завдавати ударів і вивертатися від зубів. І весь час шукав можливості втекти.

Нарешті, це майже вдалося: вовк отримав хорошу подряпину і злегка сторопів. Але тут у бійку вступила ціла зграя.

Фрідріх завив, завдаючи ударів ножем направо і наліво і намагаючись вільною рукою захистити обличчя. Йому навіть вдалося піднятися на ноги, але тільки для того, щоб його звалило на землю інше страховисько.

Фрідріх побачив, як з бічної кишені мішка, який він сам колись пришив, вивалилася книга — гострі зуби розпороли тканину. Звірі тут же кинулися до неї. Тварюка, що розірвала кишеню, схопила книгу в зуби, як собака зайця, і заходилася мотати головою. Ніби намагалася переламати здобичі хребет…

На Фрідріха, голосно ричачи і оголивши білі ікла, кинулася інша тварюка, але тут голова її відлетіла від тулуба, і гаряча кров бризнула в обличчя Фрідріху. Трапилося щось настільки несподіване, що подорожній сторопів.

— У воду! — Крикнув хтось. — Стрибайте у воду!

У Фрідріха не було наміру стрибати у воду. Йому зовсім не хотілося мати справу з цими лютими тваринами у воді. Загнати людину в воду і там з ним розправитися було улюбленим трюком болотних чудовиськ. І саме останнє, що могло прийти йому в голову, — це лізти в воду…

Здавалося, світ зійшов з розуму. Сталь мелькала у Фрідріха перед лицем, над головою, праворуч і ліворуч, зі свистом розтинаючи повітря, розрубуючи чудовиськ на частини перш, ніж вони встигали підібратися до нього. Димлячі, слизькі нутрощі вивалювалися на землю, шльопаючи його по ногах.

Високий чоловік крутився навколо Фрідріха. Його меч рубав і колов з зачаровуючою грацією.

А з лісу виходили все нові і нові звірі. З лякаючою швидкістю і страхітливою рішучістю вони кидалися на людину, що підносилася над Фрідріхом. В їх стрибках відчувалася якась дика приреченість. Потім поруч з'явився ще один чоловік з мечем в руках. Фрідріху здалося, що був ще й третій, але в лютій метушні було важко розібрати, скільки чоловік прийшло йому на допомогу. Хрипкий рев, пронизливе виття, моторошний вереск — оглушали. І коли один із звірів таки обрушився на нього, Фрідріх завдав йому удару ножем і тільки після цього помітив, що чудовисько вже обезголовлено.

Коли в бійку вступив другий незнайомець, перший відступив убік, схопив Фрідріха за комір і, крякнувши, жбурнув в озеро. Все сталося так швидко, що колишній позолотник ледве встиг набрати в легені повітря.

Він швидко занурювався у воду, не в силах відрізнити в темній глибині верх від низу.

Однак незабаром він сплив, ловлячи відкритим ротом повітря, і, безладно борсаючись, став рухатися до берега. Торкнувся ногами мулистого дна, підняв голову над поверхнею води. На його превеликий подив, жодне з чудовиськ не кинулося до нього.

Кілька вовків нишпорили по березі, іноді зупиняючись, але явно не висловлюючи бажання заходити в воду, незважаючи на голод, який змусив їх напасти на людину. Зміркувавши, що жертва виходити з води не збирається, вони повернулися на місце сутички, де їх зустріла величезний людина з мечем.

Звірі кидалися на нього відразу з трьох боків, жорстока сутичка бушувала зі страшною силою, і незнайомець одного за іншим відправляв атакуючих на той світ — обезголовленими, заколотими, розрізаними на шматки.

Сутичка закінчилася раптово. Темна постать повернулася, відрубала голову чудовиську, коли воно летіло в стрибку на другого незнайомця, і несподівано стало тихо. Було чути лише важке дихання трьох людей, що стояли на стежці.

Переступивши через купу нерухомих тіл, вони стомлено опустилися на берег.

— З вами нічого не трапилося? — Запитав один з них, той, хто врятував життя Фрідріха.

В голосі його все ще звучав відгомін жахливої різанини, а на закривавленому мечі грали відблиски місячного світла.

Тремтячий і приголомшений Фрідріх, відчувши раптову слабкість, зробив кілька кроків до берега і встав по пояс у воді навпроти своїх рятівників. Вода струмками стікала з нього.