Дівчина поїхала вперед, щоб мати змогла бачити незнайомку і дитину. Вона гнала Расті по глибокому снігу, переживаючи, що дитина не спить, а перебуває без свідомості. Лихоманка є лихоманка…

Над дорогою знову закрутилася поземка, наближалися сутінки, а мандрівники все скакали і скакали. Переживання за дитину і бажання допомогти робили дорогу нескінченною. За кожним пагорбом, за кожним поворотом знову і знову з'являвся ліс. Дженнсен почала боятися, що якщо коні продовжать шалену гонку по глибокому снігу, то неодмінно впадуть. Раніше чи пізніше доведеться уповільнити рух, щоб дати їм відпочити.

Наближалася розвилка. Ззаду почувся свист Себастяна. Дженнсен обернулася.

— Туди, — закричала жінка, показуючи направо, куди йшов вузький ланцюжок слідів.

Дженнсен повернула Расті направо. Дорога пішла вгору по схилу. Тут, на схилі гори, стояли величезні дерева, їх нижні гілки росли високо над головами подорожніх, закриваючи свинцеве небо. Попереду лежала снігова цілина, і лише вузький пунктир слідів вказував подорожнім дорогу через ліс, під скелястими виступами кам'яних стін і по полегчуючих шлях кам'яних уступах.

Дженнсен переконалася, що хлопчик спить. Навколо не відчувалося людської присутності. Після палацу, болота Алтеї і Азерітських рівнин дівчині було дуже спокійно в цьому лісі. Себастяну ж, навпаки, ліси не подобалися. І сніг він теж не любив. Дженнсен же завжди зачаровували мир і спокій, священна тиша засніженої хащі.

Попереду показався димок. Схоже, наближався кінець шляху.

Обернувшись на матір, Дженнсен переконалася в правильності висновку. Коли подорожани досягли гребеня гори, вони побачили кілька дерев'яних будівель, що розташувалися уздовж порослого лісом схилу.

На розчищеній ділянці, обгородженій тином, стояв сарай. Поруч, у загоні, тупцював кінь. Раптом він підняла голову і вітально заіржав. Расті і Піт пхикнули у відповідь. Дженнсен свиснула в два пальці, і Расті кинулася через замети до невеликої хатини, найближчої до вершини і єдиної, з труби якої йшов димок.

Не встигли вони під'їхати ближче, як двері відчинилися. З будиночка назустріч подорожнім вийшов чоловік середніх років в накинутому на плечі лляному плащі. Його обличчя, закрите від холоду капюшоном, Дженнсен розгледіти не вдалося.

Чоловік узяв Расті за вуздечку.

— Ми привезли хворого хлопчика, — сказала Дженнсен. — Ви випадково не цілитель?

— Заносьте його в хату, — кивнув чоловік.

Мати дитини вже зісковзнула з коня і стояла біля Дженнсен, готова прийняти дитину на руки.

— Спасибі Творцеві, ви вдома…

Цілитель, заспокійливо поклавши руку жінці на плече, проводив до дверей.

— Можете поставити коней разом з моєю, а потім заходьте в будинок, — сказав він Себастяну.

Той подякував і повів коней у загін. Дженнсен пішла до хатинки.

У світлі згасаючого дня вона так і не розгледіла обличчя незнайомця.

Хоч і було безглуздо сподіватися, вона знала, що це Рауг'Мосс, і він міг би відповісти на кілька її запитань.

Осередок для вогню займав в хатині майже всю стіну з правого боку. На дверях, що ведуть у сусідні кімнати, висіли грубі полотняні фіранки. На полиці стояла лампа. Дивлячись на неї, доводилося вибирати пояснення: чи то поличка нерівна, чи то лампа перебрала зайвого. В осередку потріскували дубові дрова. Приємно пахло димком, кімнату висвітлювали відблиски веселого полум'я. Над вогнем, ледь зміщений убік, висів чорний від сажі чайник. Опинившись в теплій кімнаті після стількох днів, проведених під відкритим небом, Дженнсен відразу відчула, що їй жарко.

Цілитель поклав хлопчика на один з солом'яних матраців, що лежали уздовж стіни навпроти вогнища. Мати присіла неподалік, спостерігаючи, як він розгортає ковдру. Тим часом Дженнсен ретельно вивчала в вікно селище — хотіла пересвідчитися у відсутності несподіванок. З труб не йшов дим, слідів на рівному снігу теж не було. Проте судити про відсутність людей по цією ознакою було важко.

Дженнсен пройшлася по кімнаті, обійшла грубо збитий стіл, що стояв посередині, простягнула руки до вогнища. Звідси було видно дві маленькі кімнати. У них лежали матраци, на цвяхах висіло дещо з одягу, людей не було. Поруч із дверями стояли соснові шафи.

Мати хворого хлопчика прийнялася наспівувати йому щось тихе і спокійне. Цілитель швидко пройшов до шафи і дістав звідти кілька глиняних фляг.

— Будь ласка, принесіть вогню для лампи, — попросив він, розставляючи фляги на столі.

Дженнсен відщипнула лучинку від поліна, потримала у вогні вогнища, поки та не загорілася. Дівчина запалила лампу і поставила на місце лампове скло. Цілитель насипав у білу чашку порошок з глиняних фляг — по щіпці з кожної.

— Як хлопчик? — Пошепки запитала Дженнсен.

— Поганий, — відповів він. Дженнсен поправила гніт:

— Можу я чимось допомогти? — Цілитель закупорював чергову флягу.

— Якщо не важко, принесіть мені ступку і товкач. Вони лежать в буфеті, по центру.

Дженнсен дістала масивну кам'яну ступку і товкач, поставила на стіл перед лампою. Цілитель додав у чашку порошок гірчичного кольору. Він був так захоплений своєю роботою, що забув скинути плащ. Але тепер капюшон був знятий, і Дженнсен змогла гарненько розглянути його.

Лице цілителя, на відміну від чарівника Рала, не притягувало погляд. Не було нічого дивного ні в його круглих очах, ні в прямих бровах, ні в приємній лінії рота, яка чомусь здалася Дженнсен знайомою. Цілитель показав на пляшку з рифленого зеленого скла.

— Ви не могли б розтерти трохи вмісту у порошок?

Він пішов кудись у куток і дістав з полиці коричневу глиняну каструлю. Дженнсен розкрутила дріт, що тримав кришку, і зі скреготом відкоркувала пляшку. Всередині знаходилися дрібні кружечки. Втім, ні, не зовсім кружечки… щось темне і плоске, дивне, ніби висушене. При світлі лампи їх вдалося розгледіти краще, і… вражена Дженнсен злегка потрясла пляшку: здавалося, її наповнили маленькими Благодатями.

Як і на магічному символі, на них були два кола, вписане і описане, і квадрат. Однак дивовижна схожість була неповною: центр кружечка нагадував зірку, яка відрізнялася від тих, що зазвичай малювали на Благодаті.

— Що це? — Запитала Дженнсен.

Цілитель зняв плащ і засукав рукави простої сорочки.

— Висушені серцевинки гірської троянди. Її ще звуть трояндою лихоманки. Правда, симпатичні крихітки? Упевнений, вам доводилося їх бачити — самих різних кольорів, залежно від місцевості, в якій ростуть. Однак найпоширеніші — червоні, кольору рум'янцю. Невже ваш чоловік ніколи не приносив вам букетик гірських троянд?

Дженнсен відчула, як спалахнуло обличчя.

— Він мені не чоловік, ми просто подорожуємо разом. Друзі, не більше того.

— Так, — просто сказав знахар, не виявивши ні цікавості, ні здивування. — Дивіться: ось тут, тут і тут повинні бути пелюстки.

Якщо у троянди видалити пелюстки і тичинки, а серединку висушити, то в кінці кінців вона стане якраз такою.

Дженнсен посміхнулася:

— Схоже на маленьку Благодать.

Посміхнувшись у відповідь, цілитель кивнув:

— І, як і Благодать, вона може зцілити, але може і принести смерть.

— Як таке можливо?

— Якщо додати хлопчикові в питво одну перемелену серцевинку, то він зможе впоратися з хворобою. А від декількох можна захворіти лихоманкою.

— Невже? — Дженнсен нахилилася над столом.

Цілитель підняв догори палець:

— Якщо взяти дві дюжини або, для більшої впевненості, три, то це будуть вже не ліки. Результат вживання буде смертельним. Саме з цієї причини ця квітка називається трояндою лихоманки, — він хитро посміхнувся. — Підходяще ім'я для квітки, пов'язаної з любов'ю.

Дівчина роздумувала над його словами.

— А що буде, якщо з'їсти більше однієї, але менше двох дюжин? Чи можливий смертельний результат?

— Якщо розмелете і додасте в чай десять чи дванадцять штук, то звалитесь в лихоманці.