— Кара, все буде добре! Ми повернемося, обіцяю. А чарівники завжди тримають слово.

— Але чому вона? — Сердито прошипіла Кара. Бердіна перекинула через плече волосся і обдарувала Кару самовдоволеною усмішкою.

— Тому що я подобаюся Магістрові Ралу більше за інших!

— Кара, — сказав Річард, метнувши сердитий погляд на Бердіну, — я залишаю тебе тут, бо розраховую на твою допомогу, якщо щось трапиться.

Кара трохи помовчала, обмірковуючи його слова, і посміхнулася:

— Гаразд. Тільки надалі постарайтеся обходитися без таких фокусів!

— Як скажеш, — підморгнув Річард і подивився в напівтемряву коридору. Пішли, Бердіна. Швиденько глянемо, що тут ще є, і поспішимо забратися з цього місця.

Незліченні ходи розбігалися в усіх напрямках. Річард намагався дотримуватися того коридору, який вважав головним, щоб потім відшукати дорогу назад. Він заглядав у всі кімнати, що траплялися їм на шляху, в надії виявити книги або ще що-небудь цінне. Але майже скрізь було порожньо.

У деяких кімнатах стояли столи зі стільцями, шафи та інша прості меблі, але нічого особливо цікавого не було.

Коли Річард сунувся в чергову кімнату, Берліна заглянула йому через плече.

— Ви знаєте, куди ми йдемо?

— Не зовсім. — Він подивився в бічний коридор. Лабіринт, а не замок! — Але, думаю, нам пора відшукати сходи. Почати знизу і рухатися вгору.

Бердіна ткнула кудись через плече.

— Я бачила сходи в одному з коридорів, тут неподалік.

Вона виявилася права. Річард сходи не помітив, тому що це була просто дірка в стіні з закрученими спіраллю кам'яними сходами, що вели вниз, у пітьму, а він шукав сходову клітку. Річард дорікнув собі, що не здогадався взяти з собою лампу або свічку. В кишені у нього були кремінь і кресало, і він розраховував знайти де-небудь солому або ганчір'я, щоб запалити одну зі свічок в канделябрах, але поки йому не попалося нічого підходящого.

Спускаючись по темних сходах, Річард почув ідучий знизу гул.

Кам'яні стіни почали поступово світитися синьо-зеленим світлом, ніби хтось повільно розкручував гніт лампи. На той час, коли Річард дійшов до останньої сходинки, він уже міг в цьому похмурому освітленні добре розрізняти навколишнє.

Опинившись внизу, вони з Бердіною зверрнули за кут, і Річард побачив джерело світла. У металевій чаші спочивала куля розміром з його долоню, зроблена, здавалося, зі скла. Вона ж і світилася.

Бердіна подивилася на Річарда. В такому освітленні її обличчя здавалося чужим.

— Чому куля світиться?

— Ну, оскільки вогню я не бачу, смію припустити, що це якесь чаклунство.

Річард обережно потягся до кулі. Та стала яскравішою. Річард торкнувся кулі пальцем, і похмурий синьо-зелений колір змінився жовтим.

Підбадьорений результатом першого досвіду, Річард обережно вийняв кулю з чаші.

Вона була важчою, ніж здавалася на вигляд, і виглядала досить міцною. В руках у Річарда куля засяяла теплим світлом, і тепер Шукач розгледів в приміщенні інші чаші з такими ж сферами. Найближча до них мерехтіла синьо-зеленим світлом.

Він підійшов до неї. Сфера стала жовтою, а коли Річард зробив пару кроків назад, знову потьмяніла.

Посередині залу проходив широкий коридор. По обидві сторони його бігла стрічка з рожевого каменю і виднілося безліч дверей.

За великими подвійними дверима Річард виявив бібліотеку. У ній була дерев'яна навощена підлога, стіни обшиті панелями, а стеля побілена. Кімната виглядала дуже затишною і немов би запрошувала увійти.

Засклені вікна на дальній стіні виходили на Ейдіндріл.

Річард пройшов до наступного залу і виявив, що там теж бібліотека. Судячи з усього, цей коридор йшов паралельно фасаду замку і був відведений під читальні зали — Річард нарахував їх не менше двох дюжин.

Він і уявити собі не міг такої кількості книг. Навіть сховище Палацу пророків здавалося убогим в порівнянні з тим, що він побачив тут. Та тут потрібні роки, щоб прочитати хоча б назви! Його охопила розгубленість. З чого ж починати?

— Мабуть, ви це шукали? — Запитала Бердіна.

— Ні, не це, — нахмурився Річард. — Не знаю чому, але не це. Тут все дуже буденно.

Вони пішли далі по коридорах, спускаючись вниз, коли їм траплялися сходи. Бердіна крокувала поруч з Річардом, ні на мить не втрачаючи пильності. Ейдж бовтався у неї на зап'ясті. Біля підніжжя чергових сходів виявився обрамлений золотом дверний отвір, за яким виднілася кімната. Вона не була викладена з каменю, як інші, а вирубана в чорній скелі. Можливо, колись це був підвал, який потім розширили. Товсті колони теж, судячи з усього, були вирубані в моноліті, а низька стеля був нерівною і грубою.

У золотому отворі Річарду попався четвертий за час їхньої подорожі по замку щит, але він відрізнявся від перших трьох. Коли Річард сунув туди руку, повітря засвітився червоним, і він відчув не поколювання, а жар. Дуже неприємний щит. Річард злякався, що спалить волосся на руці, але все обійшлося.

— Цей — інший, — повернувся Річард до Бердіни. — Якщо не зможеш терпіти, відразу скажи, і я зупинюся. — Він обняв Морд-Сіт, щоб краще захистити її від жару. — І не бійся. Я зупинюся відразу, як тільки ти скажеш.

Бердіна кивнула, і вони пірнули в отвір. Коли червоне світло торкнулося шкіри на її руці, вона скривилася.

— Все в порядку. Ідіть далі. — На іншій стороні щита Річард відпустив Бердіну і за допомогою кулі, яку прихопив із собою, освітив приміщення. Уздовж стін він побачив вирубані по всій кімнаті маленькі ніші. Їх було штук шістдесят — сімдесят, і в кожній можна було розрізнити обриси якихось предметів різних розмірів і форм.

Річард відчув, що у нього волосся стає дибки. Він не знав, що це за предмети, але інстинкт підказував йому, що в них таїться величезна небезпека.

— Встань ближче до мене, — звелів він Бердіні. — Нам потрібно триматися подалі від стін. — Він вказав підборіддям. — Он туди. У той прохід.

— Звідки ви знаєте?

— Подивися на підлогу. — У грубому камені була протоптана доріжка, що проходить по центру кімнати. — Постарайся з неї не сходити.

У блакитних очах Бердіни промайнула тривога.

— Тільки обережніше! Якщо з вами щось трапиться, мені ні за що не вибратися звідси! Я навіть не зможу покликати на допомогу.

Річард посміхнувся, і вони рушили вперед в мертвій тиші печери.

— Що ж, така ціна за право бути моєю фавориткою.

Спроба Річарда пожартувати не зменшила її тривоги.

— Магістр Рал, ви дійсно вважаєте, що я повірю, ніби я — ваша фаворитка?

Річард перевірив, чи не зійшли вони з доріжки. — Бердіна, я так сказав, тому що ти сама постійно про це говориш.

Деякий час вона йшла мовчки, а потім раптом сказала:

— Магістр Рал, можна я поставлю одне питання? Серйозне питання. Особисте питання.

— Звичайно.

Перекинувши волосся через плече, Бердіна намотала пасмо на палець.

— Магістр Рал, коли ви оженитесь на вашій королеві, у вас адже як і раніше будуть інші жінки, так?

Річард насупився:

— У мене і зараз немає інших жінок. Я люблю Келен. І вірний їй.

— Але ви ж Магістр Рал! У вас може бути стільки жінок, скільки ви захочете! Так завжди потупав Магістр Рал. Вам варто лише клацнути пальцями.

В одному Річард готовий був заприсягтися: вона явно не намагалася зробити йому пропозицію.

— Ти згадала про те, як я поклав руку тобі на груди? — . Не дивлячись на нього, вона кивнула. — Берліна, я це зробив, щоб допомогти тобі, а не тому, що… Ну, ні з якої іншої причини. Я сподіваюся, що ти це розумієш.

Вона швидко торкнулася його руки.

— Я розумію. Я інше маю на увазі. Ви ніколи не доторкалися до мене інакше. Я хочу сказати, ви жодного разу не вимагали від мене близькості. — Вона пожувала губу. — І від того, як ви поклали руку мені на груди, мені стало соромно.

— Чому?

— Тому що ви ризикували життям заради мене. Ви — мій Магістр Рал, а я не була чесна по відношенню до вас.