Мені було шкода покидати бал, тому що я знаходила свого нового знайомого дуже дотепним і цікавим співрозмовником. Якась легкість і свобода була в усьому, що він говорив і робив, тож у спілкуванні з ним я відпочивала від обмеженості й формальності попередніх своїх знайомих. Щоправда, в поведінці його було забагато недбалої зухвалості, але я була у такому доброму гуморі і така вдячна за звільнення від пана Боргама, що це не викликало у мене ніякого гніву.

– Ну, Гелено, як тобі пан Боргам цього разу? – поцікавилась моя тітка, коли ми зайняли свої місця в екіпажі і поїхали.

– Гірше, ніж будь-коли, – відповіла я.

Було видно, що така відповідь не припала їй до вподоби, проте вона більше нічого не сказала на цю тему.

– Хто той джентльмен, із яким ти наостанок танцювала, – знову почала вона після паузи, – той, що так запопадливо допомагав тобі надіти шаль?

– Він і не думав допомагати мені, поки не побачив пана Боргама, який поспішав до мене, щоб це зробити; він зі сміхом виступив уперед і сказав: «Ходіть, я вбережу вас від цієї прикрості».

– Хто то був, я питаю? – сказала вона холодно й серйозно.

– Це був містер Гантингтон, син старого дядькового друга.

– Я чула, як твій дядько згадував про молодого містера Гантингтона. Я чула, що він сказав: «Він – прекрасний хлопець, цей молодий Гантингтон, але трохи несамовитий, я гадаю». Тож ти краще остерігайся.

– Що значить «трохи несамовитий»? – запитала я.

– Це означає позбавлений принципів і схильний до гріхів, що притаманні юнакам.

– Але я чула, як дядько казав, що замолоду й сам був страшенним гульвісою.

Вона суворо похитала головою.

– Гадаю, він тоді жартував, – сказала я, – і тут він теж казав навмання – принаймні я не вірю, що може бути якась шкода від тих сміхотливих блакитних очей.

– Неправильно міркуєш, Гелено! – зітхнувши, мовила тітка.

– Ох, тітко, таж ми маємо бути милосердними, ви ж знаєте, – крім того, я не думаю, що це неправильно: я – чудовий фізіономіст і завжди суджу про людські характери за їх зовнішнім виглядом – не за тим, гарні вони чи потворні, а за типом обличчя. Наприклад, ваше обличчя може розповісти, що ви сангвінічної вдачі; а з обличчя пана Вілмота я можу дізнатись, що це нічого не вартий старий негідник; а з обличчя пана Боргама, що він неприємний співрозмовник; а от обличчя містера Гантингтона свідчить, що він ні дурень, ні шахрай, хоч, може, не мудрець і не святий, – але це не має для мене ніякого значення, бо я навряд чи коли-небудь знову зустріну його, хіба що як партнера в танцювальній залі.

Проте все сталось не так, бо я зустріла його вже наступного ранку. Він прийшов з візитом до мого дядька, вибачаючись, що не зробив цього раніше, бо лише недавно повернувся з континенту і не знав, що дядько прибув до міста. Після цього я його часто зустрічала – часом на людях, часом у нашому домі, бо він частенько виявляв повагу своєму давньому другові, який, однак, гадав, що не заслуговує такої посиленої уваги.

– Цікаво, якого дідька хлопець приходить так часто, – питався він, – ти не знаєш, Гелено? Ні він не потребує моєї компанії, ні я його.

– Тоді так йому й скажи, – зауважила моя тітка.

– Навіщо б я це робив? Якщо я його не хочу бачити, то, може, хоче хтось інший! – дядько підморгнув мені. – Крім того, у нього чималенький маєток, Пеггі; ти ж знаєш, це не така здобич, як Вілмот, а з іншого боку, Гелена не хоче й чути про таку партію, бо ці старі парубки не дуже до вподоби дівчаткам, хоч мають і гроші, й досвід чималий. Б’юсь об заклад, що вона б радше воліла мати цього молодого хлопця без пенні за душею, ніж Вілмота із його будинком, повним золота. Хіба не так, Гелено?

– Так, дядьку; але тут справа не в містері Гантингтоні; бо я краще буду старою панною і жебрачкою, ніж місіс Вілмот.

– А як щодо місіс Гантингтон? Ким би ти воліла бути, як не місіс Гантингтон, га?

– Я скажу вам, коли все обміркую.

– А! то ти збираєшся міркувати? Але скажи, невже ти краще була б старою панною – я вже мовчу про жебрачку?

– Не можу сказати, поки пропозиції не зроблено.

І я пішла геть, аби уникнути подальшого допиту. А за п’ять хвилин побачила крізь вікно пана Боргама, який підходив до наших дверей. Майже півгодини я провела в незручному стані невизначеності, кожної хвилини чекаючи, що мене покличуть, і марно сподіваючись почути, як він іде геть. Потім на сходах почулись кроки, і до кімнати з урочистим виразом обличчя увійшла моя тітка.

– Прийшов пан Боргам, Гелено, – сказала вона. – Він хоче тебе побачити.

– Ох, тітко! Чи не могли б ви сказати йому, що в мене болить голова? Бо як я бачу його, то вона в мене справді починає боліти.

– Це не дрібниці, люба моя. Він прийшов з важливою справою – просити у нас твоєї руки.

– Сподіваюсь, ви з дядьком сказали йому, що не маєте права розпоряджатись моєю рукою. А як він насмілився просити про це не в мене, а у вас?

– Гелено!

– Що сказав дядько?

– Він сказав, що не втручатиметься у цю справу, якщо ти захочеш прийняти люб’язну пропозицію пана Боргама.

– Він сказав «люб’язну пропозицію»?

– Ні, він сказав, що не буде проти, якщо ти захочеш вийти за нього заміж; а як ні, то ні.

– Він правильно сказав; а ви що сказали?

– Не має значення, що казала я. Що ти скажеш, ось у чому запитання. Він зараз чекає, аби особисто зробити тобі пропозицію; але добре все зваж, перш ніж підеш; і якщо ти маєш намір відмовити йому, то виклади мені причини.

– Звісно, я йому відмовлю; але ви повинні сказати мені, як це зробити, бо я хочу бути ввічливою і водночас рішучою – і коли я все скажу йому, то викладу вам причини.

– Але ж постривай, Гелено; посидь трохи і опануй себе. Пан Боргам зовсім не поспішає, бо майже не сумнівається, що ти приймеш його пропозицію; а я хочу з тобою поговорити. Скажи мені, люба, які твої аргументи проти нього? Ти ж не заперечуватимеш те, що він – чесний і шляхетний чоловік?

– Ні.

– Хіба ти не вважаєш, що він розумний, поміркований, поважний?

– Вважаю; можливо, все, що ви про нього кажете, справедливе, але…

– Але, Гелено! Чи ж багато таких чоловіків зустрінеш ти в житті? Чесний, шляхетний, розумний, поміркований, поважний! Невже ти, не вагаючись, відмовиш власникові таких чеснот? Подумай про кожну з них (а я могла б ще багато чого додати до цього переліку) і зваж на те, що все це покладене до твоїх ніг. На все життя ти забезпечиш собі це неоціненне щастя – гідного й чудового чоловіка, який кохає тебе ніжно, але не так безтямно, аби бути сліпим до твоїх вад, і буде твоїм надійним провідником у житті, а також партнером у вічному блаженстві. Подумай, як…

– Але я ненавиджу його, тітко! – сказала я, уриваючи цей незвичайний потік красномовства.

– Ненавидиш його, Гелено! Хіба це по-християнському?! Ти його ненавидиш? Він же така хороша людина!

– Я ненавиджу його не як людину, а як чоловіка. Як людину, я так люблю його, що бажаю йому кращої дружини, ніж я – такої ж хорошої, як і він сам, або навіть кращої, якщо таке взагалі можливо; але я ніколи не змогла б стати його дружиною, бо…

– Чому не змогла б?

– По-перше, йому як мінімум сорок років, а мені лише вісімнадцять; по-друге, він обмежений і до нестями фанатичний; по-третє, його смаки і вподобання не збігаються із моїми; по-четверте, його зовнішність, голос і манери якось по-особливому мені неприємні; і, нарешті, вся його особистість викликає у мене відразу, якої я ніколи не зможу подолати.

– Тоді ти повинна подолати її. І будь ласкава, порівняй його на хвилину з містером Гантингтоном і, відкинувши його приємну зовнішність (яка нічого не додає гідності чоловіка, або щастю сімейного життя, і яку ти сама не шануєш, як часто й визнавала), скажи мені, який із чоловіків кращий.

– Я не сумніваюсь, що містер Гантингтон – набагато кращий чоловік, ніж ви про нього думаєте; але ми зараз говоримо не про нього, а про пана Боргама; оскільки для мене краще жити і вмерти самотньою, ніж бути його дружиною, то я скажу йому про це відразу й не триматиму його у невизначеності – тож дозвольте мені піти.