– Так, тітко, часто думаю.

– А ти коли-небудь гадала, що це може статися до кінця сезону?

– Часом гадала; та мені здається, що я ніколи не зможу вийти заміж.

– Чому?

– Бо на світі дуже мало чоловіків, за яких я хотіла б вийти, і дуже мало шансів, що я коли-небудь зустріну такого чоловіка, а якщо й зустріну, то він може виявитись одруженим або ж я йому не сподобаюся.

– Це взагалі не аргумент. Це може бути щирою правдою – і я вірю, що це правда, що існує дуже небагато чоловіків, за яких ти хотіла б вийти. Ти мусиш чекати, поки тобі запропонують руку і серце. Та коли цитадель серця чесно тримають в облозі, то воно скоряється швидше, ніж того хотілося б, та ще й усупереч фантазіям про те, якою має бути людина, яку ти покохала б. Тож я хочу попередити тебе, Гелено, про ці речі і закликати тебе бути пильною і обережною від самого початку твого виходу в світ і не допустити, щоб твоє серце вкрав перший-ліпший негідник. Ти знаєш, любонько, що тобі лише вісімнадцять; у тебе ще багато часу попереду, і ні твій дядько, ні я не поспішаємо збути тебе з рук, і ще насмілюсь сказати, що залицяльників тобі не бракуватиме, бо ти можеш похвалитися гарним походженням, пристойним статком та планами на майбутнє, і я можу також сказати тобі – бо якщо цього не зроблю я, то зроблять інші, – що, крім усього цього, ти ще маєш неабияку красу – і я сподіваюсь, у тебе ніколи не буде причини шкодувати за цим!

– Хотілося б вірити, тітко; але які у вас є підстави цього боятися?

– Тому що, люба моя, краса та гроші зазвичай ваблять найгірших чоловіків, тож врода може принести чимало прикрощів дівчині.

– А у вас були такі прикрощі, тітко?

– Ні, Гелено, – сказала вона з докірливою серйозністю, – але я знаю багатьох жінок, у яких вони були; і з легковажності декотрі з них стали нещасними жертвами обману; а декотрі потрапили в такі пастки, що й розповідати страшно.

– Гаразд, я не буду ні легковажною, ні слабкою.

– Пам’ятай св. Петра, Гелено! Не хвались, а будь обачною. Очі та вуха – то двері до твого серця, тож пильнуй, щоб вони не зрадили тебе. Приймай кожен вияв уваги холодно і незворушно, аж поки не з’ясуєш, чого вартий той претендент на твою руку; і нехай твоїй прихильності завжди передує оцінювання. Спочатку вивчення; потім оцінювання; аж тоді кохання. Хай твої очі будуть сліпими до зовнішньої привабливості, вуха – глухими до лестощів і легковажних розмов, бо то пастки і хитрощі спокусника, аби звабити легковажних і привести їх до погибелі. Принциповість – передусім; далі йдуть здоровий глузд, пристойність і помірне багатство. Вийшовши за найкрасивішого, найдосконалішого і зовні найприємнішого чоловіка на світі, ти жахнешся, дізнавшись, що він розпусник або ж просто дурень.

– Але що ж тоді залишається робити всім бідолашним дурням і негідникам, тітко? Якби кожен дотримувався ваших порад, то світові незабаром настав би кінець.

– Люба моя, про це можеш не турбуватися! Дурні й негідники ніколи не відчуватимуть нестачі партнерок, поки існує так багато представниць протилежної статі їм до пари; але скористайся моєю порадою. І це не тема для жартів, Гелено, – мені шкода бачити, що ти до неї ставишся з такою легковажністю. Повір, шлюб – річ серйозна. – І це було сказано так серйозно, що можна було подумати, ніби вона знала це з власного гіркого досвіду; але я більше не ставила зухвалих питань, а просто відповіла:

– Знаю, що це серйозно; і знаю, що є правда і сенс у тому, що ви кажете; але вам не потрібно лякати мене, бо я не лише не вийду за чоловіка, у якого недостатньо глузду або принципів, а в мене навіть і спокуси такої не виникне; бо він мені просто не сподобається, хоч яким би гарним і чарівним був; я його ненавидітиму – зневажатиму – жалітиму – що завгодно, лише не кохатиму. Моя прихильність ґрунтуватиметься на оцінюванні, бо я не зможу кохати, не оцінивши людину. Зайве казати, що я маю бути здатною поважати і шанувати чоловіка, за якого виходжу, як і кохати його, бо я не можу кохати без усього цього. Тож можете заспокоїтися.

– Сподіваюся, що це так, – відповіла тітка.

– Я знаю, що це так і є, – наполягала я.

– Ти ще не зазнавала випробування, Гелено! – обережно зауважила вона.

Мене розгнівала її недовіра, та я не певна, що її сумніви позбавлені практичної мудрості; боюсь, мені було набагато легше запам’ятати її пораду, ніж скористатися нею, – і справді, в мене інколи виникала спокуса поставити під сумнів обґрунтованість її слів. Її поради можуть бути гарними, та є певні речі, яких вона не врахувала. Мені цікаво, чи вона взагалі коли-небудь кохала.

Свій вихід у світ я розпочала з цілковитою вірою в свою обачність. Спочатку я була у захваті від новизни нашого лондонського життя, та незабаром стомилася від його сум’яття. Мої нові знайомі не виправдали моїх очікувань і то дратували, то пригнічували мене; я швидко втомилася вивчати їхні особливості та сміятись над їхніми недоліками – особливо через те, що була змушена тримати свою критику при собі, бо моя тітка не слухала б її, а вони – особливо леді – виявились нерозумними, безсердечними і несправжніми. Джентльменів я зневажала менше, але, може, тому що й знала менше, може, тому що вони улещали мене; але я ні в кого з них не закохалась; і якщо їхня увага якусь мить мені подобалась, то наступної миті вони мене вже дратували, бо змушували бути незадоволеною собою, викриваючи мою пиху і лякаючи тим, що я уподібнювалась деяким із тих леді, котрих так щиро зневажала.

Був один літній пан, що страшенно мені набридав, – багатий давній дядьків друг, який вважав, що я не зможу зробити нічого кращого, як тільки взяти з ним шлюб; та він був не тільки старий, а ще й потворний і неприємний – і, я переконана, злий, хоча моя тітка сварила мене за те, що я таке сказала; але й вона припускала, що він не був святим. А був ще один чоловік, менш ненависний, але ще більш надокучливий, бо був тітчиним улюбленцем і зав жди липнув до мене, шепотів на вухо свої компліменти – звали його пан Боргам, і був він страшенним занудою: я досі здригаюся на одну згадку про його голос – він монотонно гудів, гудів і гудів мені на вухо, по півгодини торочив бозна про що, та ще й гадав, ніби передає мені корисну інформацію; полюбляв він і нав’язувати мені свої догми, а сам вважав, що виправляє мої погляди на життя або що в такий спосіб опускається до мого рівня і розважає мене цікавою розмовою. Хоча насмілюсь сказати, в основному він все ж був досить пристойним чоловіком; і якби він зберігав дистанцію, то я цілком стерпно ставилася б до нього. Але цьому було майже неможливо зарадити, бо він не лише непокоїв мене, завдаючи шкоди своєю присутністю, а й заважав мені тішитися приємнішим товариством.

Проте одного вечора він так набрид мені, що моє терпіння вже геть луснуло. Вечір не вдався: спочатку мені довелося танцювати з одним самовдоволеним жевжиком, а потім на мене напав пан Боргам, який, здається, вирішив не відходити від мене. Сидів ото і вдавав, ніби він мій визнаний наречений; а моя тітка самовдоволено дивилася на це, бажаючи йому успіху. Марно намагалася я прогнати його, давши вихід своїм обуреним почуттям, ба навіть справжнісінькій грубості: ніщо не могло його переконати, що його присутність була неприємною. Похмуре мовчання він приймав за увагу і балакав ще більше; різкі відповіді сприймав як дотепні вияви дівочої безпосередності, що заслуговують лише поблажливого докору; а категоричні заперечення сприяли новим аргументам і викликали розлогі міркування, які мали таки переконати мене.

Але там був присутній один чоловік, який, здавалося, краще розумів мій настрій. Цей пан стояв поруч і якусь часину слухав наші балачки; його тішила непоступливість мого співрозмовника і моя роздратованість, подумки він сміявся з жорсткості та безкомпромісності моїх відповідей Згодом він підійшов до господині балу й, напевне, попросив представити його мені, бо незабаром вона відрекомендувала його як містера Гантингтона, сина покійного дядькового друга. Він запросив мене на танець. Я, звісно, радо погодилася, і після того він уже не покидав мене – втім, тривало це недовго, бо моя тітка, як завжди, наполягла на ранньому від’їзді.