Свій новий палац імператор поставив на південь від Великого палацу, над вузькою й глибокою затокою, де можна було тримати напоготові кілька кораблів. Палац цей і зовні, і всередині нагадував фортецю, мав високі стіни, бійниці, вежі, льохи. В нього важко було зайти, а ще важче вийти.

Після подій на Іподромі імператор заспокоївся тільки тоді, коли опинився в Буколеоні.

– Вони жорстоко розплатяться за це каміння, – сказав імператор паракимомену Василеві. – Наша етерія повинна перевернути весь город…

Над Константинополем висіли важкі хмари, від галатейського берега віяв холодний вітер. Обличчя імператора було сердите, він стояв мовчазний, замислений, довге, чорне колись волосся, рясно посічене тепер сивиною, куйовдилось від вітру. Темні очі з-під густих, кошлатих брів похмуро дивились на галатейський берег.

Через кілька днів тривога імператора Никифора розвіялась – до Константинополя повернувся стратопедарх патрикій Петро. Із своїми легіонами він швидко пройшов Сирію, оточив Антіохію, поставив тарани й метальні машини, запалив міст грецьким огнем і взяв Антіохію. До Константинополя він привіз безліч полонених, скарби.

Імператор Никифор почував себе переможцем. Він сам вручив велику нагороду патрикію Петру. Оскільки ж звістка про падіння Антіохії була одержана напередодні свята архістратига Михайла, велів зробити вихід у Святу Софію.

Але ще до цього виходу він зустрів у Буколеоні Іоанна Цимісхія. І тоді імператора прорвало, він вибухнув страшним гнівом.

– Як міг ти допустити, – заволав він на Цимісхія, – щоб я у цей важкий для Візантії час знімав великі сили з меж Болгарії і посилав їх у Сирію!..

– Великий імператоре, – відповів Цимісхій. – Я діяв, як ти велів, – беріг Антіохію, що є третім городом світу, і намагався взяти її облогою.

– Безумець! Твоя облога затягнулась на цілий рік. А патрикій Петро взяв Антіохію за один день.

– Він розбив стіни, спалив половину города, не залишив каменя на камені.

– Бувають часи, – крикнув роздратований імператор, – коли треба руйнувати не тільки городи, а цілі землі, не шкодувати нікого й нічого! Патрикій Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами.

– Це правда! – промовив Іоанн. – Антіохія тепер найбідніший город світу, вона не скоро встане з руїн і попелу.

– Ти смієш мене осуджувати! – закричав нестямно Никифор. – Паракимомене Василю! Віднині Іоанн Цимісхій не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, їдь у свою Вірменію, тобі немає місця в Константинополі.

Тільки після цього імператор Никифор вгамував свій гнів, рушив до камор Золотої палати, щоб одягти там пишний свій одяг, почати вихід, слухати урочисті співи хорів, славослов’я димотів і динархів.[162]

Проте ці славослов’я не приносили тепер йому, як раніше, втіхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душі. Він ішов, сивий, похилений, час від часу боязко оглядався навкруг…

Це вже був не той славетний полководець, одного імені якого боялись Сирія й Палестина, який велів колись своєму війську рубати голови крітянам і кидати їх на ворогів, який ходив на Антіохію й каменя на камені не залишив від городів агарян, якого всі воліли мати спільником і владарем, але не ворогом.

Тепер імператор Никифор тремтів перед іншими, чорні передчуття обгортали його…

І зараз ці передчуття не обдурили імператора. Він стояв і молився в своєму паракиптику[163], час від часу падав навколішки і схилявся чолом до холодної мармурової підлоги.

Але що це? Коли він раптом одірвав важку голову від підлоги, то побачив перед собою ченця в темній рясі, із закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку.

– Що це? Хто ти? – прошепотів імператор, але мимоволі торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями своєї руки… І тоді чернець зник так само несподівано, як і з’явився.

У руці імператора був папірець. Він розгорнув його, підніс ближче до очей і при мерехтливому світлі лампад прочитав:

«Імператоре! Доля відкрила мені, нікчемному черв’якові, що ти, коли мине вересень, третього місяця підеш із цього життя…»

Імператор ступив уперед, відкрив завісу паракиптика, яка відділяла його від мутаторія[164]. Там один за одним, всі в темних рясах, ішли ченці. Але який із них дав записку?

І була єдина втіха в імператора Никифора і єдина людина, якій він поки що вірив у Великому палаці, – його жона, імператриця Феофано.

Їй тоді минало тридцять років, і якщо раніше, в дні молодості, вона нагадувала лозу, на якій тільки наливаються вкриті ніжним пилком таємничо-привабливі грона, то тепер це була лоза дозріла.

Вона мала досконалі, ніби виточені з мармуру, форми, ніжні руки її з довгими гнучкими пальцями схожі були на лебедині крила, тугі перса – на соковаті плоди, ноги її – о, тим ногам заздрили всі жінки Константинополя!

Чудове було в неї й обличчя – з великими, темними, схожими на дві маслини під чорними бровами очима, тонка шкіра її нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках її виступали, як дивні троянди, рум’янці, уста її – невеликі, але чітко окреслені – не мали ні єдиної зморщечки. Ні, імператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жінок Візантії й усього світу!

Поряд з нею імператор Никифор – сивуватий, не в міру повний, брезклий, малоговіркий і малорухливий – виглядав старим, невправним, незугарним. Але він не здавався, він нестямно любив і хотів, щоб його любила Феофано, єдина, найкраща в світі…

Він багато через неї зазнав. Це ж тоді, коли ще живий був імператор Костянтин і престолонаступник Роман, він, як близька до царської родини людина, запрошений був і став хрещеним батьком дітей Феофано – синів Василя і Костянтина. Цього для нього тоді було досить. Хрещений батько порфірородних – так почався зв’язок між Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем.

Пізніше, правда, це кумівство стало лихом для Никифора Фоки. Коли, після отруєння Костянтина, а пізніше й Романа, учорашній полководець сам став імператором Візантії й наступного дня звернувся до патріарха Полієвкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патріарх відповів, що Феофано, як мати хрещених ним дітей, його кума, не може стати дружиною Никифора, і новоявленому імператору не лишалось нічого, як вдатись до шахрайства: він заявив і довів патріарху, що хрещеним батьком дітей був не він… а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.

Тоді для нього почався нібито щасливий час. Він був з Феофано, дарував їй незчисленні скарби, віддавав городи й цілі землі в Європі й Азії. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азію на агарян, що повстали проти імперії, він взяв з собою Феофано…

Вона на кожному кроці також виказувала, що любить імператора; це вона веліла робити, щоб його розважити, малі виходи до Софії й великі – до міста, це вона дбала, щоб у Великому палаці щодня відбувались урочисті прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса.

І цього вечора, коли імператор Никифор, переляканий запискою ченця, повернувся з собору Софії до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню – одягнена в легку туніку, збуджена, чудова.

Імператор Никифор стояв навколішки у кутку перед образом і, часто б’ючи поклони, пристрасно молився.

– Імператоре! Мій василевсе! – звернулась вона до нього. – Ти проводиш дні й ночі в своєму кітоні, ти уникаєш радості й розваг, ти забув і про мене, свою Феофано. Чому це так?

– Я не забуваю, – підводячись, відповів він, – і ніколи не забуду про тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене ні на хвилину; я не сплю ночами… Це почалось тоді, коли ми були з тобою на Іподромі і коли вони кидали на мене камінням…

– Імператоре, – перебила вона його. – Хіба вперше імператорам ромеїв бачити, як на них кидають камінням? Тих, що кидали каміння, вже немає в живих, а хто з них і лишився живий, той сидить і сидітиме на Проті… Забудь про це, імператоре.