– Славен наш князь! – гриміло, виплескувалось з дверей і вікон.

Тоді князь Святослав вийшов із Золотої палати, за ним рушили всі воєводи й бояри.

Перед ґанком, скільки не глянь оком, по Горі, на городницях стін, на дахах будинків, навіть на гіллях дерев, – скрізь було повним-повнісінько людей. Одразу ж за ґанком, обабіч шляху, що вів до Перуна, у бойових доспіхах своїх, із щитами й мечами у кілька рядів стояли дружинники, а попереду них, на чолі, – сотенні й десятники, над ними сріблом блищали списи, під подихом вітру з Дніпра розвівались знамена землі Чернігівської, Переяславської, Деревлянської, Новгородської і ще багатьох, що прислали сюди своїх гонців. За дружинниками стояли купці, ремісники, жінки й діти з усієї Гори…

Тільки князь Святослав вийшов на ґанок – вдарили бубони, пронизливо загули труби, засвистіли сопелі, дружинники забряжчали в щити, люди закричали. Із дахів, з голубниць, коли почувся цей шум і крик, хмарою полетіли вгору голуби, вони довго ще кружляли над Горою.

Князь Святослав разом із матір’ю спускався з ґанку. За ними йшли мужі ліпші – князі земель і городів, бояри, воєводи й тисяцькі, огнищани, тіуни, сли заморські, родичі княжі, гридні. На гомін людей і на крики князь Святослав відповідав посмішкою, вітав усіх рукою. Так у вирі криків і йшли вони – між рядами дружинників – до південної стіни Гори, до Перунового требища.

Там уже горів вогонь, кілька жреців готували жертву, сам Перун був оздоблений – на начищених ще з ночі золотих його очах і срібних вусах грав відсвіт вогню, дерев’яний тулуб його був обвитий гіллям, біля ніг простелені килими, а на них стояли корчаги з вином, лежав випечений заради цієї нагоди величезний білий хліб із знаменом княжим, скрізь розкидані були квіти.

Коли князь наблизився до Перуна, крики на Горі затихли. Усі, що йшли за князем, зупинились, він сам ступив уперед і став перед вогнем. Там князь поклав на землю щит, меч, шолом. Жрець подав йому на срібному блюді частини жертовних тварин, які він кинув у вогонь; коли ж жрець подав корчагу, він плеснув з неї у вогонь вина.

Над вогнищем підійнявся димок, на якусь мить зів’яли вогняні язики.

– Боги! – голосно промовив князь Святослав. – Зверніть очі свої на нас, дітей ваших. Ми прийшли до вас сьогодні із жертвою й просимо – дайте нам, боги, тепло з неба, урожай з землі, мир городам нашим, перемогу над ворогами! Дайте, боги!

Він дивився блискучими очима на вогонь, звів очі вгору й простягнув руки до дерев’яної постаті Перуна. Весь його вигляд, очі, рухи свідчили, що Святослав вірив у те, що говорив. Вірив, що Перун може дати Русі тепло, урожай, мир і перемогу.

А близько біля князя стояла його мати Ольга, і хоч вона, як княгиня, мусила тут бути, але її скорбні очі, бліде обличчя, складені на грудях руки красномовно свідчили, що її не зворушує те, що робиться на требищі, душа її заперечує проти цієї жертви, в думках вона витає десь далеко.

– Перун прийняв жертву! – раптом закричав жрець.

Вогонь уже поглинув жертовне м’ясо, пролите вино дало буйне горіння дереву, і вогнище перед Перуном розгорілось, замиготіло, в очах і на вусах бога заграли червоні відблиски, здавалося, що, стоячи на горі, бог Перун торжествує, сміється. Князь Святослав узяв свій меч і щит, одягнув шолом, княгиня Ольга глибоко зітхнула, але ніхто не почув її зітхання.

Вийнявши мечі з піхов і високо їх піднявши над головами, кілька десятків дружинників стали колом навкруг вогню. Клично вдарили бубони, до них відгукнулися труби, голосно запищали сопелі, княжа дружина забряжчала в щити.

Розмахуючи мечами, сходячись і розходячись ніби це був справжній бій, дружинники ходили навкруг вогню, виконували священний танець своїх далеких предків. Все частіше й частіше били бубони, все дужче і дужче гули труби, безперестану свистіли сопелі – аж гула вся Гора.

І так довго, як велів покон, вої ходили круг вогню, зображуючи, як вони зустрічають несподіваного ворога, як завзято б’ються й перемагають його, як працюють на своїх нивах, як любляться, веселяться.

А в цей же час то тут, то там у численному натовпі лунали й пісні – деякі з них були древні, як світ, деякі – тільки-но складались.

– Нехай люди гуляють! – сказав князь Святослав старшині.

А вже з княжих медуш були викочені перевари меду, вже винесли з клітей рядна й постелили їх на траві, вже лежали на них хліб, м’ясо і всяке зело: на Горі, у передградді, на Подолі починалося свято – Святослав, син Ігорів, вокняжався на Київському столі.

І ще раз прийшла весна, прилетіли гуси й журавлі, на крилах своїх принесли сонце, на Росі потрощило й хвилею прогнало кригу, із землі стрілами тягнулись трави, настали гарячі дні, теплі ночі.

В одну з цих ночей Малуші стало дуже важко, нестерпно боляче. Біль народжувався нижче серця, зводило ноги, тіло здригалось, хотіло визволитись від болю, розродитись від того, що само вже прагнуло життя…

Малуша лежала на траві в землянці. Желань не запалювала світла, але надворі високо над Россю висів місяць, все навкруг заливало яскраве зеленкувате світло. Промінь місячного сяйва заглядав через душник і в землянку, освітлював купу трави, Малушу, Желань, що схилилася над нею.

– Кричи… стогни… ворушись… дужче ворушись, Малко! – говорила Желань.

У Малуші від болю було перекошене обличчя. Великими очима дивилась вона на місяць, з грудей її виривались важкі стогони.

– Малушо! Ворушись, ворушись, Малко!

Добриня стояв у цей час недалеко від землянки на високій кручі й дивився на Рось. Чорні тіні лягали від скель, чорним-чорна була вода в берегах, тільки плесо світилось, сяяло, ніби там лускою грала срібна риба.

Добриня ждав. Він вірив, що мине якийсь час і на небі загориться ще одна зоря, а на землі, поруч, у землянці, народиться нове життя. Це було так просто й так звичайно, що він над цим навіть не замислювався. Так завжди було в світі, так мусить бути й тепер.

Він думав про інше. Кожна зоря в небі має свій круг, матиме свій круг і ця нова зоря, що народиться цієї ночі. Але яку долю матиме дитина, що народжується зараз у землянці над Россю?

Для Добрині то не байдуже. Жінка, що стогнала й кричала в землянці, була його сестрою, в ній текла та ж сама кров, що й у Добрині, – кров Анта, діда Уліба, Воїка… їхня ж кров буде і в новонародженій дитині, кров полянського роду…

Але буде в дитини й інша кров, і коли Добриня думав про це, холодок і трепет пробігали по його тілу.

У землянці пролунав дитячий плач; здригнувся на кручі над Россю Добриня, зняв з голови шолом, поклав руку на криж меча.

У землянці рипнули двері, звідти вийшла Желань.

– Це ти, Добринє?

– Я, Желань…

Тоді вона сказала одне слово:

– Син…

І стала швидко з цебром спускатись до річки.

А Добриня зайшов до землянки. Місячний промінь доходив до кутка землянки й освітлював голову Малуші й груди. Вона стомленими, глибоко запалими очима дивилась на нього, показала очима біля себе.

Там лежало дитя – її син, що тільки-тільки з’явився на світ. Він ще не знав і не бачив світу, але хотів іти в цей світ, хотів жити й так голосно кричав.

Добриня ступив уперед і поклав на землю біля ложа свій шолом, зняв з пояса й поруч із ним поклав і меч…

Здивованими очима дивилась на нього Малуша.

– Кланяюсь тобі, княжичу! – промовив Добриня.

– Буде він Володимиром, – сказала Малуша, – так велів батько…

– Здоров будь, Володимире! – проказав ще раз Добриня. – У тебе добре ім’я. Нехай боги допоможуть тобі володіти миром у Руській землі, нищити ворогів. Дай боже!

Малуша заплющила очі. Добриня вийшов з землянки. Повз нього з повним цебром від берега поспішала Желань.

Підійнявши голову, Добриня дивився на небо, що глибоким бездонним шатром висіло над землею. По праву руку над Россю, де плив місяць, небо було світле, там зорі ледь окреслювались, тліли. А на півночі й сході небо було темно-синє, глибоке, і в ньому, як зсипище перлин, мінилися, переливались, грали барвами великі й дрібні зорі. Де ж, думав Добриня, між цими зорями та нова, що запалилась цієї ночі, де зоря Володимира, сина Святослава? Ця зоря вже горіла, вона мусила горіти. Але Добриня був у землянці, коли вона запалювалась, й тепер уже не міг знайти її в морі зірок, що грали перлинами, мінились, сяяли, як холодний срібний пилок у високому бездонному небі.