Ні, навіть у цей останній вечір князь Святослав не вірив, що так може статись. Але він хотів бути готовим, якщо судилась їм така лиха доля. Тому не раз приїздив сюди, оглядав поле наступного бою, готувався до січі й думав, як йому зустрічати й перемогти Візантію.

У імператора Візантії, як Святослав уже знав, було п’ятдесят-шістдесят тисяч воїв. Що ж, Русь має, разом з болгарськими, вже не менше. А он скрізь по схилах і в долині встає курява, з гори по Дунаю поспішають лодії, – то до нього ідуть і йдуть болгари. Були б сили й час – вся Болгарська земля прийшла б сюди, сховалась у цю страшну годину за стінами Доростола, стала б попліч із воями Русі.

Імператор Візантії йде битим шляхом, що тягнеться від Дунаю аж до Преслави. А в цей же час близько, в Лудогорах, бачили вже тих його воїв, що намагаються вийти взап’ять, – і це знає князь Святослав. Руські полки стоять, де треба, – від берегів Дунаю, вище від Доростола, підковою наокруг нього, й знову досягають Дунаю, нижче вже від Доростола. Яким би шляхом не пробував підійти імператор, пошле він першими на бій безсмертних вершників чи смертних оплітів, нелегко буде прорватись йому до Доростола, тут на долині неминуче станеться велика січа, до якої давно вже готові вої князя Святослава.

«А коли, – князь Святослав думав і про це, – а коли не одоліють руські вої в цій страшній січі? Що робити далі, як боротися тоді?» У присмерках повертався він до города, де, може, довго їм доведеться сидіти, боротись. Проїхав вздовж стін, дивився на рови, вали, ворота, де, незважаючи на пізній час, працювали тисячі людей. Ні, нелегко буде воям імператора пройти між рядів гострих кілків, пролізти ровами, де також стирчать кілки, подолати вали, дертись на стіни, над якими вгорі нависли заборола, звідки кожної хвилини може политись гаряча смола, посипатись каміння!..

Доростол і всередині був побудований як фортеця. Проминувши з дружиною ворота, князь Святослав їхав вулицею, що тягнулась попід стіною навкруг всього города, ніби обіймала його. Тут звичайно зупинялись з своїми возами селяни з долини, рибалки з Дунаю. А коли до города підходив ворог, ця вулиця ставала справжнім військовим табором: тут збирались і звідси піднімались на городниці вої, тут завжди приготовлені були купи піску й каміння, стояли казани з смолою, лежала всіляка зброя.

І зараз, у пізню цю вечірню годину, скільки не їхав вздовж стіни князь Святослав, він бачив свої полки, своїх воїв… Дивно, але чомусь вони стали в городі так, ніби вся Русь тепер вкладалась у цих стінах: біля північних веж – новгородці, полочани, полки верхніх земель, біля західних воріт, що виходили до гір, – вої з Червенської землі, волиняни, дуліби, а під стінами від Дунаю були, ніби це відбувалося над Дніпром, – чернігівці, переяславці, всі поляни…

Так вони називали й ворота у городі: північні – Новгородськими, південні – Перевесищанськими, ті, що виходили до Дунаю, – Подольськими. Усе, як на Русі, як у Києві-городі!

За стіною й головною вулицею починався город, тут стояло кількасот будинків, невелика частина яких зроблена була з каменю. Більшість будинків, халуп, хиж побудовані були, як і по всій Болгарії, з дерева, лози, помащені глиною. А ще було чимало і землянок-бурделів, виритих просто в землі, прикритих гіллям або дерном.

Тільки ближче до Дунаю, біля воріт, що називались тепер Подольськими, так само, як і в Києві на Горі, стояли на скелях кращі будинки: з лівого боку – церква й невеликий монастир, де жив патріарх Даміан, з правого – будинки боляр і боїлів, що не збиралися нікуди виїжджати, недалеко від Перевесищанської вежі – великий будинок кметя Банка, що давно втік з дружиною до Преслави. З високої вежі цього будинку було видно в добру годину гори на заході, плесо Дунаю, що, розбиваючись на кілька рукавів, линув по долині, далекий лівий берег. У будинку цьому тепер жив з вищою дружиною своєю князь Святослав.

Посередині ж города, на рівній, утрамбованій за сотні літ тисячами тисяч людських ніг площі був торг – неодмінна частина кожного города того часу. На торзі звичайно продавали жито, мед, рибу, худобу, всяке зело купці доростольські. Кращий куточок торгу займали раніше купці з Константинополя й зі Сходу. Земля біля двох каменів, що височіли край торгу від Дунаю, була полита сльозами – там продавали рабів.

Зупинивши серед цієї великої площі коня, князь Святослав довго дивився навкруг. Ні, це вже був не торг. Всюди тут стояли болгарські вози, в небі темніли підійняті голоблі, то тут, то там горіли вогнища, над якими висіли казани. Люди сиділи родинами, родини – селами, села – волостями. Тут були старі й малі, в одному кутку хтось сварився, в іншому мирився, ще в одному, біля вогнища, лунала смутна болгарська пісня. А слухали її, спершись на списи, руські вої…

І князю Святославу, що натомився за день і мав їхати до похмурого будинку кметя, захотілося злізти з коня, сісти а чи й прилягти біля вогнища, щось, може, з’їсти, щось, коли б знайшлося, й випити. А над усе – спочивати, дивитись на всіяне зорями небо, слухати пісню, яку співало вже багато голосів.

Він так і зробив. Метко зіскочив з коня, підійшов до вогнища, що горіло біля самої стіни над Дунаєм, привітався з людьми, запитав, чи не можна і йому погрітись біля вогню.

– О князю Святославе, – відповів на це літній уже, бородатий воїн, що тримав у цей час на рожні шматок м’яса, – просимо сідати, є в нас добра смаженина…

– Маємо до неї ще й вино – є ракія[203], а є й гроздове[204], – додав інший, молодший, чоловік, очевидно, болгарин.

– Моля да сядь, князю! – запросила Святослава жінка.

Князь Святослав сів біля цих людей, випив вина, поїв смаженого м’яса, що пахло димком і приємно хрумтіло на зубах, вкусив свіжого хліба.

– Добра суть твоя смаженина, чоловіче, – сказав бородатому воїну князь, – а твоє вино, – звернувся він до болгарина, – аки Болгарія: пахуче, але міцне. І за хліб вам спасибі, люди!

– Добра тут земля, княже, – згодився і бородатий чоловік, – добрий і хліб її. А в мене є ще один хліб, княже…

– Який хліб?

Бородатий воїн вийняв з своєї торбини невеликий шматок черствого хліба, що зараз уночі нагадував темну землю…

– Коли йшли ми край землі Полянської, якось увечері я помолився, просив Перуна дати перемогу на брані та й ліг спати, – почав він, помітивши, що князь пильно дивиться на шматок хліба. – А вранці прокинувся й бачу – лежить біля мого щита хліб… Де він міг взятись? Не знаю, може, й від Перуна? То вранці я вкусив сам від хліба того, дав ще й іншим воям, а оцей шматочок несу з собою… Рідний хліб, у ньому наша земля!

Князь Святослав простягнув руку, узяв цей хліб й довго тримав перед собою. «Рідний хліб!» – добре сказав воїн. Хіба ж міг знати князь, чия рука зібрала, випекла і послала йому на Дунай цей хліб?!

Битва під Доростолом почалася 23 дня місяця березозоля[205] о першій годині[206]. Ще з ночі все військо імператора Іоанна вийшло на долину й стало неповним півколом – від Дунаю вище Доростола й напроти самого города, півколо це замкнули над Дунаєм, нижче вже Доростола, турми фем, що прийшли сюди через Лудогори. Тільки з одного боку, від сходу, руси могли не ждати ворога. Але там котив води сердитий, повний у берегах Дунай.

Руські вої не сиділи в Доростолі. Князь Святослав вирішив прийняти бій над Дунаєм, – нехай об лави воїв, як об могутню скелю, розіб’ється той каламутний вал, який народився у Візантії, прошумів над полями Фракії й Македонії, пролетів, як градова хмара, над Планиною, впав грецьким вогнем на тиху болгарську рівнину. Князь Святослав і вої його не ховались і не ховаються від навали ромейського війська, якщо ж вони вийдуть через доростольські ворота до Дунаю – то тільки через їхні трупи. Ще вночі, широко розкривши всі ворота в Доростолі, князь Святослав велів своїм воєводам вивести на поле багато полків. А крім того, чимало полків чатувало пішо й кінно біля воріт города і над Дунаєм.