Але мчати не можна. Стримуючи баского коня, він їде одразу ж за княжичем Святославом, інші гридні – їм взап’ять. Так вони й їхатимуть за Дніпро, до дарниці княгині Ольги – бобрових гонів княжича Святослава.

Усі мовчать. Негоже говорити, коли мовчить княжич. А він їде, попустивши повіддя, іноді тільки, коли кінь змінить ногу або від Дніпра війне свіжий вітрець, підведе голову, подивиться навкруги замисленими очима. Про що думає княжич і чим стурбований? Чому в сірих його очах часом світиться радість, а іноді промайне й тривога?

Та хіба може гридень, а хоч би й сотенний, знати княжі думки? У князя – своє, у гридня – своє. Добриня думає про своє, він знову запитує себе: чому так сталось? Де причина?

Гарцюючи на коні за княжичем Святославом, пощипуючи час від часу тонкий вус, то попускаючи, то натягуючи повіддя, граючи списом і міцно тримаючи щит, Добриня сьогодні здавався сам собі набагато кращим ніж учора, і, безперечно, кращим від інших гриднів. У пам’яті постали дні, коли йому не раз доводилося супроводжувати разом з іншими гриднями княгиню Ольгу, а кілька разів і княжича Святослава. І хоч тоді нічого незвичайного не трапилось, Добриня тепер знаходив, що все було незвичайним: там він перший допоміг княгині вийти з човна, там він перший підвів княжичу Святославу коня… Бач, Добринє, який ти добрий, бач, чим заробив собі честь і славу. Так вище ж голову, тугіше повіддя, сотенний!

Швидко минає в житті людському весна, швидко пливуть теплі й щедрі дні літа, але найшвидше пробігають дні й ночі любові…

Княжич Святослав переживав справжню весну. Він їздив, як і раніше, на лови, з дружиною своєю побував влітку за Переяславом, у Родні, їздив у ліси за Любечем.

Але тепер, де б він не був, де б не ночував у полі, де б не стояв у степу, на високій могилі, він бачив її обличчя, мріяв обняти її, впитись у тугі уста, ще раз і ще раз горіти в шалу любові.

Навіть дружина не пізнавала свого князя. Раніше він був замислений, сторожкий, неговіркий. І ніби хтось підмінив їхнього князя: на обличчі його весь час грала посмішка, рухи стали твердішими, він бив орла на льоту, сміливо йшов із списом на тура, наздоганяв у степу дикого коня.

Особливо ж він був щасливий, коли повертався з дружиною до Києва. Це бувало звичайно надвечір, коли теплом дихав Дніпро, повітря було насичене пахощами достиглих яблук, меду й квітів, десь далеко-далеко в лугах народжувалась пісня.

Напоєні сонцем, обвіяні вітрами, трохи стомлені, але дужі, мовчазні, але щасливі, перепливали вони на конях через Дніпро й Почайну, виходили на берег, обмивались у теплій воді і їхали через торг Подолом, підіймались узвозом в передграддя, мостом, що здригався й гримів під копитами коней, в’їжджали на Гору.

І знову ніч любові, чудова ніч, коли не вистачає слів, коли все навкруг, здається, оспівує і славить кохання.

А неминуче й невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава й Малуші, тільки вони цього не знали й не відчували.

Був місяць червен[118] – чудовий час, коли в Києві й навкруг достигали овочі й виноград, на полях пахло житом, в лісах – медом. В цьому дозвіллі, серед невимовної буйної краси цвіла й їхня любов.

Прийшов зарев[119], зарипіли вози, встали стовпи куряви над шляхами – багатство садів, безмежного поля, лісів плавом пливло до княжих клітей, засіків, медуш на Горі. Малуша рук не чула, підіймаючи каді, коші, діжки, цебра, у неї від тяжкої праці підгиналися ноги. Але надходила ніч – все забувалось, бо молодість не знає втоми, а любов для неї – спочинок…

А потім настав ревун, війнуло холодом над Дніпром, студена стала вода, в’яли трави й квіти на берегах, птахи летіли на південь, а в Малуші заболіло серце.

Вона не знала, коли це почалося, але ходила сама не своя. Вночі не спала, вдень не їла, зблідла, змарніла, тільки очі блищали. Правда, іноді в них спалахувала тривога.

Однієї ночі вона довго, здригаючись від ударів власного серця, ждала Святослава. А коли він прийшов, призналась.

– Княжичу любий, – несміливо почала Малуша, – не знаю, чи й говорити, але щось недобре мені…

По щоках у неї котились сльози.

– Ну, чого б тобі сумувати, – спробував заспокоїти її Святослав. – Не плач…

– Мабуть, я непразна[120] суть…

Вона пильно стежила за його обличчям і очима: хотіла знати, що думав Святослав.

Але прочитати щось певне на його обличчі вона не могла. Княжич Святослав чув її слова, зрозумів, що сталося, але дивився не на неї, а далеко за віконце, де високо в небі висів сріблястий місяць.

– Що ти думаєш, княжичу? Мабуть, ти тепер ненавидиш мене, я тобі тепер не потрібна?..

– Ні, Малушо, – відповів він. – Не про те я думаю, а про те, що маємо робити. І ми зробимо, все зробимо так, що буде добре…

– Але що робити?

– Не поспішай, Малушо, дай подумати, збагнути…

Наступної ночі вона була дуже неспокійна: чи прийде до неї княжич Святослав? А як і прийде, то чи буде такий, як і раніше?.. О, як нетерпляче чекала вона цієї ночі, кроків за стіною в темряві, доторку руки до клямки (вона так добре знала цей доторк!), тихого скрипу дверей, а потім – його самого, любого, єдиного.

І вона не тільки ждала, а й готувалась до його приходу – прибрала в хатині, нарвала квітів і поставила їх у череп’яному горщику біля ложа. Довго думала, чи не може ще зробити щось приємне для княжича, – і не придумала…

Малуші довелося ждати дуже довго. Вже на Горі все заспокоїлось і заснуло, сторожі раз і вдруге вдарили в било, місяць виплив із-за Дніпра і хитро зазирнув через зубчасті городниці, але за стіною все не чути було знайомих кроків – княжич Святослав не йшов.

Відчай і страх обгорнули спраглу душу ключниці Малуші, вона вирішила, що княжич вже не прийде, і не знала, що ж їй тепер робити, як далі жити.

І коли вона вже вкрай зневірилась і подумала, що щастя й любов її минули навіки, не за стіною терема, а поруч, у дворі, почулися кроки, знайома рука доторкнулась до клямки, тихо скрипнули двері…

– Малушо!

Вона вийшла з темного куточка, де стояла, притиснувши руки до серця, що розривало груди.

– Цей Уліб аки тать! Стоїть і стоїть у сінях, розмовляє з своїми воєводами та боярами. Я вже вийшов іншими дверима. Через сад…

Малуша не чула його слів, вона дивилась і дивилась на залите місячним промінням обличчя Святослава, на його очі, в яких спалахували такі знайомі їй іскринки.

Святослав теж нічого не чув, він прийшов до неї, як і колись, він прийде завтра й позавтра, він не покине тебе, Малушо!

А коли б вони прислухались, то почули б, як поруч у дворі, під деревами, пролунали чиїсь кроки. Там ворухнулась, рушила з місця жіноча постать. Зупинилась на мить і побігла.

Проминуло ще багато днів, багато довгих, безсонних ночей провела княгиня Ольга в монастирі Мамонта, аж поки змогла знову побачити імператора Костянтина.

Прилітали холодні вітри з півночі, й опадав лист з тополь, що росли під стінами города; приходили в Суд, вивантажувались і поспішали вирушати назад, до своїх земель, кораблі з усього світу; з кожним днем темнішали й остигали води Суду й Пропонтиди, а Ольга все сиділа в монастирі Мамонта, ждала зустрічі з імператором Костянтином.

Часом княгиня закипала від обурення: доки ж їй тут сидіти й ждати цієї зустрічі? Чи не краще сказати купцям, щоб вони ставили вітрила та й рушали в Руське море, до рідного Дніпра? Часом вона говорила царевим мужам, які приходили й приходили до монастиря й цікавились, як здоров’я княгині, що почуває вона себе зле, збирається виїжджати на Русь, бо тільки там буде їй добре.

Цареві мужі слухали, обіцяли переказати це імператору, зникали, знову приходили й кожного разу вигадували нову причину: то, мовляв, імператор Костянтин трохи занедужав, то виїхав десь недалеко у Македонію чи Фракію, то просто не має часу. Але завжди обіцяли, що от-от імператор запросить княгиню Ольгу до Великого палацу, зустрінеться з нею, матиме важливу розмову.