А потім заплющив очі й довго так лежав, щось, мабуть, думав. Важко здіймались його груди.

– От і настав мій кінець, – сказав пізніше він і подивився на князя Святослава якимись дивними очима; оточені темними смугами, вони були дуже великі й світлі…

– Ми ще потягаємось, Свенелде, – спробував посміхнутись і підбадьорити свого воєводу Святослав.

– Ні, княже, – відповів на це Свенелд, – чую кончину, близько вже вона, і я… зараз не за цим шкодую.

Не зламавши стіни щитів, вершники пробували її рубати, люто били по ній своїми мечами.

– А за чим, Свенелде?

Воєвода не відповів одразу, а подивився на темне вікно, замислився, обличчя його стало надзвичайно спокійним.

Хто знає, про що думав воєвода Свенелд у цю смертну годину? За довге життя він сходив багато світу, і, може, перед очима його проходили тепер скелясті береги далекої Півночі й холодне море, над яким він народився? Може, згадував він гарячі пустелі й городи за Ітилем-рікою й Джурджанським морем, де ходив з дружиною замолоду? Може, пропливало в уяві його море Середземне й городи над ним, бо побував він з мечем і там?! Довго жив на світі воєвода Свенелд, і в смертну годину йому було що пригадати…

Аж ось він поворухнувся, сказав:

– Я любив і люблю далеку свою отчизну над холодним морем, бо там народився і там лежать кості моїх отців… Але конунги отчизни вигнали мене і могли зробити навіки нещасливим. Що було б зі мною й ще багатьма варягами, якби не Русь… Скажи, княже Святославе, адже ми не прийшли як вороги в Київ, не зробили зла Русі?

– Заспокойся, Свенелде, – твердо промовив князь Святослав. – Ні ти, ні твої друзі варяги не були ворогами Русі. Вони їй вірно служили…

– Так, ми вірно служили, – тихо промовив Свенелд, і ледь помітна посмішка торкнула його уста. – Ми вірно служили Русі, бо що Свіонія, коли б не було Русі?! І за те, що люди на Русі зустріли мене як воїна й друга, я й полюбив Русь, Київ, і хоч народився на півночі – хотів померти в Києві… А от і не довелося, за цим я і шкодую.

– Ми ще будемо в Києві…

– Ні, княже! Ви будете в Києві, повернетесь з перемогою, а я загибаю тут, над Дунаєм… Прощай, княже! Будь чесним воїном, сину!

Князь Святослав схилився, взяв руку Свенелда, потиснув її, почув легенький потиск руки Свенелда…

Але що це? Пальці Свенелда ворухнулись і враз ослабли, рука впала долу…

– Не забуду! – промовив князь Святослав.

Воєвода не почув цього голосу. Він пішов із життя, знаючи, що його не забудуть. Князь Святослав відчинив двері й велів накрити тіло Свенелда знаменом княжим.

Це була дуже важка ніч. У бою загинуло кілька тисяч руських воїв. Кілька тисяч воїв втратив імператор. Коли настала ніч, тихо відчинились одні з воріт Доростола, біля них стало багато воїв, щоб на випадок потреби захищатись, а ще багато воїв пішли в поле, щоб узяти з собою покалічених, стогони яких долітали звідти, і щоб віддати землі чесні тіла вбитих.

Там, на полі, ходили в цей час і вої-ромеї. Їх сюди не посилав імператор, вони йшли на чорне поле, бо там лежали поранені їхні брати, друзі, там дивились мертвими очима в небо й ждали вічного спочинку неживі. Римські вої бачили руських воїв, але робили своє. Смерть рівняє людей. Тут, на полі, не було ні імператора і його полководців, ні князя.

Микула з Ангелом також пішли на поле. У цьому бою не стало Радиша – новгородського воїна – та київського кузнеця Мутора, що були в одній сотні з ними. Темрява обгорнула землю. Де вже міг Микула знайти своїх друзів серед тисяч загиблих? Тоді вони стали ховати інших воїв, а хтось поховав і їхніх друзів.

Біля іншої стіни Доростола, над Дунаєм, багато воїв – усі, що мали силу, – забрівши у воду, витягали на берег лодії. Навкруг них стояла темна ніч, холодна вода зводила ноги. Вони калічили руки, рвали тіло, але лодія за лодією посувались на берег, туди, де їх не міг дістати ворог, туди, де їх не міг запалити грецький вогонь.

Перед світанком Микула й Ангел повернулись до города. Цвітана не спала, ждала їх.

– Немає, Цвітано, наших другарів.

– Вечна памят.

Ангел, Микула і Цвітана разом молились за загиблих воїв.

Тепер імператор Іоанн знав, що в бою на полі він не скоро переможе руських воїв, однак в його руках було ще багато засобів, якими він міг скорити Русь: руйнування стін машинами, підпали города, облога – все це неминуче викличе голод, хвороби, божевілля.

У такий спосіб Іоанн Цимісхій брав багато городів у Сирії; тільки недавно він мало не рік тримав у облозі Антіохію…

Але Антіохії він за цілий рік облоги не міг взяти, там були непокірні, божевільні люди, вони помирали від голоду, хвороб, самі кидались на мечі, аби тільки не піддатись йому, Іоанну. Він же шкодував не людей, а стіни Антіохії, й тому цілий рік не руйнував їх. Досить було патрикію Петру розбити стіни – й Антіохія впала.

Тому імператор, оточивши Доростол, вирішив вдатись до всіх засобів разом. Уже наступного ранку він велів розбити на полі перед Доростолом стан – з ровами, валами, воротами, костоломками, з шнурами й дзвониками по всьому стану. І, звичайно, з своїм наметом посередині, навкруг якого мали стати, щоб захищати грудьми імператора, безсмертні.

У цей же час імператор велів Іоанну Куркуасу підтягти ближче до стін города й поставити там усі пороки, тарани, метальні машини, катапульти, самостріли, сифони із грецьким вогнем – усі машини, які, діючи разом, могли пробити стіни города, попалити мости й ворота, зруйнувати заборола, закидати все навкруг – і навіть город – камінням, палаючими стрілами.

Тоді ж за наказом імператора і під його наглядом на Дунаї кинули укоті навпроти стін Доростола всі кораблі – величезні дромони, на кожному з яких стояло по три вогнемети, менші – памфіли, довгі кумварії, багато звичайних хеландій і скедій. Біля цих суден стояли ще й усії – схожі на руські лодії-однодеревки човни, що могли непомітно підпливати вночі й чинити велику шкоду ворожому табору.

Крім того, імператор Іоанн велів покопати рови, виставити міцну сторожу, пильнувати день і ніч на всіх шляхах і стежках, що вели понад берегом вгору й униз по Дунаю. Він хотів, щоб з Доростола не міг тепер вийти жоден воїн і щоб туди не могла прослизнути навіть і миша.

І вже першого ж дня надвечір начальник метальних машин Іоанн Куркуас велів пробивати стіни. До пізньої ночі пороки й величезні тарани гупали в стіну города біля Перевесищанських воріт так, що луна котилась далеко в полі, відбивалась на плесі Дунаю.

Пізньої ночі тихо прочинились Перевесищанські ворота і кількасот воїв непомітно вийшли з них, постояли під стіною, спустились у рів, а ще незабаром з’явились на валу й поповзли між гострими кілками. Серед цих воїв були Микула й Ангел.

Микула назавжди запам’ятав цю ніч. Проминувши околля, вони довго лежали й прислухались, а воднораз і пильно дивились вперед, де очі їх, що вже давно призвичаїлись до темряви, бачили обриси довгих, націлених на стіни города й схожих на велетенські кулаки таранів і пороків, бачили катапульти, що нагадували черепах, самостріли.

Чули вони й голоси ромеїв – крикливого пузатого начальника їхнього, якого бачили вдень із стін, звичайних воїв, що, налягаючи з усіх сил, підтягали тепер страхітливі свої машини до воріт города.

Ще чимало озброєних ромеїв стояло навкруг машин і людей, що біля них працювали. Вони, напевне, мали стерегти всі ці машини. Але хіба хто міг припустити, що ось поруч вже лежать на землі сміливі вої, які от-от накинуться на ромеїв.

Тихо було навкруг – біля Доростола й на полі. Тільки десь на Дунаї чувся перестук весел, на далекій косі стогнав-квилив якийсь птах, а в горах за станом імператора вив вовк.

Тоді руські вої разом звелись із землі і, поставивши перед собою мечі, пішли вперед. Ось вони опинились перед самими машинами й ворогами.