Вершники вдарили коней. На шляху залунав дужий, рівний перестук копит, відгомін його покотився і покотився, як хвиля, серед чорної ночі, полетів над полем, хижами смердів, увірвався в ліси Перевесища.

Два вершники мчали шляхом – попереду Добриня, за ним гридень Тур. Коні летіли все швидше й швидше. Захоплені цим льотом, вершники скоро схилились до самих лук, ніби приросли до тулубів коней.

Вони їхали Перевесищем, де над шляхом обабіч стояли високі столітні дерева, гілля яких зливалось у суцільний шатер. Луна кінських копит билась об стіни цього лісу, а десь у нетрях на неї озвались сполошені звірі, перелякані нічні птахи.

Потім ліс закінчився, і шлях їм перетнула річка. Вершники не шукали броду, а з шумом, женучи перед собою гору бризок, кинулись у воду, притьмом перепливли річку й вихопились на берег.

Далі вони помчали полем, де не чути було ні голосу, ні звуку, де не світився жоден вогник. Тільки великі зорі світились над ними вгорі та ще, як жар під попелом, переливався там Перунів Шлях.

На світанні вершники були далеко від Києва. Зупинились у діброві, пустили попастись коней, самі поїли, напились води з джерела й ледь перепочили. Але Добриня не встиг склепити очей, як Тур уже розбудив його. Вони підвелися, перейняли коней, підтягли попруги на сідлах і помчали далі, в потоках рожевого проміння, що заливало поле.

У дикому полі, яким вони мчали, скільки не кинь оком, височіли могили з кам’яними постатями на вершинах, що, як одвічні вартові, дивились наокруг. Всюди тут видно було городища й вали за ними, деякі з цих городищ уже завалились, їх розмили дощі й розвіяв вітер. Але в багатьох ще жили люди, – у цей вранішній час над ними вставали й котились скрізь по полю димки. А ще далі від шляху видно було села й весі – княжі, боярські й такі, де жили вільні люди.

Добре було їхати вранці полем, дивитись на городища й села, бачити, як ратаї збирають різне жито, пораються на нивах. Пізніше сонце стало вище в небі, припекло, засушило землю, зігріло повітря. Але вершники не зупинялися, увесь день вони мчали шляхом все далі й далі на південь.

Надвечір у розпеченім мареві на обрії окреслились невисокі гори, ліси, село.

– Будутин! – крикнув Добриня.

У відповідь гридень Тур вдарив коня, вирвався наперед, вони помчали ще швидше, а все ж досягли села тільки тоді, коли вже стемніло. Мовчки проїхали з кінця в кінець, зупинилися на скелі біля Росі, де між кущів стояла стара, чорна хижа.

Першим скочив з коня Добриня, підбіг до дверей, ударив у них кулаком раз і другий.

– Малушо! – покликав він.

З хижі ніхто не озвався.

– Малушо! Малушо! – голосно крикнув Добриня і ще дужче, обома руками, замолотив у двері.

З хижі так само ніхто не відповів, ніхто звідти не вийшов. Темна ніч лежала наокруг, чорна хижа стояла серед цієї ночі, ніде не видно було вогника, не чути голосу. Тільки одразу ж за скелею шуміла, дзвеніла на камені, переливалась Рось.

Тоді Добриня наліг усім тілом, виламав двері, ступив у хижу. Слідом за ним увійшов і Тур. З хижі війнуло пусткою, лежалою соломою, листом…

І все ж вони обійшли всю хижу – Добриня і Тур торкались холодних, вологих стін, натрапили на колоду, на якій, певне, сиділи колись люди, торкнулись руками ложа, на якому шелестіла пересохла трава.

– Її немає, Туре…

– Бачу, Добринє. Але ми мусимо знайти її, вона ж десь тут, у селі.

Два вершники на чорних конях поїхали тоді селом, знайшли й розбудили тіуна, запитали в нього, де поділась жінка, що жила багато літ у хижі над Россю.

Тіун пізнав, що за муж збудив його вночі.

– О, це ти, Добринє?! Що ж тобі треба?

– Де поділась Малуша? – крикнув Добриня. – Ми з нею жили в землянці у Желані.

– Пригадую, пригадую, Добринє. Добра була жона Малка, але пішла з села, куди ж – не знаю…

Добриня і Тур шукали Малушу в селах навкруг Будутина, розпитували про неї.

Малуша! Що могло сказати людям це ім’я?! Багато городищ і сіл у полі, багато в них і Малуш. Яку з них шукають мужі? Просту – так усі вони прості, красиву – так скільки красунь є серед руських жон. Найкращу, а яка з них найкраща?

Вершники їхали все далі й далі в поля, де на високих могилах скиглили лисиці, а в лісах і яругах літали хижі птахи.

Кілька разів Добрині здавалося, що гридень Тур, женучи коня, стогнав, як вкрай стомлена, тяжко поранена, найнещасніша людина… Проте хто знає, може, це стогнав вітер, який шалено бив їм у груди.

На світанні Добриня й Тур виїхали до Дніпра й зупинились на високій горі за Роднею, звідки видно було голубе плесо, смугу лісів, жовто-синє поле з рядами могил на лівому березі.

Добриня довго дивився на Дніпро, ліси, поле і раптом опустив поводки на луку сідла, приклав руки до уст і крикнув:

– Ма-а-лу-у-шо! Гей, Малушо!

Луна покотилась над плесом, полинула в поле, відгомоном прошуміла там. Ніхто не відповів Добрині, ніде не залунав голос ключниці Малуші.

Тоді й Тур, у якого дуже боліло серце, напружився, крикнув:

– Малушо! Ге-е-ей! Малушо!

Аж за Дніпром залунало: го-о-о…

Два вершники натягли поводки, й коні пішли по траві, на якій іскрилась роса, вгору, вище й вище понад Дніпром.

Урочисто виряджав Київ-город послів новгородських, а разом з ними Володимира, сина Святослава, – князя Новгородського столу. Аж до самого Дніпра ішов з послами князь Святослав, воєводи його і бояри, мужі ліпші й нарочиті, і всюди їх зустрічали, валом ішли за ними люди з Подолу.

Між цими людьми була й жінка в темній одежі і хустці. У багатолюдному натовпі, що зібрався там, де шлях з передграддя завертає до Подолу, вона довго стояла, ждучи, поки з Гори вийде князь з боярами своїми й воєводами, із гостями новгородськими.

Ніхто не пізнав би в ній молодої, красивої дівчини, що жила колись на Горі, була ключницею княгині Ольги. І зовсім не тому, що вона змінилась, постаріла.

Ні, Малуша, як і колись, була ще красива, мила, їй було не так і багато літ. Змінював її суворий темний одяг, надто стомлене, змучене було в неї обличчя. Печать великого горя лежала на чолі. Тільки очі, великі, карі, глибокі очі не змінились у Малуші.

Вона все ще жила у того ж смерда – Давила, що дав їй притулок. Давило, це незабаром побачила Малуша, був не такий злий чоловік, як вона про нього спочатку подумала. Це був добрячий, роботящий, лагідний чоловік, тільки злидні, голод, нужда зробили його злим, непримиренним до князів, бояр. І жінка його добра, сердечна, проста. Обоє вони були такі привітні до Малуші.

І вона їм відповідала тим же. У смерда було багато роботи в дворі, – Малуша, де тільки могла, йому допомагала. Жоні його не треба було й просити – Малуша сама стежила, коли може бути їй у надобі.

Одного вечора біля родинного вогнища Малуша розповіла, як вони сідали з батьком Микулою до вогнища в своїй землянці і як батько клав богам жертву.

– Яку жертву?! – промовив Давило. – Кому мусимо тепер давати жертву? Віки сиділи діди наші на Горі, там було вогнище й мого роду. Потім Гору захопили князі, і нам довелось переносити вогнище за вали. Але ж бояри захопили землю й за валами – і ми перенесли вогнище ще далі. А вже я переніс його сюди, до лісу.

Він помовчав, одламав хліба й м’яса, проковтнув, кінчив.

– Нас усіх вони принесли в жертву, – сказав Давило, – і тут, на землі, нікуди під них не втечеш. Християн он у Києві вже багато. Щасливе життя – рай – не тут, а на небі обіцяють. Тільки де він, цей рай?

Такий був смерд Давило. Зазнав він дуже багато горя, поважав горе людське. Через це і він, і жона його говорили, щоб Малуша не поспішала, жила в них.

Але, правду кажучи, смерд замислювався, чи й справді Малуша така проста, як говорить про себе. Полянка, жінка з дикого поля?! Ні, нібито там жінки не такі. Але хто вона, чого прийшла до Києва? Проте смерд мовчав. У жінки було велике горе – навіщо розпитувати?! Звідки впало воно на її голову, і чи не однаково йому – убога, своя жінка, треба допомогти.