«Але, – пригадав Микула, – є в мене інша і, може, не гірша зброя».

– Зажди, – сказав він Вісті і зник у хижі.

Коли через короткий час Микула повернувся, Віста його навіть не пізнала: він стояв на порозі з шоломом на голові, з щитом у руці, довгим мечем на поясі.

– Ти як батько Ант! – вирвалось у Вісти.

Микула постояв біля порога, ступив крок вперед, вийняв із піхов меч, що аж заскреготав від іржі, й махнув ним.

– Проти такої зброї ромей не встоїть, – сказав він.

Аж тоді вони повернулись до хижі, сіли біля вогнища поїсти. І побачив ще Микула за вогнищем, на приступці серед богів, оберегу батька Анта, яку той завжди брав на брань. Микула взяв її в руки. Це була вилита з срібла, досить потерта, вкрита прозеленню подоба жінки з витягнутими вподовж гнучкого стану руками, маленькими грудьми й крихітними ніжками. Голова жінки закінчувалась кілечком, у нього просунутий був ланцюжок, на якому оберегу носили на шиї.

Скільки різних рук тримали цю оберегу? Її одягав і з нею ходив на брань батько Ант, носили її дід Уліб, прадід Воїк, а може, й давніші пращури. Це робилось недаремно: подоба зображувала Мокошу – богиню, що давала людям рід, житу – ріст, землі – плід, всьому сущому – життя. У далеких походах, як говорив Микулі ще Ант, Мокоша нагадувала про рідну землю і, як богиня цієї землі, оберігала того, хто її носив.

Тепер Микула взяв оберегу, старанно обтер, довго дивився на неї, вгадуючи риси Мокоші, а потім почепив на шию під сорочкою. Нехай Мокоша оберігає і його!

І вийшли з селища над Дніпром мужі й уноші одного з древніх полянських родів. У декого з них були мечі й щити, інші йшли з списами й луками, у декого були топори, а в Микули, сина старійшини Анта, був і шолом, і меч, і щит.

Перед ними стелився далекий і важкий шлях, спочатку до Києва, далі – на ромеїв. Вони знали, що не всі повернуться з раті, але, як це було до них і після них, не сумували, ішли на рать, як на труд…

В одному місці за селищем, коли за шеломами[144] круч сховались рідні землянки й хижі, хтось із них почав, а інші підхопили:

І в цей час всіма шляхами Руської землі, а часто і без шляхів, всіма ріками, що линуть з північного краю до полудня, а часом і волоком між ріками поспішали пішки, комонно, на човнах багато таких мужів і юнаків.

Русь вставала проти ромеїв!

У Києві вої земель руських стояли у передградді, на Подолі, скрізь по Оболоні, а ще багато, – добре, що була година, – днювали й ночували над Почайною і Дніпром.

Микулі щастило. Він прийшов до Києва разом з любецькими воями Чернігівської землі раніше, ніж вої інших, далеких, земель, через що знайшов притулок на передградді у кузнеця Мутора.

Багато див набачився Микула в корчениці Мутора, бо був той найспритнішим із кузнеців передграддя, варив залізо, мідь, срібло, вмів робити всяку кузнь – мечі й шоломи, миски й братини, гривни й персні, через що всі вважали його кудесником, віщуном.

Та який справді кудесник був з Мутора? Мав він численну родину – жону Талку, двох синів, двох дочок, тісно було в його хижі, де всі покотом спали на землі. Сам Мутор спав там, де й працював, – біля міха в корчениці, а все ж дав місце Микулі поруч із собою, говорив з ним щиро, тепло.

У корчениці Микула пильно придивлявся, а часом і допомагав Мутору. Було щось таємниче, незрозуміле в блискучих іскорках, які виривались з-під міха і розтоплювали крицю, срібло, мідь. Широко розплющивши очі, дивився Микула на Мутора, коли той цідив із ллячки в колиб[145] розтоплений метал, а згодом виймав звідти гривни, персні, лунниці.

І все, все навкруг було дивним і незрозумілим для Микули, що жив досі далеко від Києва, у весі над Дніпром: передграддя, Подол, Гора. Вийшовши з корчениці, щоб перепочити, він часто стояв і довго дивився на Гору, бачив круті схили, вал, стіну з вежами…

З корчениці виходив Мутор.

– Що, Микуло, дивишся на Гору?

– А так, дивлюся, думаю: що там?

Мутор посміхався.

– Отам, на Горі за околлям, валом, стіною, живе князь з дружиною, боярами і воєводами. Туди, Микуло, попасти важко – є земля, є Гора, а ми живемо у передградді, між небом і землею…

– А як би мені попасти туди, на Гору? – запитував Микула. – Син мій, Добриня, дружинник княжий, дочку мою давно колись взяли до княжого двору.

– Про Добриню ми довідаємось, – відповів Мутор, – піди на торг, там усіх дружинників знають…

– Чого ж ти замовк, Муторе? Хіба княжі дружинники лихі люди?

– Ні, Микуло, – промовив Мутор. – Я не сказав, що дружинники лихі люди. Тільки, бач, їх не дуже полюбляють у нас на передградді. Княжа дружина що? Спить і їсть, та ще п’є меди з медуш княжих. Хоч, правда, – додав він, – тепер і ти нібито дружинник…

Микулі стало навіть прикро, що Мутор так сказав про нього. Адже він ішов не їсти й пити.

– Це я пожартував, – сказав Мутор, помітивши, як знітився Микула. – Ти, брате мій, не дружинник, а воїн. Я також, коли треба, стану воїном. А дружинником не хочу – негоже мені ходить по дань…

З Гори в цей час Боричевим узвозом їхали дружинники, і Микула з Мутором довго дивились, як вони спускаються до Дніпра, як там купають коней.

– Добриню ти знайдеш, – говорив Мутор, – піди на торг, запитай. От дочку твою знайти важче – адже князів багато, а в кожного по кілька дворів.

– Княгиня Ольга її взяла…

– А ти думаєш – у княгині один двір? Ні, брате мій, двори княгиня має й на Горі, і тут, за городом, у Вишгороді, в Ольжичах, у Будутині. Добра наша княгиня Ольга, тільки багато дворів має…

Про Добриню, як виявилось, довідатись Микулі було зовсім не важко. Вже перший дружинник, до якого несміливо підійшов Микула на торзі, відповів, що знає Добриню-любечанина. Проте одразу ж додав, що недавно поїхав Добриня до Новгорода і навряд чи й повернеться цього літа. Отже, Микулі нічого було шукати Добриню.

Пробував Микула розпитати в декого на торзі й про дочку, але хто вона, куди попала в Києві, де могла бути – цього розповісти не міг.

– Була в мене дочка, – говорив він, – молода, кароока, взяла її княгиня, а куди – не знаю…

Хто міг відповісти на це батькові, у якого боліло серце за дитиною, який часом і уві сні бачив її такою, якою колись вийшла вона із землянки над Дніпром?

І раптом, коли Микула отак марно намагався щось дізнатись про Малушу на Подолі, хтось із подолян – сідельник – сказав:

– А чому б тобі, чоловіче, не піти самому на Гору?

Микула звів очі.

– Та хіба ж туди пустять?

– Чому ж не пустять? Аби йшов з ділом… Хочеш, ходімо зі мною. Маю я нести сідла воєводі. Допоможеш, то й підем.

Микула радо погодився допомогти сідельникові, почепив одно сідло на шию, ще по одному взяв у руки та й подався слідом за чоловіком, що сам ніс кілька сідел на спині.

Так вони й потрапили на Гору. Микула з острахом пройшов слідом за сідельником через ворота, потрапив на великий двір, де стояли княжі тереми й боярські та воєводські хороми. Коли він пізніше намагався пригадати, що бачив на Горі, все перемішувалось у його голові: обливаючись потом, він ішов за сідельником, десь стояли тереми, десь хороми, ще в одному місці Микула побачив Перупа із золотими очима, срібними вусами, перед ним горів вогонь… Все це Микулі нагадувало дивний сон, і він не знав, де кінчався сон, а де починалась правда.

Микула добре запам’ятав лише одне – коли він одніс сідла на двір якомусь воєводі, то залишився один і, щоб не потрапити у вир людей, одступив набік, пройшов між деревами, опинився під стіною города.