– Тиверці і угличі твердо стоять на слові, під знамено твоє послали тисячі воїв…

– Добре роблять угличі й тиверці. А як печеніги?

– Дивна справа, княже. На всьому шляху сторожа наша знаходила їхні сліди, але живого печеніга ми не бачили. Вони ніби тікали від нас.

– Добре, коли тільки тікають, – замислився князь Святослав. – Не бачили і ми їх над Дніпром, хоч улуси біля порогів є. Печеніги – тільки стріли з грецького лука, й куди вони полетять завтра – хто знає! Будемо стерегтись, дружино моя! На лівому березі нехай твердо стануть комони, бережуть нас… Ти, – князь звертався до воєводи Вовка, – будеш з ними, пильнуй степу. Тут, у лимані, стоятимуть і лодії наші з дружиною. Ти, Ікморе, – звернувся він до воєводи лодійних воїв, – бережись іншого звіра – ромеїв, посилай сторожу глибоко в море і попід берегами.

І ще далеко було до світання, коли військо князя Святослава опинилось на правому березі. По п’ятдесят і більше воїв сідало на кожну лодію, по десять, а то й більше разів кожна з них пропливла лиман. Тепер усе військо стояло на кручах Дунаю. На лівому ж березі – в комишах Сулинського лиману, серед густих заростів, у плавнях – залишились тільки вої з кіньми. Вони повинні були пильнувати, щоб з південних степів до Дунаю не налетіли нагло печеніги або якась інша орда. Серед комишів, заростей, скрізь у плавнях над лиманом сховані були й лодії – їм треба було стерегтись хеландій ромеїв.

На світанні князь зібрав усю вищу дружину.

– Не з мечем і списом хотів я йти сюди, – сказав Святослав, – ішли ми сюди, щоб простягнути руку болгарам і разом з ними іти на ромеїв. Але з усіма болгарами днесь ще не можу я говорити, а тому говорив з кесарем Петром – посилав до нього воєводу Богдана, велів сказати, що іду не кров проливати, а упередити багато крові і навіть саму нашу смерть. Та кесар Петро відштовхнув нашу руку і вбив воєводу Богдана.

– Помста, княже! – закричали під наметом. – До помсти!

Суворе й замислене було обличчя у Святослава.

– Помста впаде на голову кесаря Петра, – промовив князь, – і він не уникне її. Нехай впаде помста і на болярів кесаря, всю дружину його, що ходить з ромейськими мечами…

– Веди, княже! – загомоніли воєводи й тисяцькі.

Але князь Святослав вів далі:

– Проте, мужі мої, мусимо пам’ятати, що, йдучи супроти кесаря болгарського, боляр його і дружини, не підемо проти болгар, а, навпаки, будемо стояти за те, щоб, зборовши Петра, разом з болгарами іти на ромеїв. Будемо сукупно з ними – переможемо ромеїв. Підемо нарізно – загинуть болгари, і важко буде нам.

– Веди, княже! – лунало під наметом.

Князь Святослав ступив уперед і одкинув полог намету. Угорі, в синьому небі, ще палахкотіла, але віддалялась від землі денниця, весь обрій, як широке знамено, затягало рожеве сяйво, а нижче, просто перед очима, ніс голубі води широкий Дунай.

Князь Святослав торкнувся тула, вийняв звідти стрілу. Це була чипрасова стріла – з вусиком із риб’ячого зуба, з пір’їною орла…

– Несіть цю стрілу кесареві Петру, – сказав Святослав, – і скажіть йому: іду на ви!

Звістка про те, що лодії князя Святослава з’явились у Руському морі, долетіла до Константинополя дуже швидко. Її передав не тільки фар із Преслави. Рибалки, які ходили за Босфор ловити рибу, й купці, що повертались Руським морем на навантажених сіллю й житом кубарах з Херсонеса, – всі вони стверджували, що до гирла Дунаю прийшло багато руських лодій.

Ця звістка, звичайно, сполошила Константинополь. І у Великому палаці, і за стінами його, в городі, скрізь над Золотим Рогом і Пропонтидою з жахом говорили, що ці лодії, напевно, ідуть проти Візантії, згадували імена руських князів Олега і Ігоря…

Удень де б хто із мешканців Константинополя не був і що б не робив, а все ж обертав голову й прислухався – чи не дме часом вітер зі сходу, придивлявся – чи не видно лодій руських у голубих водах Босфору?

Уночі мешканці столиці не спали, часто виходили з своїх жител, дивились у бік Великого палацу, де на високій скелі стояв фар, яким передавали і який приймав світляні гасла з Болгарії, Преслави.

Тільки імператора Никифора, його паракимомена Василя і ще небагатьох наближених до нього осіб ця звістка не здивувала. Вони знали більше, ніж інші. Проминув майже рік відтоді, як по слову імператора Никифора виїхав до Києва василік-патрикій Калокір. Грамота від кесаря Петра, в якій він писав, що київський князь Святослав загрожує йому війною, свідчила, що Калокір діє, а князь Святослав готується до війни з болгарами. Отже, готувалось і мало статись тільки те, що замислив імператор Никифор: князь Святослав іде на Дунай, поб’є болгар, знищить своє військо, а тоді скаже своє слово й Никифор.

Дивувало імператора ромеїв інше: виїхавши з Константинополя, патрикій Калокір протягом всього року не подав про себе жодної звістки. Мовчав він і тепер, коли лодії князя Святослава стояли вже на Дунаї… Чому мовчить василік Калокір, чому не озивається й князь Святослав? Адже за війну з Болгарією Візантія вже дала йому і ще дасть багато золота.

Звичайно, імператор Никифор і гадки не мав, що князь Святослав прибув до Дунаю не на якій сотні лодій, а на багатьох сотнях насадів, і що, крім того, велике військо його – пішо й комонно – виринуло, ніби хмара, з поля на сході. О, коли б василевс це знав, то діяв би інакше – негайно.

Пізніше, правда, коли кесар Петро світляними гаслами, а потім і через гонців своїх передав імператору звістку, що князь Святослав напав на його військо з сотнями лодій, а до того ще й пішо, комонно, і коли кесар Петро слізно благав імператора Никифора, не відкладаючи ні години, допомогти йому, рятувати його, обіцяв зробити все, чого тільки зажадає імператор, присягався у вічній приязні й любові, – імператор прочитав ту грамоту й замислився. Переляканий кесар, страхополох! Вічна приязнь і любов за негайну допомогу? У кого просив допомогу кесар? Коли б то він знав, що саме імператор Никифор послав на Болгарію руських воїв.

Проте імператор Никифор не виказує й не може виказати своїх потайних думок послам кесаря Петра. Він приймає їх у Великому палаці, довго розмовляє з ними, дивується й обурюється, як то зухвалий київський князь посмів напасти на Болгарію, присягається в любові до кесаря Петра і просить переказати йому, що зараз у Візантії дуже важко й він не може кинути проти Святослава свого війська. Але трохи пізніше, і саме у вирішальний час, неодмінно прийде на поміч, разом вони розіб’ють наголову Святослава.

Імператор Никифор розмовляє з послами, як батько і щирий друг Болгарії. Він всіляко хоче нібито зміцнити й утвердити любов і мир між Візантією й Болгарією. Він знає, що у болгарського кесаря є син Борис, який і вчився тут, у Константинополі, і натякає, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут він може одружитись з якоюсь із дочок імператорів…

Обливаючись потом і розбиваючи в сідлах тіло, поверталися до Преслави з цими вістями боляри – посли болгарського кесаря. Невдовзі у Константинополі з’являється син кесаря Петра – Борис, і імператор Никифор приймає його як високого гостя у Великому палаці і оселяє потім у Буколеоні – недалеко від себе.

Імператор Никифор додержує свого слова. У Буколеоні кесаревича Бориса знайомлять із онукою імператора Костянтина Порфірородного Марією, незабаром заручають з нею. Ще через якийсь час у Влахернській церкві патріарх Полієвкт кладе вінці на голови щасливого подружжя.

Так діє імператор Никифор, так нібито зміцнює любов і мир між Болгарією і Візантією. Правда, коли кесаревич Борис висловлює бажання повернутись з молодою жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий, а князь Святослав іде з своїм військом все далі й далі, імператор Никифор радить Борисові якийсь час побути в Константинополі, обіцяє, що вони рушать до Болгарії разом на чолі візантійського війська, коли настане вирішальна година. І кесаревич Борис згоджується. Звичайно, йому краще рушити до Болгарії у вирішальну годину і з імператором Никифором на чолі великого війська.