Литмир - Электронная Библиотека
A
A

І давала Малуша не більше, а може, й менше, ніж дала б княгиня. Це йшло не від скупості. Коли б усі багатства княжі належали їй, о, тоді Малуша роздавала б усе щедрою рукою! Але, даючи чуже, княже, вона берегла тільки одне – свою честь.

Якось Добриня їй сказав:

– А чи знаєш, Малушо, щось наші гридні не дуже добре говорять про тебе?

Вона навіть зашарілась, – від гриднів, як це їй всі говорили, нічого ждати доброго слова, вони завжди п’ють, гуляють, кожен з них хвалиться собою, іншого ж гудить.

Але невже хтось із них посмів сказати якусь лжу про неї? Вона ж ні з ким із них не зустрічалась, приводу не давала.

– Що ж вони говорять? – запитала Малуша.

– Кажуть, – відповів Добриня, – що ти така ж, як і ключниця Ярина, – зайвого корчажка меду не даси, покорм видаєш скупо.

У неї одлягло від серця – отже, говориться не про її дівочу честь.

– І покорм, і мед я даю, як велить княгиня, – сердито відповіла вона братові. – А твої гридні ненажери, їм ціле гов’ядо дай, то й тоді буде мало.

Добриня глузливо поглянув на Малушу. Диви, яка стала його сестра – не за гридня заступається, а за княгиню! Та невже ж вона не розуміє, що без гридня й княгиня не княгиня, а вже без нього, Добрині, і Малуші не бачити б Гори довіку.

Він нічого не сказав Малуші, а подумав, що, либонь, гридні говорять правду. Страшні князі землі, але не гірші й усіх ті, хто їм служить. Тільки не думав Добриня про себе й про те, що він сам служить князям, що життя його в княжій волі.

Не сказав він і про те, чому саме почав з Малушею цю розмову. Стояла вона якусь хвилину, примруживши очі, дивилась на стіну й Дніпро. А тоді раптом здригнулась, не попрощалась, слова не промовила, побігла стежкою попід деревами до терема. І чи то примарилось Добрині, чи, може, так і було, але здалося йому, що Малуша витирає на обличчі сльози. Диви, не можна їй сказати й слова?

А говорив Добриня з Малушею так тому, що дуже уболівав за побратимом своїм Туром. Був гридень, а перевівся нінащо, ганчіркою став.

Все почалося відтоді, як Тур признався Добрині, що Малуша йому до вподоби і, либонь, не гірша горянських дівчат.

Насправді ж Тур полюбив Малушу, вона здавалася йому кращою від усіх дівчат Гори, хоч між ними були й воєводські, і боярські, і княжі дочки.

Він полюбив її, ходив тут, по Горі, а жадав її бачити, їздив з іншими гриднями в далекому полі, але й там думав про неї. А який він був щасливий, коли раз і вдруге зустрів її на Горі. Правда, Тур не говорив з нею, але ж ніщо йому не заважало думати про неї, і він думав, мріяв, як колись стане поруч із нею, скаже їй все щиро, одверто.

Сказав би ж він їй, як це думано й передумано, мабуть, так:

«От я, Малушо, дивись на мене, – гридень! А що таке гридень? Княжий слуга, робочич. Сьогодні я живу на білому світі, а завтра, якщо пошле князь на смерть, – і помираю. Тільки я, мабуть, Малушо, не помру. Бач, уже й ребра в мене поламані, і покалічена рука болить, проте, либонь, тепер уже мене ні спис, ні стріла не візьмуть, бо знаю я проти них слово, яке ж – не признаюсь…»

Так думав почати Тур, а далі б сказав:

«…А тепер про тебе, Малушо… Я робочич, а ти роба, і в тебе така ж, як і в мене, доля! Гаразд, могло б бути куди гірше. Тебе взяли до княжого двору, бо ти в’їхала на Гору під щитом, але що далі? Будеш ти робою, працюватимеш на кухні, їстимеш княжі об’їдки, ну, може, за довгі роки щось і збереш, не вотоляну[66] свитку одягнеш, а з крашениці, може, й вовни. А далі що? Ти під щитом в’їхала на Гору, але ти рабиня і рабинею будеш… От як!»

Але Тур не кінчив би на цьому, а неодмінно сказав би ще Малуші:

«А що, коли б ми, Малушо, зробили так. Ти – роба, я – робочич, долі немає в тебе і не буде її тут, на Горі, і в мене її не буде довіку; я ж тебе, чуєш, Малушо, люблю так, як нікого в світі; може, й ти мене полюбиш, коли не стільки, то хоч трохи менше. І от я скажу князям: «Служив я вам, дайте пожалування – шматок землі над Дніпром, де я поставлю хижу», адже дають князі гридням, які їм вірно служили, пожалування землею. І ти, Малушо, скажеш княгині: «Служила я вам – пустіть тепер на волю, хочу я жити з таким робочичем, як сама, звів нас Ладо…» І пустять князі, як же можна не пустити!»

Звичайно, Тур думав, що ця розмова з Малушею відбудеться не скоро. Мине рік, другий, може, й десять, – важко служити, а ще важче заробити щось у князів. Але Тур згоден був ждати, ні він сам, ні роба Малуша не могли втекти від своєї долі…

І раптом сталось те, чого Тур ніяк не ждав: Малуша – ключниця. У похмурий осінній день, коли все Дніпро затягли густі тумани, а вгорі котились важкі темно-сірі хмари, гридень Тур стояв на високій кручі за Горою і не бачив ні неба, ні хмар, ні Дніпра. Чорна хмара вкрила його серце, затягла всю душу.

Малуша – ключниця! Отепер кінець всім мріям, ніколи вже нічого він їй не скаже. Доки була вона робою, він був їй до пари, – о, яка б рабиня на Горі та не стала поруч з молодим, добрим гриднем! Тепер вона ключниця, в неї ключі від теремів княжих, комор і клітей. Спробуй поговорити з такою! Усі гридні боялись ключниці Ярини, скоро, либонь, боятимуться вони й Малуші.

Щось у душі, правда, говорило:

«Ні, вона не така! Вона – інша, вона така, як і ти, Туре!»

Але йому було страшно. Ні, не за себе боявся Тур – чого боятись гридневі княжому? Він нічого не боїться, навіть смерті. Безмежно кохаючи Малушу, він боявся за неї.

Десь далеко-далеко з-за Дніпра долинула луна – там Перун уже йшов над землею, махав своєю блискучою палицею, хмари росли, все темнішали й темнішали. Отак у світлу радість людей вплітаються скорбота й печаль, так у ясній тиші народжуються блискавиці й громи.

Увечері, лежачи поряд із Добринею, Тур довго не міг заснути. Надворі шумів вітер, били громи, дощ, як просо, сік і сік дах їхньої хижі. І тоді Тур сказав:

– Добре, що Малуша стала ключницею, тільки страшно, щоб вона не стала такою, як Ярина, що, бувало, стереже корчагу меду або горнець молока в теремах княжих.

– Вона не така, – відповів на це Добриня, – вона чесного роду.

– Коли б то так, – прохрипів Тур. – Звівшись на лікоть, він довго ждав, доки відгуркотить Перун, а тоді додав: – Коли б то так, то було б добре… бо я…

Гридень Тур не встиг та й не зміг сказати того, що думав.

У цей час вдарила блискавиця, освітила через розчинені двері все в хижі, і Добриня тільки побачив обличчя Тура, його широко розплющені очі, стиснуті уста, муку й біль у кожній рисі обличчя.

Перун підійшов зовсім близько до хижі, вдарив палицею й погасив блискавицю.

Розділ шостий

1

Княгиня Ольга зробила, що замислила, – навесні 957 року вирушила до Константинополя.

Їхати туди вона могла двома шляхами: суходолом, через землі тиверців і угличів, і далі через Болгарію або ж Дніпром і Руським морем[67], як звичайно їздили купці і гості.

Вона вибрала другий шлях. Ним можна було дістатись до Візантії безпечніше й швидше. Старій княгині і всьому її почту легше було їхати в лодіях, аніж на конях, бажаючи добра й тиші Руській землі, хотіла вона говорити не з болгарськими каганами[68], що виконують волю Константинополя, а з самими імператорами.

До далекої цієї подорожі княгиня готувалась ще з зими: сама одібрала для імператорів і для кого буде надоба дари великі – хутра, риб’ячий зуб, золоті й срібні емалі, боброві пахощі, а про запас кілька міхів з диргемами, кунами, рєзами. Взимку ж для княгині й почту її на Почайні посмолили, підняли насади й зробили зверху настили на кількох лодіях; у кінці зими воєвода Свенелд послав тисячу воїв у поле над Дніпром, щоб стерегти пороги, коли їх минатиме княгиня, а далі проводжати її понад лукою моря аж до краю земель тиверців і землі угличів.

вернуться

66

Вотола – груба доморобна тканина.

вернуться

67

Руське море – древня назва Чорного моря.

вернуться

68

Каган – князь.

27
{"b":"229058","o":1}