– Матінко! Отче! – чулося з другого боку.

Микулі стало чомусь страшно, холодок пробіг по його тілу, він засунув руку за пазуху й намацав там оберегу, яку взяв з дому, збираючись на брань. Коли йому було важко, Микула завжди торкався рукою срібної Мокоші. І зараз він торкнувся її рукою, потім повільно вийняв з-за пазухи.

Срібна, з прозеленню Мокоша лежала на його широкій руці – з темними цяточками очей, витягнутими вподовж стану руками, короткими ніжками – така проста, але й таємнича, дуже рідна, а водночас і страшна.

– Ти поможи мені, Мокошо, поможи! – прошепотів Микула.

Раптом він почув якийсь шелест за собою, обернувся й побачив, що близько на траві сидить і дивиться на місяць ще один воїн.

Він пізнав – це був воїн їхнього десятка. Правда, раніше Микула не мав нагоди перекинутись з ним словом. Зрадівши, що не тільки він не спить у великому стані серед місячної ночі, Микула тихо засміявся й запитав:

– Не спиш, чоловіче?

– Не спиться, – відповів воїн і зітхнув. – Думаю про україну свою.

– А ти звідки сам?

– З Новугорода.

– Довго, мабуть, їхали?

– Не дуже… Взимку виїхали, навесні встали. Ми все ріками та волоком. За водою, сам знаєш, швидко.

– То скажи вже тоді, – запитав Микула, – як тебе звуть, чоловіче?

– Радиш, – відповів чоловік.

– А мене Микулою.

– Добре, – промовив, посміхнувшись, Радиш.

Вони трохи помовчали. Де Новугород, де Київ, а от сидять разом у стані серед поля. Цим двом воїнам було про що подумати й поговорити!

Подивившись на білу сорочку Радиша і його широкий шкіряний пояс, розмову далі повів Микула.

– Ти, – промовив він тихо, – мабуть, з гриднів княжих, а може, й син боярський.

Радиш засміявся, але так, щоб нікого не розбудити.

– Де вже нам до гриднів, – сказав він, – а тим паче до бояр. Вони, брате Микуло, в шоломах, броні, з щитами, а в мене сорочка та пояс. Може, тебе здивувало, що сорочка в мене чиста?

– Та ні, Радишу, що ти? Це я так, до слова, – різні люди бувають.

Микула почував себе не дуже добре, бо зрозумів, що перед ним такий ниций чоловік, як і він. Проте саме це зрушило щось тепле в його грудях, і він запитав Радиша:

– І як у вас, у Новугороді?

– Так, як і скрізь…

– Платите дань, чи як?

– Дань платили раніше, – одверто признався Радиш, – і було дуже зле, бо до нас, Микуло, їхали по дань і свої князі, і київські, і варяги з-за моря налітали на городи й весі. А тепер дані немає…

Радиш замовк, але помітно було, що він сказав не все, що думав.

– То як же тепер, без дані? – пошепки запитав Микула.

– Ще важче… Урок та устав…

– То й у вас посадники є?

– Є, Микуло.

– І тіунів маєте?

– Аякже…

– І вірники наїжджають?

– Наїжджають. Даємо і вірникам, і тіунам, і посаднику, і волостелину, і князям.

– Щось затягло місяць, – промовив, поглянувши на небо, Микула. – Злі сили, і на землі вони, й на небі. Бачиш, темно, холодно стало.

Микула підсунувся ближче до Радиша й запитав:

– І мабуть, не витримують закупи, холопи й усі смерди?

– Не витримують, – відповів Радиш. – Купи беруть, а повернути нічим. Різками закупів б’ють, а там і обельними холопами роблять.

– І тебе били? – хотів крикнути, але чомусь дуже тихо спитав Микула.

– Били… – так само тихо одповів Радиш.

– Так скажи ж – куди ми йдемо? – пересунувшись знову й сівши зовсім близько від Радиша, запитав Микула.

Радиша ніби й не здивувало це запитання. Мабуть, він сам, ще до того, як із ним почав розмову Микула, про це думав, бо одразу ж відповів:

– Мабуть, ми ідемо, Микуло, через те, що дуже важко.

Але цих слів було мало для Микули та й для самого Радиша.

– Обсідають нашу землю, – ніби сам до себе говорив Радиш. – Дань ми платили, а тепер урок, устав. А для чого дань? Ромеї заходять від сходу, півдня, заходу, обсідають нас з усіх боків, щоб брати потім дань, зробити своїми холопами. А я, Микуло, ромейським холопом не хочу бути і не буду… Краще вже в Нево-озеро. А наші князі що ж, їм нелегко, мусять мати городи, дружину велику, лодії… От і платимо оброки й устави…

Радиш помовчав і кінчив:

– Через те ми й ідемо, Микуло! Руську землю бережемо, холопами ромейськими не хочемо бути. А коли розіб’ємо ромеїв, може, не будемо платити й оброку та уставів. Як гадаєш, Микуло?

– Я думаю, Радишу, що розіб’ємо ромеїв… І тоді ми вже не будемо платити таких оброків і уставів.

На цьому розмова їхня обірвалася. Помітно було, що Радиш хоче заснути. Микула удав, що і йому хочеться спати, солодко позіхнув. Тоді вони лягли поруч, і Радиш одразу заснув…

А Микула все не міг заснути. Довго лежав із заплющеними очима, спочатку обережно підвів голову, далі звівся на руку, а там знову сів.

Угорі так само, тільки хіба трохи нижче, плив місяць, хмари пройшли, і тепер на ньому виразно темнів Перунів знак, сіро було в полі, навкруг лежали люди.

Але іншими очима дивився зараз на цих людей Микула. Досі він ішов серед воїв чужий усім, і вони йому були нібито чужі. Через це він і цурався всіх, не міг знайти свого місця між них, сам себе не пізнавав і часом дивувався з себе.

А хіба ж ці люди йому чужі? Тільки що він говорив з Радишем, розмова в них ще не закінчена, бо далеко, ой як далеко ще до Дунаю. Але як багато вони вже встигли поговорити, які це дорогі слова! Київ і Новгород, а як близько від людини до людини.

От Радиш і говорить нібито трохи не так, як Микула, якось твердо, широко. Дреговичі й радимичі, що йдуть за ними, розмовляють дзвінко, наче співають птахи. А в’ятичі й меря зовсім ніби забули руські словеса чи не встигли навчитись.

Але Микула добре знав, що все це прості люди, одного роду. Доля розлучила їх і розкидала в різні боки, але горе і радість у них однакові.

І ще Микула знав, що на брань з ромеями всі вони мусять іти, мусять, щоб не стати холопами і щоб не було ні дані, ні уроків, ні уставів… Він ліг на землю, швидко заснув і уві сні, не відаючи сам, поклав руку на плече Радиша. Тепер у стані все спало, притихло, як це буває пізньої ночі. Мовчали й солов’ї.

Але не все спало навкруг. Зовсім недалеко від Микули й Радиша на скелі біля Росі стояла й дивилась на стан, у якому дотлівали вогнища, на місяць у небі, на плесо жінка.

У примарному холодному сяйві місяця окреслювалось бліде її обличчя, гострі вилиці. Була вона дуже стомлена й худа, мала жінка великі темні очі, тонкі уста. Щось приємне й тепле було в тій жінці з Полянської землі.

Вона довго стояла тут, на скелі, бачила, як біля своїх вогнищ вої вечеряли, потім лягали на траві спати, бачила вона також, як близько від неї прокинувся раптом один воїн, а далі й ще один, як удвох вони довго сиділи й вели тиху розмову.

Вона не знала цих людей. Тут, у великому цьому стані, не було нібито в неї ні рідних, ні близьких, але все це – червоний жар вогнищ, притишені голоси людей, далекий скрип возів і іржання коней – нагадало їй так багато!

Жінка пригадала, як колись давно, ще унотькою, жила вона в тихій весі над Дніпром – Любечі, пригадала батька Микулу, матір Вісту, діда Анта, пригадала й те, як після смерті діда Анта приїхав до них брат Добриня, забрав її з отчого дому, повіз у далекий Київ.

Глибоке, схоже на стогін зітхання вирвалось із грудей жінки, що колись називалась Малушею. Один стогін і одно зітхання з сотень і тисяч, що виривались з цих грудей за багато-багато літ.

У її пам’яті став чудовий зелений Київ-город. Гора з її теремами, передграддя й Подол, вітрила на Почайні й голубе плесо.

Але з пам’яті її невблаганно, як пляма крові на чистій голубій воді, виринала ще одна ніч і гнівний голос княгині Ольги, що ламала, трощила її любов, вигонила в це далеке село Будутин. Світанок за Києвом, тупіт коня в сірій імлі, холод самітної хлібини…

Стоячи зараз уночі на скелі біля Росі, Малуша подивилась навкруг – на землянку старої Желані, витоптану стежку до води, дерева, кущі, холодний камінь під собою, що вичовгався і став рівним, блискучим.